Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 50

Було вже далеко за опівніч, коли батько раптово підняв голову з-над паперів. Він повагом підвівся з широко розплющеними очима, весь перемінившись на слух. «Іде, — сказав батько, променіючи лицем, — відчиніть». Поки старший продавець Теодор підбіг до засклених дверей, забарикадованих ніччю, в них уже протиснувся обвішаний клунками, чорнобородий, чарівний і усміхнений — давноочікуваний гість. Пан Якуб, надзвичайно схвильований, вибіг йому назустріч, кланяючись та розкриваючи руки для обіймів. Обійнялися. Якусь мить здавалося, ніби чорний, низький і лискучий паротяг безгучно під’їхав до самих дверей крамниці. Носильник у залізничному службовому кашкеті вніс на плечах величезну валізу.

Ми ніколи не дізналися, ким насправді був той видатний гість. Старший продавець Теодор неухильно доводив, що то власною персоною Християн Зайпель і Сини (механічні прядильні і ткальні). Мало що свідчило на користь такої певності, і мати не приховувала своїх застережень щодо цієї концепції. Але хоч там як, не було жодних сумнівів у тому, що цей потужний демон — один зі стовпів Національної Спілки Кредиторів. Чорна ароматна борода обрамлювала його товсте, лискуче і сповнене гідності обличчя. Напівогорнутий батьковими обіймами, він з уклонами підходив до письмового стола.

Не розуміючи чужинської мови, ми з пошаною дослухалися до церемонної бесіди, що супроводжувалась усмішками, приплющуванням очей, ніжним і грайливим попліскуванням по плечах. Обмінявшися такими вступними люб’язностями, панове перейшли до суті справи. На столі розкладено книги й папери, відкорковано пляшку білого вина. З духмяними сигарами в кутиках вуст та обличчями, стягнутими у гримасу брутального задоволення, панове озвучували короткі паролі, односкладові змовницькі знаки, судомно притримуючи пальцем розкриту книгу на відповідній сторінці і хвацько, мов авґури [209], поблискуючи поглядами. Дискусія поволі ставала палкішою, давалося взнаки ледь погамовуване хвилювання. Панове кусали губи, гіркі та згаслі сигари позвисали з облич, зненацька ображених і сповнених неприязню. Вони аж тремтіли від внутрішнього збудження. Батько сопів носом, під очима в нього проступили червоні плями, а волосся з’їжилося над спітнілим лобом. Ситуація розпалювалася. Був момент, коли обидва зірвалися з місць і ледь притомні завмерли, тяжко відсапуючи та сліпо блимаючи окулярними скельцями. Налякана мати почала благально плескати батька по плечах, силкуючись запобігти катастрофі. На її вид обидва схаменулися, згадали про товариський етикет, уклонились один одному з усмішкою і знову засіли за роботу.

Близько другої ночі батько врешті гучно закрив тяжку обкладинку головної книги. Ми із занепокоєнням вдивлялися в обличчя обидвох співрозмовників, намагаючись передбачити, на чий бік хилиться перемога. Батьків гумор здавався нам штучним і вимушеним, чорнобородий натомість розвалився у кріслі зі схрещеними ногами і весь випромінював оптимізм та увічливість. З демонстративною щедрістю він розкидався чайовими для продавців.

Поскладавши папери й рахунки, панове вставали з-за столу. Вирази їхніх облич були вельми обнадійливі. Змовницьки підморгуючи продавцям, вони давали зрозуміти, що сповнені заповзятливості. Натякали на добрячу пиятику за плечима в матері. Це були пусті вихваляння. Продавці знали, як це все розуміти. Ця ніч не вела нікуди. Вона закінчувалася над стоком ринви, у відомому місці, глухою стіною порожнечі і зачаєного сорому. Усі стежки, що виводили в неї, поверталися до крамниці. Усі ескапади, спрямовані углиб її простору, від початку мали зламані крила. Продавці підморгували у відповідь лише з чемності.

Чорнобородий і батько, взявшись попід руки, вийшли з крамниці у жвавому настрої, супроводжувані поблажливими зирканнями продавців. Відразу ж за дверима гільйотина ночі єдиним замахом відрубала їм голови, й вони шубовснули в ніч, як у чорну воду.

Хто дослідив безодню липневої ночі, хто зміряв, скільки сажнів треба летіти углиб порожнечі, де нічого не відбувається? Пролетівши крізь оту всю чорну безконечність, вони знову спинилися перед дверима крамниці, ніби щойно з них вийшли, віднаходячи свої загублені голови з іще вчорашнім незужитим словом на вустах. Отак завмерши, вони не знати як довго балакали — монотонно і немов повертаючись із далекої виправи, здружені пережитими спільно нічними пригодами й авантюрами. Жестом підпилих вони зсували на потилиці свої капелюхи й заточувалися на зм’яклих ногах.

Оминаючи залитий світлом вхід до крамниці, вони крадькома увійшли в будинкову браму і тишком почали підніматися на другий поверх рипучими сходами. Так вони дісталися на задній ґанок перед Аделине вікно і силкувалися зазирнути до сплячої. Вони ніяк не могли її розгледіти — лежала в темряві з розведеними ногами, несвідомо здригаючись в обіймах сну, відкинувши назад палахку голову, фанатично віддана снові. Панове стукотіли в чорні шиби й наспівували сороміцькі куплети. Але вона з летаргічною усмішкою на розтулених вустах блукала, заклякла і каталептична [210], своїми далекими шляхами на відстані недосяжних миль.

Тоді, розкинувшись на поруччі балкону, панове широко й голосно запозіхали, вже знеохочені, й затарабанили ногами по дошках балюстради. О котрійсь пізній та невідомій годині ночі вони загадковим чином опинилися разом із власними тілами у двох вузьких ліжечках, на вершку збитої високо постелі. Вони пливли, поснувши паралельно, навперегони, поперемінно випереджаючи один одного працьовитим галопом хропіння.

На котромусь кілометрі сну — чи сонна течія поєднала їхні тіла, а чи їхні сни непомітно злилися докупи? — вони відчули в одній із точок чорного антипростору, що, лежачи в обіймах, борються один із одним у тяжкому несвідомому змаганні. Дихали один одному в обличчя, напружені від безплідних зусиль. Чорнобородий лежав на батькові, мов Ангел на Якові. Але батько з усієї сили стискав його колінами і, судомно відпливаючи у глуху неприсутність, примудрявся потаємно вкрасти мить короткого відновлювального дрімання між першим та другим раундом. Так вони й боролися — за що? за ім’я? за Бога? за контракт? — змагались у смертному поту, видобуваючи із себе рештки сили, у той час як течія сну відносила їх у щораз дальші та дивніші околиці ночі.

Наступного дня батько ледь накульгував на одну ногу [211]. Його обличчя сяяло. На світанку він знайшов готову і блискучу родзинку для листа, за яку намарне боровся стільки днів і ночей. Чорнобородого ми більше не побачили. Він виїхав удосвіта з валізою та клунками, ні з ким не прощаючись. То була остання ніч мертвого сезону. Від тієї літньої ночі для крамниці почався відлік семи довгих років урожаю [212].

Санаторій під Клепсидрою

Подорож тривала довго. Тією бічною забутою колією, що нею потяг курсує лише раз на тиждень, їхало всього пару пасажирів. Я ніколи раніше не бачив вагонів такого архаїчного типу, давно знятих з інших колій, — просторих, ніби кімнати, темних і з багатьма закамарками. Ті коридори, що заламувалися під різними кутами, ті лабіринти відділень, порожніх і зимних, мали в собі якусь дивну, замалим не гнітючу покинутість. Я переходив із вагона до вагона в пошуках якогось затишнішого місця. Всюди віяло, холодні протяги торували собі шлях у тих приміщеннях, наскрізь просвердлюючи весь потяг. Тут і там люди з клунками сиділи на підлозі, не наважуючись займати порожні, надто високо підвішені полиці. Зрештою, обгорнуті цератою випуклі сидіння були холодні як лід і липкі від старості. На безлюдних станціях не досідав жоден пасажир. Без гудка і чмихання потяг рушав далі — повільно й немовби роздумуючи.

Деякий час мені складав товариство чоловік у подертому мундирі залізничника, мовчазний і замислений. Він притискав хустину до запухлого і зболеного лиця. Потім і він кудись зник, непомітно вийшов на котрійсь зупинці. Після нього лишився відбиток у соломі, що вкривала підлогу, і чорна понищена валізка, яку він забув.