Декамерон - Боккаччо Джованни. Страница 2

Наступний твір Боккаччо, поема в октавах «Ф'єзоланські німфи» (1344—1345) [2] — трагічна історія кохання пастуха Афріко до німфи Мензоли. Боккаччо тут досягає найбільшої простоти в розповіді, найбільшої майстерності в володінні віршем. На загальну думку, ця поема — найвище досягнення Боккаччо-поета, єдиний поетичний його твір, до якого часом звертаються й теперішні читачі. Не встановлена дата написання невеликої повісті «Елегія донни Ф'ямметти», частіше званої «Ф'ямметта». Найпевніше, що вона виникла десь близько 1346 чи 1348 року. Це твір, позначений печаттю творчої дозрілості. Майже позбавлена сюжету, ця повість є сповіддю жінки, яку покинув коханець. У цьому творі (як, зрештою, і в деяких попередніх) історики літератури вишукують автобіографічні мотиви, тільки тут автобіографічний матеріал дано, так би мовити, в перелицьованому вигляді: письменник нібито об'єктивізує те, що він пережив сам, коли його покинула Марія Аквіно. У творі власний життєвий досвід приписано Ф'ямметті (пригадаймо, що саме під цим ім'ям у творах Боккаччо оспівана Марія). Звичайно, нові дослідники (наприклад, М. Брамер у передмові до польського видання «Декамерона» 1957 року) вважають, що це надто квапливе, ні на чому не засноване ототожнення.

Історики літератури одностайно визнають, що «Ф'ямметта» — перший зразок того жанру, якому в майбутньому судився такий блискучий розвиток, — психологічного роману. Ось що говорить акад.О. Веселовський у своєму класичному дослідженні «Боккаччо, його середовище й сучасники»: «Перед тим література епосу опрацьовувала канву зовнішніх подій з типовими характеристиками героїв, а мотиви особистого життя знаходили свій вираз у ліриці, але відкладались тут у формах, обмежених умовами рицарських відносин; людину не вичерпувано до дна, почуття аналізовано під відомими, небагатьма кутами зору, під призмою умовного платонізму; звідси вбогість психологічних ситуацій, що вражають нас своєю однобічністю...»

Ясно, що на тлі цієї літератури «Ф'ямметта» видавалась відкриттям, новим словом у розвитку літератури. Нинішньому читачеві, що звертається до повісті Боккаччо, враховуючи пізніші досягнення психологічного жанру, звичайно, повість видасться при вбогості дії надто розтягненою, а в признаннях героїні (розповідь іде від першої особи) він знайде надто багато риторики і класичної вченості. І міфологічні запозичення, і риторичний характер розповіді підказав Овідій, «Героїди» якого мали безсумнівний вплив на автора «Ф'ямметти». Проте новий жанр зробив свій перший крок: особисті людські переживання стали об'єктом аналізу, літературного відображення. Дальший розвиток психологічного жанру не був прямолінійний: сучасники Боккаччо, читаючи «Ф'ямметту», як зауважує Веселовський, «виносили звідти не стільки уроки психології, скільки зачарування риторичності й фрази, що полонила слух. Такий відбиток її («Ф'ямметти») у новелістів, що прийшли після Боккаччо... Живий струмок надовго губиться в пісках, щоб пробитися в іншому місці — в «Принцесі Клевській» пані Лафайєт».

Поступово Боккаччо вбувався в життя рідного міста, дедалі проймався його інтересами, робився помітною постаттю в Флоренції. Він був записаний до одного з міських цехів, неодноразово виконував доручення (переважно дипломатичні) уряду республіки.

Tyт доречно буде коротко спинитися на політичних поглядах письменника, тією мірою, якою вони знайшли відбиток у його творах. Звичайно, треба мати на оці, що він не був ні політичним діячем, ні політичним мислителем з виразно сформованою, стрункою системою поглядів. Його висловлювання часом не позбавлені суперечливості. Інколи можна простежити певні зміни в способі розв'язання тієї чи іншої проблеми, — приміром, у ставленні Боккаччо до влади монархічної і влади республіканської. Ось що він пише в «Амето» про своє республіканське місто: «Флоренція могутніша, ніж будь-коли. Її кордони пролягли далеко. Підкоряючи народному законові примхливу пиху грандів і сусідні міста, вона перебуває в славі, готова до ще більшого піднесення, якщо палкі заздрощі, жадоба зиску й нестримні гордощі, які в ній панують, не стануть їй у тому на заваді, — а цього можна побоюватись».

Цікаво зіставити цю апологію Флоренції (апологію, не позбавлену, як бачимо, чималих застережень) з одним уступом пізніше написаної «Ф'ямметти», де героїня говорить своєму коханцеві, що збирається, покинувши Неаполь, повернутися до Флоренції: «Адже ти кажеш сам, що в твоєму місті повно заздрих, захланних, пихатих людей, що там без ліку турботи; це все тобі не до серця. І проте ти хочеш покинути Неаполь, веселе, лагідне, розкішне, сповнене добробуту місто, яке до того ж іще перебуває під владою одного короля. Я ж знаю, що тобі це подобається».

Звичайно, не завжди й не кожне слово героя літературного твору слід приписувати авторові цього твору. Але саме тут відчувається якась особиста інтонація, відбиток передуманого й відчутого. Цілком справедливо зауважує О. Дживелегов у передмові до російського перекладу «Ф'єзоланських німф», що між несміливою хвалою «народному законові» й прославленням режиму, який підлягає «одному королю», навряд чи можна вловити велику різницю. «Боккаччо ще не зжився з республікою. Його продовжували вабити спогади про «веселий і лагідний» Неаполь. А неприхильність до Флоренції підтримували в ньому ще й інші, мабуть, причини: його все дужче й дужче полонила творчість Данте, і Дантові прокльони на адресу Флоренції в таких мінливих політичних настроях не могли не захоплювати його своїм вогнем».

У цих словах Дживелегова — вказівка на одну досить істотну рису: на книжне джерело деяких поглядів не самого лише Боккаччо, а й його сучасників, — так і республіканізм Петрарки, який часом мирно поєднувався з службою при якомусь дворі, живився джерелами з античної літератури.

Але з плином часу республіканські настрої Боккаччо поглиблювались, формулюючись у таких висловлюваннях, як, приміром, широковідомий уривок з латинського трактату «Про нещасну долю славетних людей»: «Чому я повинен тирана звати королем або князем і зберігати довір'я до нього, як до свого владаря? Ні, бо він же ворог суспільства. Проти нього я маю право боротися зброєю, змовами, шпигуванням, засідками й підступністю. Це справа свята й необхідна. Немає жертви, милішої Богові, ніж кров тиранів». До цього можна додати й «протитиранські» медитації в окремих оповідках «Декамерона» (хоча б закінчення сьомої оповідки десятого дня або слова Натана з третьої оповідки того ж дня: «Славнозвісні царі й великі королі ширили царства свої й славу свою нічим іншим, як тим, що вбивали (та й не одного, як ти хотів, а многе множество), пускали пожаром цілі краї та плюндрували міста».

Цікаво зіставити з цією «антитиранською» спрямованістю Боккаччо деякі його особисті риси: мешканець міста, в якому ще декретом 1289 року було ліквідовано кріпацтво, він відзначався загостреним почуттям особистої гідності й прагненням до незалежності. Досить звичайне для того часу становище вбогого, позбавленого засобів існування літератора — перебування при дворі якогось владаря: це хоч і ставило його в залежне становище й частенько змушувало зносити приниження, проте давало якесь дозвілля й змогу існувати. Замолоду частково зіткнувся з таким життям і Боккаччо. Не можна запевняти, що й пізніше він уникав цієї спокуси: кілька подібних спроб робив і він. Але там, де інші, невибагливіші й покірніші, ладні були поступитись, він не йшов ні на які поступки: ледве йому здавалося, що до нього ставляться без належної пошани, ледве він помічав найменший натяк на приниження, як одразу з обуренням покидав дім, куди його запрошувано. Він волів жити в убозтві (яке він, щоправда, аж надто перебільшує у своїх листах), аніж утратити незалежність. Дізнавшися про те, що його друг Петрарка прийняв пропозицію міланського тирана Вісконті й оселився при його дворі, скромний Боккаччо, що дивився на Петрарку знизу вгору, шануючи в ньому свого вчителя, вбачаючи в ньому недосяжний зразок для себе, шанобливо, а проте з великою наполегливістю й невблаганністю допитується в нього причин такого вчинку.