Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 18

«Сьогодні ти до школи не підеш, — сказала мати вранці, — надворі страшна віхола». У кімнаті здіймався тоненький шлейф пропахлого живицею диму. Грубка вила й висвистувала так, ніби в ній ув’язнили цілу ватагу псів або демонів. Велике мальовидло на її пузатому череві кривлялося кольоровими мінами і роздувало щоки до фантастичних меж.

Я босоніж побіг до вікна. Небо уздовж і вшир надмухували вітри. Сріблясто-біле і неосяжне, воно було покреслене силовими лініями, натягнутими до останнього, пооране рішучими борознами, як застиглими жилами цинку й олова. Поділене на енергетичні поля і тремке від напруги, воно повнилося прихованою динамікою. На ньому стрибали діаграми віхоли, що, сама по собі невидима і невловна, наснажувала краєвид своєю могутністю.

Її не можна було побачити. Розпізнавалось її за дахами й будівлями, по яких носилося те навіженство. Горища, здавалося, росли одне понад одним і вибухали шалом, щойно її сила вривалася в них.

Обдираючи площі, вона лишала за собою білу пустку на вулицях, замітала дочиста цілі шматки Ринку. Лиш де-не-де який самотній перехожий гнувся і дрижав під нею, вхопившися за ріг будинку. Вся площа, здавалося, випнулась і заблищала голизною під її нищівними нальотами.

На небі вітер надмухав холодних і мертвих кольорів, смарагдових, жовтих і бузкових пасем, далеких склепінь і аркад свого лабіринту. Дахи від таких небес були на вигляд криві й чорні, сповнені нетерплячки й очікувань. Ті, до яких увірвався вихор, натхненно підводилися, виростали понад сусідні будинки і виголошували пророцтва під розвихреним небом. Потім вони опадали й гасли, не в змозі надовше утримувати в собі той потужний вдих, що летів далі й наповнював простір галасом і ляком. Тоді інші будинки підводилися з криком, у пароксизмі ясновидіння — і провістили.

Здоровезні буки обіч костелу стояли з піднятими руками, наче свідки приголомшливих об’яв, — і кричали, кричали.

Далі за дахами Ринку я побачив далекі вогняні мури, голі вершки стін на передмісті. Вони спинались один понад одного й росли, закляклі й остовпілі від ошелешення. Далекий, мерзлий, червонявий відблиск фарбував їх у кольори вечоріння.

Того дня ми не обідали, бо вогонь із кухні клубами диму повертався до нас. У кімнатах було холодно і пахло вітром. Близько другої пополудні на передмісті вибухнула пожежа, вона стрімко розросталася. Мати з Аделею почали пакувати білизну, хутра і коштовності.

Настала ніч. Вихор добрав ще сили і рвучкості, розрісся до безмежжя і охопив цілий простір. Він уже не кидався на дахи й будинки, а вибудував над містом багатоповерховий, помножений на безліч разів космос, чорний лабіринт, що все поповнювався новими нескінченними рівнями. І в цьому лабіринті він творив цілі галереї кімнат, блискавицями висвітлював нові флігелі й широченні коридори, з гуркотом доточував усе нові анфілади, а потім давав цим уявним поверхам, склепінням і казематам розвалитися, після чого зринав іще вище, своїм натхненням формуючи весь позбавлений обрисів безмір.

Кімната злегка дрижала, картини на стінах подзенькували. Шибки лисніли маснуватим відблиском люстри. Фіранки на вікні понадималися, сповнені диханням цієї бурхливої ночі. Ми згадали, що зранку не бачили батька. Рано-вранці, як ми здогадувалися, він, мабуть, вийшов до крамниці, де його заскочила віхола, відітнувши шлях назад.

«Він увесь день нічого не їв», — бідкалася мати. Старший продавець Теодор зголосився вирушити в ніч і віхолу, щоб занести йому харчі. Мій брат приєднався до виправи.

Закутані у важкі ведмежі хутра, вони понабивали до кишень прасок і товкачів — баласту, що мав би втримати їх при землі під час поривів.

Обережно відчинено двері, що вели в ніч. Щойно продавець і брат у наповнених вітром пальтах зробили перший крок у темряву, як їх ще на порозі будинку проковтнула пітьма. Вихор умить позмивав їхні сліди. З вікна не було видно навіть ліхтарика, якого вони мали із собою.

Поглинувши їх, вихор на мить затих. Аделя з матір’ю знову спробувала розвести вогонь під плитою. Сірники гасли, із дверцят задувало попелом та сажею. Ми поставали коло дверей наслухаючи. У вихорових лементах можна було розчути якісь голоси, переконування, балачки й накликання. Нам здавалося, що ми чуємо волання про допомогу загубленого серед віхоли батька, то зненацька, що брат із Теодором про щось безтурботно перемовляються за дверима. Враження було настільки сильне, що Аделя прочинила двері і справді побачила Теодора та брата, які ледве виринали з віхоли, застрягаючи в ній по пахви.

Захекані, вони увійшли до сіней, насилу затиснувши за собою двері. Деякий час вони мусили налягати спинами на одвірок — так сильно вихор штурмував нашу браму. Врешті вони пропихнули засув, і вітер погнав далі.

Безладно розповідали про ніч і про віхолу. Їхні хутра, просяклі вітром, тепер пахли повітрям. Обидва мружилися від світла — їхні очі, ще наповнені пітьмою, сльозилися ніччю за кожним рухом повік. Вони не змогли дійти до крамниці, збилися з дороги і ледве повернулися назад. Міста було не впізнати, всі вулиці, здавалося, попереставлювано.

Мати підозрювала, що вони брешуть. Загалом уся та сцена справляла враження, ніби вони протягом чверть години постояли собі в темряві за вікном, нікуди не відходячи. А може, й справді міста й Ринку вже не було, лиш вихор і ніч оточували наш будинок темними лаштунками, сповненими виття, свисту і зойків? Може, й не було зовсім тих велетенських і недолугих просторів, уявлення про які вихор нам тільки навіював, може, й не було зовсім тих оплаканих лабіринтів, тих наділених безліччю вікон переходів і коридорів, на яких вихор грав, мов на довгих чорних флейтах. У нас дедалі міцнішало переконання, що вся ця буря була всього лиш нічним донкіхотством, яке на вузькому проміжку власних лаштунків імітує трагічні безодні, космічну бездомність і сирітство віхоли.

Усе частіше відкривалися вхідні двері і впускали закутаного в опанчу та шалики гостя. Засапаний сусід чи хтось зі знайомих поволі виплутувався з хусток та плащів і здушеним голосом вичавлював із себе розповіді чи й безладно обірвані слова, якими фантастично збільшувався й безсоромно нарощувався безмір ночі. Ми сиділи в яскраво освітленій кухні. За плитою та широким чорним димарем виднілося кілька сходинок до дверей горища.

На них і сидів старший продавець Теодор, наслухаючи, як горище ходором ходить від вітру. Він чув, як у паузах віхоли міхи горищних ребер складались у фалди, а дах слабнув і повисав, ніби великі легені, з яких утекло дихання, а тоді знову набирав повітря, настовбурчувався частоколами кроквів, ріс, мов ґотичні склепіння, розпускався лісами балок, сповненими стоголосих відлунь, і гудів, ніби скриня з басовими струнами. Однак потім ми забували про віхолу, Аделя товкла цинамон у лункій ступці. Тітка Перазія завітала в гості. Дрібна, рухлива й запобіглива, з мережаною чорною шаллю на голові, вона стала крутитися кухнею, помагаючи Аделі. Та якраз обскубала півня. Тітка Перазія запалила жмут паперів під димарем, і широкі вогняні клапті полетіли з них у чорну пащеку. Аделя, тримаючи півня за шию, підняла його над полум’ям, аби висмалити решту пір’я на ньому. Півень зненацька затріпотів крилами, пропіяв і згорів. Тоді тітка Перазія почала сваритися, лаятися і лихословити. Тремтячи з люті, вона погрожувала руками Аделі й матері. Я не розумів, чого їй треба, а вона все більше впиралась у свою злість і робилася суцільним згустком жестикуляції та лихослів’я. Здавалося, що в пароксизмі люті вона розжестикулюється на частини, розпадеться, розділиться, розбіжиться навсібіч сотнею павуків, розпуститься підлогою, ніби чорний мерехтливий пучок ошалілих тарганячих перегонів. Та замість цього вона раптово почала меншати, скручуватися, все ще трясучись і сиплячи прокльонами. Знагла вона подріботіла, мала і згорблена, у куток кухні, де лежали дрова, і, кленучи та кашляючи, стала гарячково порпатись у дзвінкій деревині, аж урешті знайшла дві тоненькі жовті тріски. Підхопивши їх неслухняними від збудження руками, вона приміряла їх до себе, після чого вилізла на них, мов на ходулі, й почала ходити на цих жовтих підпорах, стукаючи по дошках підлоги, ганяючи туди й назад діагоналлю, все швидше і швидше, відтак вибігла на ялицеву лаву, прошкутильгала її лункими дошками, а звідти — на полицю з тарілками, дзвінку дерев’яну полицю, що оперізувала стіни кухні, — і вже побігла нею, мов калічка на милицях, щоб урешті десь у кутку, не перестаючи зменшуватися, чорніти, згортатися, мов зів’ялий спалений папір, замінитись у клаптик попелу, стертися в порох і в ніщо.