Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 26

Невже вони чекали, що я знайду для них назви і розкрию загадку, що її самі не розуміли? Або питали мене про своє ім’я, щоб увійти в нього й заповнити своєю сутністю? Так і лізли ті дивні мармизи, потвори зі знаком запитання, потвори на виріст, тож я мусив аж кричати на них і відганяти руками.

Вони задкували, похиливши голову і позираючи з-під лоба, губилися самі в собі, поверталися, розпускаючись у безіменний хаос, у звалище форм. Скільки хребтів, горбатих і випростаних, пропхалося тоді під моєю долонею, скільки лобів пролізло під нею з оксамитною ніжністю!

Саме тоді я зрозумів, чому тварини мають роги. Це було те неясне, що не могло поміститися в їхньому житті, дика й настирлива примха, нерозумна і сліпа впертість. Якась ідея-фікс, що виросла поза межі їхнього єства, вище голови, і раптово пробившись на світло, застигла в намацальну тверду матерію. Там набувала дикої, непередбачуваної та неймовірної форми, закручена фантастичною арабескою, незримою для їхніх же очей і дивовижною, в невідоме число, під жахом якого вони жили [107]. Я збагнув, чому ці тварини настільки схильні до несвідомої й дикої паніки, до полохливого шаленства: втягнуті у своє божевілля, вони ніяк не могли вив’язатися зі сплетіння тих рогів, з-поміж яких вони, похиливши голову, сумно й дико дивилися на світ, немов визираючи якогось просвітку поміж тими розгалуженнями. Ці рогаті тварини були жахливо зневолені і зі смутком та безсиллям носили на голові стигму своєї помилки.

Проте ще незрозуміліші були коти. Їхня досконалість непокоїла. Замкнуті в точній зграбності своїх тіл, вони були безпомильними й не знали відхилень. На хвилину лише зійшовши вниз, до дна свого єства, вони завмирали у своєму м’якому хутрі, загрозливо і врочисто поважніли, їхні ж очі круглявішали, мов місяці, втягуючи зір у свої вогнисті жолоби. Але вже за мить, викинуті на берег, на поверхню, вони позіхали всією нікчемністю — розчаровані й позбавлені ілюзій.

В їхньому житті, сповненому закритої в собі самій краси, не було місця жодній альтернативі. Знудьговані в цій досконалій в’язниці без виходу, огорнуті спліном, вони муркотіли у зморщену губу з виразом безпідставної жорстокості на дещо розширеній складками усміху морді. Нижче прослизали тихцем куниці, тхори і лиси — тварини-злодюги, істоти з недобрим сумлінням. Підступами, обманом та інтригами вони дорвалися до свого місця в бутті всупереч намірам творіння і, переслідувані ненавистю, загрожені, вічно на чатах, вічно в неспокої за оте своє місце, жагуче любили своє украдене, сховане по норах існування, готові жертвувати кожним шматком своїх тіл на його захист.

Нарешті пройшли всі, і в моїй кімнаті запанувала тиша. Я знову почав малювати, занурений у свої зшитки, що дихали блиском. Вікно було відчинене, й на підвіконному виступі тріпотіли під весняним вітром горлиці й сизарі. Нахиляючи голову, показували у профіль округле скляне око, якесь наче здивоване і летюче. Дні стали м’якими, опалевими і просвітленими, іноді ж — перлистими, сповненими солодкої мли.

Настали великодні свята, і батьки поїхали на тиждень до моєї заміжньої сестри. Я лишався в помешканні сам на сам зі своїми видіннями. Аделя щодня приносила мені сніданки й обіди. Я не зауважував миті, коли вона спинялася на порозі, святково вдягнута, пропахла весною своїх єдвабів і тюлі.

Крізь відчинене вікно затікали лагідні повіви, наповнюючи кімнату відблисками далеких краєвидів. Якусь мить ті навіяні кольори ясних далей трималися в повітрі — й відразу ж розпливалися, розвіювались у блакитну тінь, у чуйність і зворушеність. Повінь видінь дещо заспокоїлася, виплеск марев послабшав і вщух.

Я сидів на долівці. Довкола мене на підлозі лежали шматочки кольорової крейди і ґудзички фарб, кольори, лазурові — з придихом свіжості, зелені — заблудлі десь аж на межах подивування. І коли я брав у руку червону крейду, то в ясну далеч вирушали фанфари щасливої червіні, і всі балкони відпливали хвилями червоних корогов, а будинки вишиковувались уздовж вулиці тріумфальною лавою. Колони міських пожежників у малинових уніформах маршували парадно на світлих і щасливих шляхах, і панове салютували собі навзаєм котелками черешневої барви. Черешневий солод, черешневий спів щигликів опанували повітрям, що повнилося лавандою й ніжними відблисками.

А коли я сягав по блакитну барву, то вулицями, всіма їх вікнами, йшов кобальтовий відблиск весни, дзвінко відчинялись одна по одній шибки, залиті блакиттю і синім вогнем, фіранки здіймалися, мов по тривозі, і радісний легкий протяг дефілював тією шпалерою розхвильованих муслінів та олеандрів на порожніх балконах так, ніби на другому кінці довгої світлої алеї вже з’явився хтось дуже далекий і йшов сюди, наближався — променистий, випереджуваний вістю, передчуттям, благовіщений ластів’ячими злетами, осяйними вітками, розкидуваними на кожній милі.

III

Якраз на Великодні свята, під кінець березня чи на початку квітня, з в’язниці виходив Тобіасів син Шльома, якого постійно замикали на зиму після бешкетів та скандалів літа-осені. Одного з пополуднів тієї весни я бачив його з вікна: він вийшов від перукаря, що в одній і тій самій особі був ще й міським цирульником, підстригачем та хірургом, і з рішучістю, набутою в суворих умовах криміналу, прочинивши скляні блискучі двері перукарні, зіступив трьома дерев’яними сходинками — посвіжілий, помолоділий, з охайно обстриженою головою, у підкороченому сурдуті та високо підтягнутих картатих штанах, стрункий і моложавий попри свої сорок.

Площа Святої Трійці о тій порі була порожня і чиста. Після весняної таловини і грязюки, прополощених пізніше зливами, бруківка нині виглядала вмитою й висушеною протягом багатьох днів тихої м’якої погоди, великих і навіть уже дещо зашироких як на таку ранню пору днів, видовжених дещо понад міру, надто ж вечорами, коли присмерк розтягувався без кінця, все ще порожній у своїх надрах, марнотний і безплідний у своїх надто великих очікуваннях.

Коли Шльома зачинив за собою засклені двері перукарні, в них відразу зайшло небо — як і в усі малі вікна цього двоповерхового будинку, відкритого чистим глибинам тінистого небосхилу.

Зійшовши зі сходинок, він опинився цілком самотнім на краєчку великої й порожньої площевої мушлі, що нею перетікала небесна блакить без сонця.

Велика і чиста площа того пополудня лежала, мов баня зі скла, мов новий непочатий рік. Шльома стояв на його березі цілком сірий і згаслий, завалений блакитним — і не важився пошкодити тієї досконалої кулі неторканого дня.

Лише раз на рік, у день виходу з в’язниці, Шльома почувався таким чистим, новим і нічим не обтяженим. День приймав його в себе відмитим від гріхів, оновленим, сповненим єднання зі світом; день зітхав — і відкривав йому чисті кола своїх обріїв, увінчані тихою красою.

Шльома не квапився. Стояв на краєчку дня і не зважувався переступити, перекреслити своєю дрібною, молодою, ледь кульгавою ходою цього лагідно зведеного склепіння пополудневої мушлі.

Прозора тінь лежала над містом. Мовчання третьої години пополудня видобувало з будинків чисту крейдяну білість і безгучно, мов колоду карт, розкладало її довкола площі. Обдарувавши її першим витком, воно розпочинало новий, черпаючи резерви білості з великого барокового фасаду Св. Трійці, який, ніби велетенська сорочка Бога, що злетіла з небес, помережаний пілястрами, ризалітами [108] і фрамугами, розчепірений пафосом волют і архівольт, квапливо приводив на собі до ладу цю простору збурену одіж.

Шльома підняв голову, принюхуючись до повітря. Легкий повів надносив пахощі олеандрів, святково прибраних помешкань і цинамону. Тоді він голосно чхнув на всю свою славетну потужність, від якої злякані голуби позривалися з даху поліцейської вартівні. Шльома усміхнувся до себе самого: чутливістю ніздрів Бог провістив йому весну. Цей знак був певніший за повернення лелек — відтепер дні мали бути позначені цими детонуваннями, що, загублені в міському шумі, то звіддалік, а то зблизька супроводжували його події своїм дотепним коментарем.

вернуться

107

Невідоме число, під жахом якого вони жили, — тут, очевидно, алюзія до обтяжених символічними змістами кабалістичних учень.

вернуться

108

Р и з а л і т  (з італ.) — частина будинку, висунута вперед на висоту всіх поверхів.