Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 29

Дні стали довгі, ясні та розлогі — занадто розлогі, як на своє наповнення, все ще вбоге й ніяке. Це були дні на виріст, дні, сповнені чеканням, змарнілі від нудьги й нетерпіння. Ясний подих світлого вітру йшов крізь пустку тих днів, ще не скаламучений видиханнями голих і повних сонця городів, продував дочиста вулиці, тож вони робилися довгими і проясненими, святково виметеними — так, ніби чекали на чиєсь іще далеке і невідоме пришестя. Сонце поступово наближалося до місця свого перетину з небесним екватором, сповільнювало ходу, доходило зразкової позиції, що в ній мало знерухоміти в ідеальній рівновазі, випускаючи раз за разом вогняні струмені на порожню всепоглинаючу землю.

Світлий і нескінченний протяг віяв на всю широчінь обрію, шикував дерева в алеях під чисті лінії перспективи, лагіднішав у своєму великому і пустому самозавіюванні і врешті спинявся — із забитим подихом, величезний, дзеркальний, немов би хотів помістити у своєму всеохопному дзеркалі ідеальний образ міста, фата-моргану, продовжену вглиб його увігнутості. Тоді світ на мить завмирав, тамував подих, просвітлений, хотів увійти повністю в те оманливе відображення, в ту тимчасову вічність, яка йому відкривалася. Але щаслива нагода минала, вітер ламав своє дзеркало, і нами знову заволодівав час.

Настали великодні канікули, довгі і непроглядні. Вільні від школи, ми валандалися містом без мети й потреби, не вміючи скористатися свободою. Це була цілком порожня, неокреслена і позбавлена будь-якого застосування воля. Самі ні в чому ще не визначені, ми сподівалися визначеності від часу, який не міг її знайти, гублячись посеред тисячі стежок.

На бруківці перед кав’ярнею вже було поставлено столики. Пані сиділи за ними у світлих барвистих сукенках і малими ковтками, ніби морозиво, ковтали вітер. Спідниці тріпотіли, вітер торгав їх знизу, мов малий розлючений песик, пані шарілися; від сухого вітру їхні обличчя пломеніли, а губи шерхли. Був усе ще антракт і його велика нудьга, світ поступово і схвильовано підходив до якоїсь межі, завчасу прибивався до якоїсь мети і чекав.

У ті дні нас усіх здолав вовчий апетит. Висушені вітром, ми бігли додому, щоб у тупому заціпенінні спожити велетенські кусні хліба з маслом, на вулиці купували великі і хрусткі зі свіжості бублики й сідали з ними рядком у широкій брамі кам’яниці на Ринку — порожній та склепінчастій — без жодної думки в голові. Крізь низенькі аркади виднілася біла і чиста площа. Бочки з-під вина шикувалися під стіною й пахтіли. Ми сиділи на довгій ляді, з якої в базарні дні продавали барвисті селянські хустки, і з нудьги та безділля тупотіли ногами по дошках.

Як раптом Рудольф з ротом, повним бубликів, витягнув з-за пазухи альбом для марок і розгорнув його переді мною.

Тоді я зрозумів, чому та весна досі була така пуста, увігнута й мала забитий подих. Не знаючи про це, вона затихала в собі, вмовкала, відступала углиб — звільняла місце, відкривалася вся у чистий простір, у порожню блакить без уявлення та визначення — здивована гола форма для розміщення невідомого змісту. Звідси ця блакитна, ніби зі сну пробуджена нейтральність, ця велика й начебто байдужа готовність до всього. Та весна вся трималася напоготові, безлюдна й широка, вона вся віддавалась у розпорядження без дихання і пам’яті: словом, вона чекала на об’явлення. Хто ж міг подумати, що воно з’явиться — цілком готове, в повній амуніції та сліпучо-сяйливе — з Рудольфового альбому для марок?

Це були дивовижні скорочення й формули, рецепти цивілізацій, підручні амулети, в яких між двох пальців можна було відчути сутності кліматів і провінцій. Це були перекази імперій та республік, архіпелагів та континентів. Бо хіба цезарі й узурпатори, завойовники і диктатори могли посісти щось більше? Зненацька я пізнав насолоду заволодіння землями, гостроту недоситу, який можна потамувати лиш пануванням. Разом з Александром Македонським [118] я запрагнув усього світу. І жодної п’яді земної менше.

Темний, палкий, сповнений запеклої любові, я приймав той парад утворень, держави на марші, блискучі походи, що виднілися в інтервалах, через пурпурові затьмарення — оглушений поштовхами крові, що билась об серце у такт із тим універсальним маршем усіх народів. Рудольф запускав перед мої очі всі ті батальйони й полки, командував парадом, переповнений старанністю й самовіддачею. Власник цього альбому, він добровільно опустився до ролі ад’ютанта і врочисто рапортував, увесь перейнятий моментом, ніби насправді складав присягу, засліплений і збитий з пантелику у своїй незрозумілій та двозначній ролі. Нарешті він піднесено, у припливі якогось великодушного самозабуття прип’яв мені, наче орден до грудей, рожеву Тасманію, що майоріла травнем, і Хайдарабад, що аж кишів циганським булькотом переплутаних абеток [119].

Саме тоді сталося те об’явлення, та раптово продемонстрована візія полум’яної краси світу, саме тоді прийшла та радісна вість, оте таємне послання, спеціальне зведення про неохопні можливості буття. Навстіж повідкривались яскраві, суворі і приголомшливі обрії, світ мерехтів і трепетав усіма суставами, ризиковано вигинався, ледь не виламуючись поза межі всіх мір і правил.

Чим для тебе, дорогий читачу, є поштова марка? Чим є цей профіль Франца Йосифа І [120] з увінчаною лавровим вінцем лисиною? Чи не є він символом буденності, закостеніння всіх можливостей, запорукою непорушних кордонів, у яких раз і назавжди було замкнуто світ?

Світ натоді був зусібіч охоплений Францом Йосифом І, і з нього не було виходу. На всіх обріях виростав і з усіх закапелків винурювався цей неминучий і всюдисутній профіль, що замикав світ, ніби в’язницю, на ключ. І от коли ми вже втратили надію, з гіркотою змирилися і внутрішньо погодилися на однозначність нашого світу, на цю тісну незмінність, усемогутнім гарантом якої був Франц Йосиф І, — тоді зненацька, ніби щось несуттєве, Ти розкрив переді мною той альбом, о Господи, й дозволив мені мимохідь кинути оком у цю книгу, що вся осипалася блиском, у цей альбом, що сторінка по сторінці скидав шати, щоразу яскравіший і дивовижніший… І хто ж дорікнув би мені, що тої миті я завмер — просвітлений, безпорадний зі зворушення, а з переповнених блиском очей мені текли сльози? Який сяйливий релятивізм, який коперніканський переворот, яка відносність усіх категорій та понять! Отже, аж стільки способів існування дав Ти нам, Господи, отже, Твій світ таки не піддається рахункам! Це ж більше, ніж я міг вимарити у найсміливіших видіннях. Отже, правдою були ті ранні відчуття душі, які всупереч очевидному наполягали на тому, що світ рахункам не піддається!

Світ натоді був обмежений Францом Йосифом І. На кожній поштовій марці, монеті, на кожному штемпелі його відбиток утверджував незмінність і непорушну догму всесвітньої однозначності. Цей світ такий, а інших, крім цього, немає — проголошувала печатка із цісарсько-королівським старцем. Усе інше — примара, дика претензія й узурпація. На всьому лежав Франц Йосиф І і стримував світ у його зростанні.

Із глибини свого єства ми схиляємося до правопорядності, дорогий читачу. Лояльність нашої зговірливої натури не є байдужою до зваб авторитету. Франц Йосиф І був найвищим авторитетом. Якщо такий авторитетний старець кидав усю свою поважність на шальки істини — не було ради, слід було відмовитися від фантазій душі, від її палких очікувань, і достосуватись, як уже вийде, до цього єдино можливого світу, без ілюзій та романтики — й забути.

Проте коли вже в’язницю неминуче замикали, замуровуючи при цьому останній отвір, коли все присягнуло, що замовчуватиме Тебе, Господи, коли Франц Йосиф І замазав і зарівняв останню шпарину, щоб Тебе не могли бачити, саме тоді Ти й постав у пінистому плащі морів та континентів і розвінчав ту брехню. Ти, Господи, взяв у ту мить на себе одіозність єресі й вибухнув на цілий світ отим величезним кольоровим і чудовим блюзнірством. О прекрасний єресіарше! Тої миті Ти вдарив мене тією полум’яною книгою, рвонувши з кишені Рудольфа альбомом для марок. Тоді я ще не знав трикутної форми альбому. У своєму засліпленні я поплутав його з паперовим пістолетом, із якого ми стріляли у школі під партою на злість учителям. О, як же ти з нього випалив, Господи! То була твоя жагуча тирада, полум’яна і блискуча Твоя філіпіка проти Франца Йосифа І та його держави прози, то була справжнісінька книга блиску!