Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 25

Невже час таки затісний для всього, що стається? Хіба можливо, щоб усі місця в часі були попередньо розпродані? Ми схвильовано біжимо уздовж нескінченного подієвого потягу, готуючись до від’їзду.

Господи милий, та невже не існувало тут своєрідного ажіотажу квитків на час?.. Пане кондукторе!

Але спокійно! Без надмірної паніки — ми залагодимо все потихеньку у власній сфері діяльності.

Читач мав би дещо вже чути про паралельні часові пасма у двоколійному часі. Так, існують такі бічні відгалуження, щоправда, трохи нелегальні і проблематичні, але якщо вже перевозиш таку контрабанду, таку наднормальну і не піддатну звичному впорядкуванню подію, то не можна бути й занадто суворим. Тож і спробуймо в одному з моментів історії збочити в таке відгалуження, на глуху колію, й пустити нею той нелегальний ряд подій. Тільки без побоювань. Усе трапиться непомітно, читачем навіть не хилитне. Хтозна — можливо, саме в мить, коли ми про це кажемо, нечиста маніпуляція вже позаду, й ми вже виїхали на свою глуху колію?

II

Мати прибігла налякана й міцно обійняла мій крик, намагаючись накрити його, мов пожежу, й задушити у складках своєї любові. Вона заткала мій рот своїм і кричала разом зі мною.

Але я відштовхнув її. Вказуючи на вогненний стовп, на золоту балку, що стирчала навскоси в повітрі, мов заноза, й ніяк не давала себе скинути, повна блиску й розвихрених пилинок, я кричав: «Геть, видери її, вирви геть!».

Піч наіндичилася великим кольоровим розписом, намальованим на її чолі, налилася кров’ю і здавалося, що з конвульсії всіх своїх жил, м’язів, з усієї до надриву напруженої анатомії могла би звільнитися тільки сліпучим півнячим вереском.

Я стояв у розхристаному натхненні і гнівно витягував, видовжував уперед пальці — дощенту перейнятий, наструнений, мов дороговказ, дрижачи з екстазу.

Моя рука провадила мене, бліда й чужа, волокла мене за собою — заклякла, звосковіла рука, як великі вотивні долоні [105], як долоня ангела, піднесена для присяги.

Був кінець зими. Дні стояли в калюжах та спалахах, із піднебіннями, забитими вогнем і перцем. Лискучі ножі краяли медову масу дня на срібні скибки, на призми, що в розрізі повнилися кольорами та корінцями прянощів. Але циферблат полудня зосереджував у своєму звуженому просторі весь блиск тих днів і показував усі палахкі та вогнисті години.

О такій порі, неспроможний помістити в собі весь жар, день облущувався листками срібної бляхи, хрусткою фольгою і шар за шаром оголював свій налитий блиском стрижень. І, наче цього було замало, диміли комини, клубочилася блискуча пара, і кожна мить вибухала великим злетом ангелів, бурею крил, що їх невситно поглинало небо, й далі відкрите для нових і нових вибухів. Його просвітлені башти злітали вгору білими султанами, далекі фортечки розгорталися тихими віялами вибухової хвилі — під осяйною канонадою незримої артилерії.

Вікно кімнати, до країв налите небом, без кінця набрякало тими злетами і переливалося фіранками, які, пломеніючи та курячись у вогні, стікали золотими тінями і тремтінням повітряних шарів. На килимі лежав навскісний, розпалений, накритий блискучими хвилями чотирикутник, що не міг відірватися від підлоги. Цей вогненний стовп уразив мене до глибини. Я стояв, ніби вречений, на розкарячених ногах і зміненим голосом обкладав його чужими твердими прокльонами.

За порогом, у передпокої, стояли родичі, сусіди, виряджені тітки — знічені, перелякані, із заламаними руками. Вони підходили навшпиньки і відступали, сповнені цікавості, зазирали крізь двері. А я кричав.

«Бачите, — кричав я до матері й брата, — я завжди казав, що все затамоване, ув’язнене нудьгою, не випущене на волю. А тепер лиш дивіться — який виплеск, який розквіт, яка блаженність!..».

Я плакав від щастя та безсилля.

«Прокиньтеся, — закликав я, — покваптесь мені на поміч! Я ж не можу сам-один подолати цей виплеск, не можу охопити цей потоп! Як мені самому відповісти на мільйон осяйних запитань, якими мене затоплює Бог?».

І через те, що вони мовчали, я кричав у гніві: «Кваптеся, набирайте повні відра цього надміру, нагромаджуйте запаси!».

Але ніхто не міг мене виручити — всі стояли безпорадно й, озираючись, задкували за спини сусідів.

Тоді я зрозумів, що робити, і повний запалу, став витягати з шаф старі фоліанти, записані й пошматовані облікові книги батька і жбурляти їх на підлогу під отой вогняний стовп, який палахкотів у повітрі. Паперу для мене вже аж не могли настачити. Брат і мати прибігали з усе новими пачками старих газет і листків і стосами кидали їх на долівку. А я сидів посеред усіх тих паперів, засліплений блиском, з очима, сповненими вибухів, ракет, кольорів — і малював. Я малював у поспіху та паніці, косо-криво, поверх задрукованих і записаних сторінок. Мої кольорові олівці так і літали в натхненні по колонках нечитабельних текстів, бігли геніальними завитками й карколомними зиґзаґами, зненацька зав’язуючись в анаграми візій, ребуси світлистих осяянь і знову розплутуючись у порожні та сліпі блискавиці, що шукали стежок натхнення.

О, ці просвітлені малюнки, що виростали наче з-під чужої руки! О прозоросте кольорів і тіней! Як часто й досі, по стількох роках, я знаходжу їх уві сні на споді старих шухляд лискучими і свіжими, ніби ранок, просяклими першою росою дня — фігури, пейзажі, обличчя!

О, ці відтінки блакиті, що заморожували дихання запорою страху, о, зеленіші за здивування відтінки зелені, о, прелюди і цвірчання кольорів, щойно передчутих, щойно покликаних назвати себе самих!

Чому тоді я розтринькав їх у надмірній безтурботності з такою недоречною легковажністю? Чому дозволяв сусідам, перекидаючи, нищити всі ті стоси малюнків? Вони забирали їх цілими оберемками. До яких лиш домів не заблукали, по яких смітниках не розлазилися вони у той час! Аделя обклеїла ними стіни кухні, й та стала просвітлено-кольоровою — так, наче вночі за вікном нападало снігу.

Те малювання було сповнене жорстокості, прикрих несподіванок і напастей. Коли я сидів напнутий, мов лук, нерухомий і принишклий на чатах, а навколо мене у сонці яскраво палахкотіли папери, вистачало, щоб малюнок, пришпилений моїм олівцем, учинив найменший натяк на втечу. Моя рука, вся засмикана новими рефлексами й відрухами, відразу ж кидалася на нього з котячою злістю і, ставши чужою, хижою, здичавілою, блискавично загризала дивака, який щойно намагався вирватись із-під олівця. І лише тоді вона знову опускалася над папером, коли мертві й непорушні рештки розкладали на поверхні зошита, мов у гербарії, свою фантастичну барвисту анатомію.

То було вбивче полювання, боротьба не на життя, а на смерть. Хто б відрізнив у ній нападника від напастованого, в цьому клубку, що бризкав люттю, у сплетінні, переповненому вищанням і жахом! Бувало, що моя рука двічі або й тричі кидалася стрибати, щоб лише десь на четвертій чи п’ятій сторінці накрити жертву. Не раз вона кричала з болю та розпачу в лещатах і щипцях тих дивотворів, які звивалися під моїм скальпелем.

З кожною годиною напливало все більше видінь, вони товклися і штовхалися, нагромаджувались у затори — аж певного дня всі дороги та стежки зароїлися й потекли походами, і вся країна розрослася навсібіч мандрівками, розбіглася витягнутими парадами — нескінченними прощами тварин і бестій.

Як у Ноєві дні, текли ті кольорові походи, річки шерсті та грив, розхвильовані хребти і хвости, голови, що без кінця кивали в такт із ходою [106].

Моя кімната була кордоном і заставою. Тут вони спинялись, юрмилися, благально бекаючи. Тут крутились і тривожно-дико тупцювали на місці — горбаті й рогаті створіння, запнуті в усі одежі та обладунки зоології, налякані самі собою, сполохані власним маскарадом, вони вражено поглипували крізь отвори у своїх волохатих шкурах і жалісно мукали з-під своїх масок, мов позатикані кляпами.

вернуться

105

В о т и в н і   д о л о н і  — йдеться швидше за все про вотуми (ритуально-символічні прикраси) у формі долонь, що вивішуються на костельних вівтарях у знак подяки за зцілення.

вернуться

106

Алюзія до порятунку в Ноєвому ковчезі тварин усіх видів (див. Буття 7: 1—24).