Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 19

Ми стояли, безпорадні перед тією шаленою фурією, що сама себе струїла і зжерла. Ми зі смутком приглядалися до печального перебігу того пароксизму і з деякою полегкістю вернулися до наших занять, щойно той жалюгідний процес добіг свого природного завершення.

Аделя знову закалатала товкачем, подрібнюючи цинамон, мати продовжила перервану бесіду, а продавець Теодор, заслуханий у пророцтва з горища, корчив смішні гримаси, високо скидав брови й сам до себе сміявся.

Ніч великого сезону

Кожному відомо, що в шерезі звичних і нормальних років здивачілий час іноді народжує з власного лона інші, особливі роки-виродки, що їм, ніби шостий малий палець на руці, виростає тринадцятий фальшивий місяць.

Кажемо фальшивий, бо він рідко досягає цілковитого розвою. Мов діти, виношені в пізньому віці, він відстає у зрості, такий собі місяць-горбунець, напівзів’ялий і радше уявний, ніж дійсний.

Винна в цьому стареча нестриманість літа, його розпусна і пізня вітальність. Трапляється часом, що й серпень мине, а старий кремезний пень літа за звичкою родить і далі, приводячи на світ зі свого порохна всі оті дні-дички, дні-бур’яни, безплідні дні-ідіоти, докидає, мов дармову добавку, дні-качани, нікчемні й неїстівні — білі, здивовані й непотрібні дні.

Вони виростають нерівними й за формою неправильними, неотесаними і зрослими поміж собою, мов пальці потвористої руки, нерозвинуті й вічно затиснуті хіба що в дулю.

Дехто порівнює такі дні з апокрифами [77], що потайки підшиті до розділів великої книги року, або з палімпсестами [78], крадькома долученими до її сторінок, чи до тих білих незадрукованих аркушів, на яких очі, по зав’язку начитані і знесилені змістом, можуть відсльозитися кольорами й картинами, дедалі блідішими, щоб відпочити у вакуумі порожніх аркушів — перш ніж затягне їх у лабіринти нових пригод і розділів.

Ох, цей старий пожовклий роман року, велика, напіврозсипана календарна книга! Забута, вона лежить десь в архівах часу, а її зміст усе доростає всередині обкладинки, ненастанно пухне від балакучості місяців, прискореного самовідтворення вигадок, від помножуваних у ній маячні й пустомельства. Тож і я — записуючи ці свої оповіді й вилаштовуючи шерегами історії про батька на зужитих берегах її тексту, чи не впадаю в потаємну надію, що колись вони непомітно вростуть між зжовклими її, найчудовнішої напіврозсипаної книги, аркушами, що увійдуть у велике шелестіння її сторінок, і воно їх цілком поглине?

Те, про що тут ітиме мова, діялося в одному з таких тринадцятих, понаднормових і нібито фальшивих місяців на кільканадцятьох порожніх листках великої календарної хроніки.

Ранки тоді були навдивовижу терпкі, прохолодно-свіжі. За дещо заспокоєним і холоднішим темпом часу, цілком новим запахом повітря і чудовою консистенцією світла відчувалося, що перебуваєш в іншій черзі днів, у новій околиці Божого Року.

Голос під тими новими небесами тремтів лунко і свіжо, ніби в новому і ще порожньому помешканні з його запахами лаку, фарб, початих і не випробуваних речей. З дивним зворушенням ми вслухалися в нове відлуння, напочинали його із цікавістю, як напочинають здобну бабку до кави холодного і тверезого ранку напередодні подорожі.

Батько знову сидів у задньому відділенні крамниці, в малій склепінчастій кімнатці, покліткованій, наче вулик, незліченними комірками реєстратури [79], що без кінця лущилася шарами паперу, листів і рахунків. З шелестіння листків та безконечного перегортання документів виростало розграфлене у клітинку й порожнє існування цього приміщення, з-поза весь час перекладуваних паперових стосів із незліченними назвами фірм проглядався апофеоз [80] у вигляді фабричного міста, побаченого з пташиної висоти, наїженого задимленими трубами, оточеного рядами медалей та обрамленого вивіясами й викрутасами помпезних et і Comp.

Там, як у пташарні, сидів на високому стільці батько, а голубники реєстратури шелестіли стосами паперів, і всі гнізда й дупла аж заходилися цвіркотінням цифр.

Простір великої крамниці темнішав і щоденно багатів новими запасами сукна, шевіоту, оксамиту і драпу. У глибині тьмяних полиць, усередині цих комор і сховищ холодної, ледь запліснявілої пістрявості, сторицею добирала собі відсотків темна і вистояна кольоровість речей, множився й насичувався потужний капітал осені. Там він ріс і темнішав, дедалі ширше розсідаючись на полицях, мов на галереях якогось великого театру, поповнюючись і щоранку побільшуючись новими партіями товару, що його разом із ранковим холодом заносили, крекчучи, на своїх ведмежих плечах бородаті вантажники, обкутані випарами осінньої свіжості та горілки. Продавці випаковували всі ті нові запаси насичених кольорів і старанно, до останньої шпарини та прогалини, забивали ними нутрощі високих шаф. Це був гігантський реєстр усіляких кольорів осені, викладений шарами, посортований за відтінками, розгорнутий униз і вгору, ніби звуковими сходами чи гамами всіх барвних октав. Починаючись унизу, він полохливо і жалісно пробував альтові сповзання й напівтони, відтак переходив до вицвілих попелищ далини, до гобеленових зелені та блакиту, і, ростучи вгору дедалі ширшими акордами, доходив до темного гранату, до індиго далеких лісів і до плюшевих шумливих парків, щоби потім через усі охри, санґвіни, рудуватості та сепії вийти в шелестку тінь прив’ялих городів і дійти до темного запаху грибів, до подиху порохна у надрах осінньої ночі і до глухого супроводу найтемніших басів.

Батько ходив уздовж арсеналів сукняної осені й заспокоював та зацитькував ті масиви, їхню нарослу міць, самовпевнену потужність Пори. Він хотів якомога довше утримувати цілими й неушкодженими всі ті запаси нагромадженої кольоровості. Боявся зіпсувати, проміняти на готівку той безцінний фонд осені. Проте він знав і відчував, що настане час, коли осінній вихор, спустошливий і теплий, звіється над цими шафами й вони піддадуться, й ніщо не зможе зупинити їхнього виплеску, всіх струменів кольоровості, що вибухнуть по всьому місту.

Наставала пора Великого Сезону. Вулиці оживали. О шостій вечора місто заквітало лихоманкою, будинки вкривалися червоними плямами, а люди снували, підсичені якимось внутрішнім вогнем, яскраво розмальовані та розодягнуті, з очима, що блищали святковою, вабливою і злою лихоманкою.

На бічних вуличках, у тихих завулках, що провадили до вечірніх дільниць, місто було безлюдне. Тільки діти гралися на майданчиках під балконами — грались, аж забивало дух, галасливо й недоречно. Вони прикладали до вуст малі міхурці й дули в них, щоб раптом яскраво наіндичитись великими й ґелґітливими бризками наростів, або закогутитися дурною півнячою маскою, червоною та розпіяною, кольоровою осінньою машкарою, фантастичною і абсурдною. Здавалося, що вони, роздуті і крикливі, от-от злетять у повітря довгими барвистими ланцюгами і, мов осінні пташині ключі, потягнуться над містом, ці фантастичні флотилії з промокального паперу та осінньої погоди. Інші з криками гасали на малих ляскітливих візках, що вигравали кольоровим торохкотінням коліс, дишлів і шпиць. Візки, навантажені їхнім галасом, скочувалися вулицею вниз аж до розлитої там жовтої річки вечора, в якій розліталися на непотріб кружків, кілочків і паличок.

І в той час, як дитячі забави робилися дедалі гучнішими та тіснішими, плями на місті темніли і зацвітали багряно, цілий світ раптом починав чорніти і в’янути; зненацька з нього виокремлювався примарний сутінок, яким заражалося все навколо. Ця сутінкова зараза підступно й отруйно ширилася навсібіч, просувалася від речі до речі, а все, чого вона торкнулася, вмить розкладалося, чорніло, розсипалося в порохно. Люди втікали від неї з тихим ляком, і вона їх умить наздоганяла, мов пошесть, темною висипкою на чолах, і вони втрачали обличчя, що відвалювалися великими безформними плямами, й далі прямували вже без рис, без очей, гублячи на шляху маску за маскою, тож сутінки вже аж кишма кишіли від отих скинутих личин, що встеляли шлях їхньої втечі. Відтак усе починало заростати чорною спорохнявілою корою, що лущилася великими клаптями, хворими струпами темряви. А коли внизу все нищилося й нівечилось у тихій розгубленості, в паніці швидкого розпаду, вгорі все вище розростався безмовний сполох зорі, що смикав мільйонами тихих дзвіночків, повнився злетом мільйонів незримих жайворів, що разом рвонули в одну велику і срібну безконечність. Потім зненацька була вже ніч — велика ніч, яку до того ще збільшували та роздували подихи вітру. В її помноженому лабіринті було вибито світляні гнізда: крамниці — великі й кольорові ліхтарні, сповнені здибленого товару й гамору покупців. Крізь освітлені шибки цих ліхтарень можна було спостерігати за галасливим і церемонно-дивним обрядом осінніх закупівель.