Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Пономаренко Любов. Страница 13

Раптом почула важкі кроки (гух-гух), застрибала, зав’юнилась. Бачила, як щось нагнулося біля її дітей, як вовтузилися скоцюблені пальці, аби їх узяти. Ящірка оніміла зі страху і тільки божевільно стрибала, обдираючи до крові лапи.

Стара жінка, розчахнута груша, визбирала повзунців і пішла в комору. Одіткнула бутель і впустила в горілку ящеренят. Ті перелякано смикнулись, ткнулися головами в гриби, що вже плавали там, ніби шукаючи рятунку, і завмерли. «От і все, як по-писаному. Матимеш, Арику, добрий лік, а серце кріпке, мов камінь». Скоро бутель зробився червоним, наче грало молоде вино.

А коли ящірка наздогнала її і розпачливо крикнула: «Оддай дітей!» — стара показала посудину і тихо мовила: «Бери!» Ящірка кинулася до жінки, а та рубнула нижче тулубця.

— Ой, Макбет, упади! Наш зачинився в себе і довго не виходив. Я не могла пережити такого затишшя і підкотилась до дверей… Але! Ти ж знаєш наші двері. Мало не луснула з досади, коли відчула, що моє ліве вухо і ліве око… відриваються від мене. Ту ж мить вони пролізли на той бік. О Господи, тільки ніхто б не прибейкався, страждала я. А тим часом він різався з кимось по телефону.

— Слово честі, я зробив усе, що міг! — молився до когось.

— Ви зловживаєте довір’ям, ви слабак, ви боягуз!

— Але ж головне я зробив!

Так було довго. Той, із третього поверху, очевидно, добре напосівся, і наш мовчав. Тим більше, що на всіх його брехливих бомагах уже дірки з латками бесідують. Смалив цигарку за цигаркою, затовкував недопалки пальцями і не відчував, що пече.

Раптом він збілів, упустив трубку, що все гарикала, одкинувся на стілець. Ой! — злякалась я.

Аркадій Іванович став мацати рукою в шухляді, нарешті витяг пляшечку, став із неї пити. В коридорі заскрипів паркет. Я кинулась на своє місце, але послизнулася і простяглась. Отямилась, коли наді мною стояв начальник зі склянкою води. «Люсі, — ніжно сказав, — і чому ти стала така незугарна? Не довіряйся, крихітко, бевзям, які поять тебе помиями в нічних барах і возять на позичених драндулетах».

Я схопилася за ліве око, поторкала вухо — вони були на місці, але страшенно свербіли і набрякали. «Аркадію Івановичу, — попросила я, — можна піти в клініку?» Він засіявся, аж бризнув здоров’ям і спокоєм.

Начальника другого поверху ні в якому товаристві не обходили чарою. І хоч партія з Рогатою Вівцею не додала честі, але перші три роки він мріяв про ту мить, коли подружні ночви розчахнуться на дві половини. Ось хай підросте син. Ось призначать заступником. Ось одержить квартиру, щоб розмінятися.

Але поволі він застрявав у килимах і сервізах, тонув у барханах білизни, що вивершувала його балкон. На одному місці, кажуть, і камінь обростає.

«А було ж, було, ти пам’ятаєш?» — ліниво говорив до Рогатої Вівці, коли юна істеричка по телевізору обвивала шию битого вовка.

Чекай, а що ж було? Дівчинка з голубими кісниками, яку ти ніс уночі через болото, гуртожиток із вічним запахом смаженої картоплі, студзагін. Коли ти ходив у стертих до решета штанях, тратив гроші на репродукції Рафаеля. А ще ота ніч, коли ти з малим і дружиною поїхав до матері і машина застряла в грязюці. Ти стояв із водієм по пояс у сніговій каші, черевики примерзли до ніг, а ти скреготів зубами і тягнув.

Одного разу, коли став на службу і був начальником тільки над своєю креслярською дошкою, повертався пізно додому і почув крик кошеняти. Ти гукав, майже благав: «Киць-киць, киць!», а воно плакало хтозна-де. Ти обнишпорив під’їзди, паркани, кущі — не знаходив. Тоді став під деревом і мало сам не заплакав. І тут кошеня стрибнуло до тебе з гілки. Пам’ятаєш, як ти радів, як гладив його? І як воно замуркотіло, пригрівшись біля тебе? Ти проніс його трохи на руках, а тоді побачив, що воно обшерстило тобі пальто. Ти завагався: вчителька тут же обізве селюком, а ще, чого доброго, воно зачне повзати по столу чи напакостить на підлогу. Або нанесе вошей. І ти пустив його додолу, а коли побігло, нявкаючи, за тобою, ти натупав.

«Ой, Макбет, упади?» Так Люсі почала виливати свої печалі. Не відкрила вона тільки одного. Коли вранці, обмахуючись капелюшком, ступила на ганок батьківського дому в передмісті, коли шмигнула, як справжнісінька мишка, в свою нірку і коли, мов осіннє листя, облетіло з неї все, що тисло, різало, мучило тіло, в коридорі гримнули громом відра, а в кімнаті мигнула блискавка атласної піжами.

— Сука, остання сука! — горлав батько. — Я вижарю на тобі оцю різку, я навчу тебе, як тягатись по кущах!

— О татусю, я знаю це не гірше од вас, будьте певні!

Людка шухнула в кухню, защіпнулася там і час від часу нагадувала про себе — визирала і корчила фізіономію.

Скоро їй удалося вискочити через вікно, і навіть на роботу вона приїхала тільки за чотири хвилини після Аркадія Івановича.

«Кгм», — сказав начальник, і потяглася пауза для настраху. Він сидів такий вишуканий, що секретарці захотілось убгати його в свою косметичку. Він моралізував, але у вухах Люсі автоматично роз’єдналися напівпровідники, і вона, киваючи головою, зирила на кирпаті черевики та на «стрілки» його штанів. Так задумалась, що мало не сказала вголос: «Що за ідіотська звичка підбирати шкарпетки під колір сорочок?»

Так от, Люсі почала розповідь із того, що й завжди («Ой, Макбет, упади…»). Оскільки їй було ніколи, а новина потребувала часу та часу, то вона притисла головою трубку до плеча і строчила пальцями куплети брехні свого начальника, а язиком дещо інше.

— Отже, прориваюся вчора в диско. Взяла собі якоїсь холодятини, коли підкочується макарончик: під горлом метелик, очі ангельські. Дозвольте на парний танець. Який-який, кажу? Пар-ний. Піду, думаю, хай у коло виведе. А воно — що ти скажеш? Маслачками порипує та мені спину обмацує. Е-ей, ти що? Яка ж ви манісінька, каже, як мишка! Глянула на прищуватий лоб і думаю: студентик, з ломбарду не вилазить.

Словом, одґвинтилась і шукаю таксі. Як на зло, ані колеса. А на годиннику тільки нуль тридцять п’ять. Люсі, кажу собі, невже ти в таку рань потягнешся додому? Щоб у ногах парш не завелася, піди-но до набережної. Часом там нудьгують такі мундирчики!

Уявляєш, Макбет? На тому самому місці стояв лімузин нашого. Моя душа передбачала сцену. Стою за кулісами-кущами, чекаю. Ізвідкись ізгори почула голос нашого. Зашуміло гілля, і величезна, як людина, птиця спустилась на лавку. За крило її тримався наш. Чуєш, Макбет, хіба я коли брехала?

Ящірка пробиралася в комірчину і годинами не зводила очей з бутля. Там були її діти. Коли під землею штормили гарячі моря чи десь вивергалися вулкани, рідина коливалася і діти мов оживали.

Часом вона виповзала на подвір’я, ховалася в траві і стежила за старою жінкою. Коли та йшла з дому, ящірка бралася до роботи. Вона лізла в город, підкушувала коноплі, соняхи, картоплю. А якось уздріла, що стара поливає за кукурудзою, і вбралась туди.

Оце воно — земляне серце. Гриби були круглі, великі, як дощові краплі. Ящірка розламала один: на білому тлі кружалами чорні смуги.

Вона впала, але тут же піднялась і накинулась на грядку. Болів і кривавів хвіст, який жінка одрубала заступом і який тепер поволі одростав. Тремтіли од перевтоми лапи.

Уранці стара жінка побачила розвойовану грядку і пропащі гриби.

Вона потопталася порепаними підошвами, посумувала і подумала, що гриби ростуть глибоко в землі і не може бути, щоб після дощу не було молодняку. Потім пішла в комірчину і в темряві налила синові ліків зі свого бутля. Вона зовсім не зважила на те, що посудина була відіткнута.

Тільки через тиждень стара прибирала в комірці й побачила на дні бутля щось чорне. Винесла на світло: на дні посудини плавала ящірка-мати. Вона запеклася, і зелений трунок пасмами завис аж до горлечка. Стара сплеснула руками.

Аркадій Іванович належав до тих чоловіків, чиї дружини мирно коливаються на бурях їхніх характерів навіть тоді, коли подружні ланцюги бряжчать біля самих вух. Він справжній мужчина, і вже лише за те, щоб з отаким чоловіком недільного ранку пройтися містом, можна здмухнути пилок чужої пудри на піджаці. Ха! Тим більше — нинішні любовні інтрижки не варті доброї зубочистки.