Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 51

Ступаючи по соломі та відходах, я непевним кроком ішов із вагона у вагон. Двері відділень, повідкривані навстіж, метлялися від протягу. Ніде жодного пасажира. Нарешті я зустрів провідника в чорному мундирі залізничної служби на цій лінії. Він обмотував собі шию грубою хусткою, пакував манатки, ліхтарик, службовий журнал. «Прибуваємо, пане», — сказав він, зиркнувши на мене цілком білими очима. Потяг повільно гальмував — без пахкання, без колісного стукоту, ніби саме життя потроху, разом із останнім видихом пари, виходило з нього. Ми зупинилися. Тиша і пустка, жодної станційної будівлі. Висідаючи, провідник ще показав мені напрямок, у якому лежав Санаторій. З валізою в руці я пішов білим вузьким гостинцем, що небавом завів мене в темну гущавину парку. Я з деякою цікавістю придивлявся до краєвиду. Дорога, якою я прямував, піднімалася вгору і плавно виводила на хребет узгір’я, звідки відкривався увесь виднокіл. День був цілком сірий, пригаслий, без акцентів. Можливо, контрастуючи з цією тяжкою та безбарвною аурою, так виразно темніла вся ота велика посудина горизонту, на якій розлігся лісистий краєвид, видовищно розбитий на пасма і шари все дальших і сіріших насаджень, що спливали смугами, лагідно опадаючи то з лівого боку, то з правого. Увесь цей темний і поважний краєвид, як здавалося, ледь помітно плив у собі самому, пересувався обіч себе, ніби похмуре і збурене небо зі своїм зачаєним внутрішнім рухом. Плинні пояси та галереї лісів, здавалося, шуміли і росли на тому шумі, наче морський приплив, який непомітно підкрадається до суходолу. Винесена вгору в темній динаміці лісистого терену, біла дорога вилася, мов мелодія хребтом широких акордів, стиснута напором потужних музичних мас, які врешті й поглинали її. Я відламав галузку з придорожного дерева. Зелень листків була цілком темна, ледь не чорна. Ця чорнота була напрочуд насичена, глибока і добродійна, мов сон, що дарує силу й наснагу. І вся сіризна краєвиду, всі її відтінки були похідними від тієї однієї барви. Краєвид іноді набуває в нас такого кольору в мить похмурого літнього присмерку, насиченого довгими дощами. Та сама глибока і спокійна недбалість, та сама зречена й остаточна заціпенілість, якій уже не хочеться втіхи від барв.

Ліс був темний, мов ніч. Я навпомацки йшов по тихій глиці. Коли дерева порідшали, під моїми ногами задудніли мостові балки. На протилежному боці, оточені чорнотою дерев, бовваніли сірі, обсипані багатьма вікнами стіни готелю, знаного з реклами як Санаторій. Подвійні скляні двері входу були відчинені. Увійти в них можна було просто з містка, обабіч оплетеного хиткими балюстрадами з березових гілок. У коридорі панували напівморок і врочиста тиша. Я нашпиньки переходив від дверей до дверей, відчитуючи в темряві означені на них номери. За поворотом я врешті наткнувся на покоївку. Вона вибігла з кімнати, ніби щойно вирвалася з чиїхось настирливих рук — задихана і збуджена. Заледве розуміла, що я їй кажу. Я мусив повторити. Вона безпорадно крутнулася.

«Мою депешу ви отримали?».

Вона розвела руки, а її погляд тікав убік — наче вона тільки й чекала можливості, щоб застрибнути у напіввідчинені двері, на які косувала оком.

«Я приїхав здалека, телеграмою я замовляв кімнату в цьому закладі, — сказав я дещо нетерпляче. — До кого мені звернутися?».

Вона не знала. «Може, ви зайдете до ресторації, — почала плутатися. — Тепер усі сплять. Коли пан Доктор прокинеться, я доповім про вас».

«Сплять? Але ж надворі день, до ночі ще далеко…».

«У нас так завжди. Всі сплять. Ви не знали? — Покоївка глянула на мене з цікавістю. — Зрештою, ночі тут не буває», — додала вона, ледь кокетуючи. Уже не прагнула дременути, лише, крутячись, теребила руками мереживо на фартушку.

Я лишив її. Перейшов до напівтемної ресторації. Там було кілька столиків, великий буфет на всю ширину стіни. Після довгої перерви я знову відчув легкий апетит. Мене втішив вигляд тістечок і тортів, якими було щедро заставлено буфетні полиці.

Я поклав валізку на один зі столиків. Усі вони були порожні. Я плеснув у долоні. Жодної відповіді. Тоді я зазирнув до сусіднього залу, більшого і світлішого. Цей зал своїм широким вікном чи лоджією відкривався на вже знаний мені краєвид, який із віконного обрамлення промальовувався у глибокому смутку та зреченні, мов жалобне memento. На скатертинах були видні залишки недавнього застілля — відкорковані пляшки, напівспорожнені келихи. Де-не-де ще навіть лежали чайові, досі не зібрані обслугою. Я повернувся до буфету, придивляючись до тістечок і паштетів. Вони виглядали напрочуд апетитно. Я замислився, чи личить обслужити себе самому. Мене всього заполонив наплив незвичайної зажерливості. Особливу оскому наганяв мені до рота певний ґатунок пісочного печива з яблучним мармеладом. Я вже хотів було підважити один із куснів срібною лопаткою, коли відчув, що за мною хтось є. Покоївка увійшла цілком безгучно у своїх м’яких пантофлях і торкнулася моєї спини.

«Пан Доктор запрошує вас», — повідомила вона, розглядаючи свої нігті.

Вона йшла попереду — і певна магнетизму, який справляло вихляння її стегон, зовсім не озиралася. Гралася підсиленням цього магнетизму, змінюючи відстань між нашими тілами, поки ми проминули кілька десятків пронумерованих дверей. Коридор дедалі більше темнішав. Уже в цілковитій темряві вона миттєво сперлася на мене.

«Це двері Доктора, — прошепотіла. — Заходьте».

Доктор Ґотард прийняв мене, вийшовши на середину кімнати. Це був невисокий і широкоплечий чоловік із темним заростом.

«Вашу телеграму ми отримали ще вчора, — сказав він. — Ми висилали по вас на станцію нашу санаторну коляску, але ви прибули іншим потягом. На жаль, залізничне сполучення тут не найкраще. Як ви почуваєтесь?».

«Мій батько живий?» — запитав я, втоплюючи неспокійний погляд в його усміхненому обличчі.

«Живий, само собою, — відповів Доктор, спокійно витримуючи мій схвильований погляд. — Звичайно, що в зумовлених обставинами межах, — додав він, примруживши очі. — Ви не гірше за мене знаєте, що з точки зору вашого дому, з перспективи вашої вітчизни батько помер. Цього неможливо виправити цілком. Та смерть кидає деяку тінь і на його тутешнє існування».

«Але батько сам не знає, не здогадується?» — запитав я пошепки.

Він похитав головою з глибоким переконанням.

«Можете бути спокійний, — відповів стишеним голосом, — наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадатись… Уся штука полягає в тому, — додав, готовий демонструвати її механізм на пальцях, уже зведених догори, — що ми повернули час назад. Ми тут у нас запізнюємося з часом на певний інтервал, довжину якого неможливо окреслити. Справа зводиться до простого релятивізму. Тут батькова смерть ще не відбулася — та сама, яка вже досягла його у вашій країні».

«У такому разі, — сказав я, — батько помирає або вже на порозі смерті…».

«Ви не розумієте мене, — мовив Доктор поблажливо-нетерплячим тоном. — Ми реактивуємо минулий час із усіма його можливостями, зокрема і з можливістю одужання».

Він дивився на мене з усмішкою, тримаючись за бороду.

«Але тепер ви, мабуть, захочете з ним побачитися. У відповідності з вашим побажанням ми зарезервували для вас друге ліжко в батьковій кімнаті. Я відпроваджу вас».

Коли ми вийшли в темний коридор, Доктор Ґотард заговорив пошепки. Я зауважив, що на ногах він має такі ж, як покоївка, повстяні пантофлі.

«Ми даємо нашим пацієнтам якомога довше поспати: бережемо їхню життєву енергію. Зрештою, вони й так не мають у нас чим зайнятися».

Перед одними з дверей він зупинився і приклав палець до вуст.

«Заходьте потиху — ваш батько спить. Ви так само лягайте. Це найкраще, що ви можете зараз зробити. До побачення».

«До побачення», — вишептав я, відчуваючи серцебиття, що підкотилося до горла. Я натиснув на клямку, двері піддалися самі й розтулилися, мов уста, які беззахисно відкриваються вві сні. Я увійшов. Кімната була майже порожня, сіра і гола. На простому дерев’яному ліжку під малим віконцем лежав на збитій постелі батько. Він спав. Його глибоке дихання видобувало з глибин сну цілі поклади хропіння. Уся кімната, здавалося, була вже викладена тим хропінням від підлоги до стелі, а нові позиції все додавалися. Я з жалем дивився на вихудле і змарніле, тепер цілком поглинуте працьовитим хропінням, батькове обличчя, що в далекому трансі — покинувши свою земну оболонку — сповідалося десь на віддаленому березі у власному існуванні врочистим відлічуванням своїх хвилин.