Декамерон - Боккаччо Джованни. Страница 5

Матеріалом для зіставлення буде сімнадцята оповідка згаданої вже збірки «Новеліно». Ось вона:

«У одного царя народився син. І мудреці-астрологи провістили, що як не пробуде він десять років, не бачачи сонця, то осліпне. Тому цар наказав пильнувати його, а коли минуло десять років, наказав показати йому землю й небо, море, злото й срібло, і тварин, і людей; серед усього іншого наказав показати йому й вродливих жінок. Юнак спитав, хто це, а цар наказав сказати йому, що це демони. Тоді юнак сказав: «Демонів я вподобав над усе». І цар сказав: «Звідси видко, яка дивна річ жіноча врода».

Читач упізнав у щойно розказаному ту вставну новелу (так би мовити, сто першу новелу «Декамерона»), яку сам Боккаччо розповідає у вступі до четвертого дня своєї книги. «Новеліно» не найдавніша пам'ятка, де ця історія зустрічається. Нема, звичайно, в нас ніякої певності, що саме звідти її взяв Боккаччо. Але, в усякому разі, перед нами типовий зразок новели добоккаччівського часу. Відмінність між ним і тим, що ми знаходимо в Боккаччо, аж надто разюча. Розповідь у «Новеліно» дуже нескладна, трохи незграбна й кострубата з усіма отими «і сказав» та «наказав сказати». Це, власне, притча, приклад, єдина мета якого — ілюструвати твердження, вміщене наприкінці в словах царя. Це, говорячи словами Веселовського, навіть не коротенька оповідь, а схема оповіді.

Зовсім інше знаходимо в Боккаччо. Він вроджений оповідач, це чи не найсильніша риса його таланту, недарма в ранніх його творах дослідники вбачали зародок деяких оповідок «Декамерона». Він уміє добрати деталі, створити картину, пожвавити ситуацію, — це ніби його стихія.

Цікаво, що Боккаччо викинув абстрактного «одного царя», переніс дію в Італію, навіть у «наше місто». Це зроблено не тільки в цій оповідці. Літературознавці підрахували, що в 87 оповідках його книги дія відбувається в Італії, причому тут він уміщує частину запозичених сюжетів, але існує і ціла група оповідок питомого, місцевого походження, в основі яких, можливо, були й дійсні випадки, і життєві спостереження.

Невелике зіставлення показало, яка відмінність у стилістичному оформленні існує між попередньою версією і опрацюванням того самого сюжету в Боккаччо. Можна було б продовжити подібні паралелі, й тоді ми побачили б іще багато того, що слід вважати індивідуальним внеском Боккаччо: перед нами виступив би й Боккаччо-психолог, що прагне вмотивувати вчинки людей і якось позначити риси їх вдачі, тоді як цього нема в попередній традиції. Ми побачили б уміння спостерігати й знаходити побутові деталі. Дуже цікаве явище, нарешті, становить мова «Декамерона», — досить складний конгломерат кількох різних тенденцій. Одна з них — це народна стихія, жива тогочасна мова, пересипана прислів'ями, примовками, суто розмовними зворотами. В цьому напрямку, в напрямку демократизації літературної мови, Боккаччо пішов значно далі від своїх великих попередників, — ні Данте, ні Петрарка не наближалися такою мірою до розмовної мови. Щоправда, і тематика їх творів вимагала зовсім інакшого стилістичного вбрання. Видатний італійський поет і літературознавець Дж. Кардуччі у своєму нарисі «Розвиток національної літератури в Італії» говорить про три її елементи — церковний, рицарський і народний, зазначаючи, що перевага народного елемента найбільше відчутна в творчості Боккаччо. Це зауваження Кардуччі можна однаковою мірою поширити не лише на тематику та ідейне спрямування, але й на мову Боккаччо. 

Але побутово-розмовний елемент — не єдина складова частка в мові «Декамерона», може, навіть не вона в першу чергу впадає в око. Дуже міцна в мові «Декамерона» риторична течія. І самі розповідачі, і герої щоразу вдаються до засобів ораторської мови, наслідуючи найкращі приклади античного красномовства. Від скупої, простакуватої, вбогої розповідної манери «Новеліно» в «Декамероні» не залишається нічого. Складається таке враження, що Боккаччо, взявши «нижчий», простонародний і мовою, і тематикою літературний жанр, прозову новелу, намагається піднести його до рівня високої літератури всіма засобами — в тому числі й мовним оформленням, — наслідуючи найвищі літературні приклади, античну ораторську прозу. Треба, проте, мати на увазі, що риторична стихія дуже міцна і в античних зразках розповідної літератури — досить згадати грецький роман чи того ж таки Апулея. Не скрізь і не завжди риторика доречна в мові героїв «Декамерона». Історики літератури давно вже зазначили, як штучно виглядає, коли, наприклад, у першій оповідці четвертого дня схвильована Гізмонда в трагічній ситуації звертається до батька з довгою промовою, побудованою за всіма приписами ораторського мистецтва. Або, скажімо, в сьомій оповідці восьмого дня бакаляр, заманивши з метою помсти вдову на вежу, стоячи внизу, дорікає їй. Тут, як говорить Веселовський, «ритор підказує психологові», письменник «виходить за межі психологічного моменту», він «забуває критичне становище своїх героїв», примушуючи їх виголошувати обвинувальні та захисні промови, не минаючи жодного аргументу, дотримуючись усіх норм риторики.

На нинішнього читача від усього цього тхне якоюсь архаїчністю, так само як і від надто докладних описів, від одноманітних повторень у вступах — перед початком і після закінчення кожного дня. Але є на цьому й печать своєрідного стилістичного зачарування.

Я намагався показати, наскільки удосконалив Боккаччо оповідку в порівнянні з своїми попередниками. З примітивно-простої, незграбної розповіді (зразок її наведено вище) попередніх, переважно анонімних, авторів він бере хіба що сюжетну схему. Художнє опрацювання цілком належить йому. В цьому розумінні його справді, не перебільшуючи, можна назвати творцем жанру новели.

Давно вже ввійшло в ужиток протиставлення «Декамерона» Дантовій «Божественній комедії», і найвидатніші історики італійської літератури — де Санктіс, Кардуччі — охоче повторюють у застосуванні до «Декамерона» формулу «людська комедія». І справді, вся різноманітність людського життя, метушня й мішанина постатей, ситуацій вражає читача «Декамерона». Здається, вперше у світовій літературі такий калейдоскоп життя перейшов перед читачем на сторінках твору. Автор намагається якось упорядкувати строкатість своїх картин, групуючи їх більш-менш за змістом: кожен день присвячений оповідкам якоїсь однієї тематики. Основний настрій «Декамерона» — сміх, невтримний, трохи навіть навмисно безтурботний (не забудьмо психологічної основи цих веселощів — це все ж таки своєрідний «бенкет у чуму», певний вихід людей за норми повсякденного поводження). Отже, тому тут стільки оповідок, де життя сприйняте в його комічному аспекті, — веселі витівки, ошуканство, дотепні відповіді, торжество хитрощів і винахідливості — все те, що окремими дрібочками було розсипане у французьких фабльо, в провансальських «новас» чи італійських новелах, все, чим живилися оповідачі та слухачі усних розповідей, — все це хлюпоче й переливається через вінця, сконденсоване в книзі Боккаччо.

Але не бракує тут і оповідок поважного, навіть трагічного змісту, причому цей поважний елемент особливо зростає наприкінці книги.

Істотно відчувається в «Декамероні» й дидактичний, повчальний момент. Всупереч легковажній безтурботності багатьох сюжетів і сам автор, і його герої моралізують, виголошують сентенції, роблять висновки. О. Веселовський, який у своїй книзі розділові про «Декамерон» дав назву «Художні та етичні завдання «Декамерона», цілком слушно підкреслює, що шукання світогляду, невпокійна атмосфера ідейних пошуків знайшла своє відображення і в «Декамероні». І то там, то тут крізь легковажну тканину життя, часом досить вільного, проступає серйозна думка, якщо не розв'язана, то принаймні поставлена поважна проблема. Досить серед інших численних прикладів обрати хоч би знамениті міркування Гізмонди з уже згаданої першої оповідки четвертого дня про те, що не високий рід, не багатство, а особисті якості людини дають право на благородство.

І от тут доречно буде спинитись на одному моменті: кілька оповідок еротичного характеру, досить відвертих, викликали обурення суворих моралістів іще за життя Боккаччо. Це від їх нападів борониться він у вступі до четвертого дня, і саме про цей епізод згадує Петрарка, пишучи своєму другові про його книгу: «Помітив я, що на тебе напали пси. Але ти нагукав на них і відбився ціпком». І в пізніші часи «Декамерон» не раз був об'єктом різноманітних переслідувань. Уже 1497 року серед стосів книжок, які палили фанатичні прихильники Савонароли, були й твори Боккаччо. Оці «вільні» та ще антидухівницькі мотиви «Декамерона» викликали підозру й неприхильність цензури в усі часи, починаючи від втручання папської курії, що в 1572 році наказала видати «Декамерон» у відповідно «очищеному» вигляді, і кінчаючи царською цензурою, що в 1891—1892 роках дозволила видати переклад Веселовського лише з великими купюрами, а повністю була надрукована дуже обмежена кількість примірників, так би мовити, «для наукових бібліотек». Та й поза цензурними втручаннями часом іще промайне серед читачів погляд на твір Боккаччо, як на «легке», легковажне, мало не порнографічне читання.