Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Пономаренко Любов. Страница 14

Інша річ — звичка. Коли віддираєш цю коросту, виступає кров, а натомість ростуть нові пухирі. І як болять!

Рогата Вівця стала зрештою рабинею і царицею свого дому. Він тільки дивувався, як вона розмножувала кришталі й фаянси, як увивала мереживцями подружнє ложе і навіть його кабінет. Підлеглі сюрчки завжди хляпали щелепами від здивування, коли заходили, і це теж стало необхідним ритуалом начальника.

У не дуже високому товаристві Рогата Вівця любила пожувати сенсації. Спочатку скромно щось меркотіла з кутка, а потім наступала, доки не ставала в коло, і зупинялась посередині, як удавочка.

Відколи Аркадій Іванович зачастив на набережну, Рогата Вівця затрусила хвостом: щораз частіше міняла хутра й каракулі, потіла по перукарнях і допікала кравчині: мила, я вас просила виріз робити сміливіше, і потім: що за повнота, за кого мене маєте?

Одного сумного вечора пізньої осені вона сиділа у вітальні біля дзеркала і роздивлялася своє лице. Воно було видовжене, з великим ротом і навацьканими очима. Вуха знов підросли і нависали з-під кучерявої перуки. О Господи! Та це ж овечі метастази моєї прабабці! Що, як Арик здогадається? Але він не міг здогадатися, бо йому однаково, хто біля нього миркає. Аби було так само, як завжди.

Вона глянула у вікно і сполошилася: пізно, пролітає сніг, а де може бути Арик у самісінькому плащі?

А він був на горищі старого будинку навпроти. Поставив сім щуроловок і до побачення мав наловити щурів. Сидів у павутинні і чекав. Коли в дальньому закутку починало кувікати і борсатись, кидався туди, одчіпляв приреченого й ховав у сумку. Оскаженіла від болю звірота виїдала одне одному животи.

Сова сиділа на мальованому ґанку далеко-далеко вгорі над містом і чекала. Перебрала дзьобом кожну пір’їнку, змастила лавандовою олією. Почистила золоті браслетики на лапах і срібні півмісяці на крилах.

Вона була вже немолода; але таке трапилося вперше. Довго не хотіла злітати до Аркадія Івановича, але судженого й конем не об’їдеш. Стане він говорить, а її мов хто снігом обсипле.

Часом приносив їй нотники, і вона розучувала щось нове. Розпитував, що вона любить, і те приносив. А крила, дивувався, які могутні в тебе крила. Ну й що, відповідала, мені нікуди ними летіти.

Сова постелила під лапи найдорожчий моховий килимок і почала службу. На набережній вискнув знайомий лімузин.

Ой, Макбет, я сама все бачила. Він хряпнув дверцятами, і в ту ж мить коло нього сіла дзьобата. Відкрив портфеля, і звідти стали вискакувати щури. Бр-р-р-р! Сова затремтіла, гребонула лапами — і що там скоїлось! Пташище таки мала мисливський хист! Вона заохочувала тварей розбігатись, а потім, захмеліла од погоні, вигрібала їх із листя, витрушувала з нір, витягала з кори дерев. Вона уакала і так бацала нога… лапами, аж гуло.

Скоро вона опинилась неподалік від мене. Я скралась кущами і дременула, згадавши, що прозиваюсь мишею. Але прокляті підбори зачепилися, і я гепнулась. Коли розплющила очі, побачила отакенні кігті, вони злегка ворушили мою спину, спонукаючи втікати. А-а-а-а! Мамо! Нараз поблизу захекано обізвався наш: «Облиш, це моя секретарка Люсі. А вас… а ви вважайте, що вже в мене не працюєте!» При цьому його очі в темряві зблиснули калошним блиском.

Я пустилася бігти, але добре забилася, бо одна нога хиталась, наче вихалка. І тоді я подумала, що мені вже нічого боятись, а почути щось цікаве жодній секретарці не завадить.

Підрачкувала й обложила їх із тилу. Хижачка вже заспокоїлась, вони сиділи поруч на лавці. Аркадій гладив велике замашне крило.

— Ти злітала, подивилась?

— У-а, у-а, — відповіла сова.

— Третій поверх, яка висота! Звідти все місто, як на долоні, а вежі золотими відблисками освітлюють кабінет. Ми піднімемось туди вдосвіта, коли Сам переглядає ранкову пошту. Ні, по сходах можна не встигнути, і то зовсім не те… Він повинен побачити, як я злетів на крилах долі, як зайшов через балкон. І коли я відчиню двері і запіняться наді мною фіранки, коли вся його паперова мазня зависне в повітрі, він зрозуміє, що час поступитися кріслом…

І так було. Тільки в ту мить, коли вони торкнулися виступів третього поверху, у Сови надломилися крила. Потім ударило сонце, і вона, осліплена, звалилась на землю. Люди бачили, як птиця бігла навмання, наштовхуючись на перехожих та волочачи мокре пір’я. А деякі сказали: «Гм, за такий екземпляр у зоопарку можна було б дещо взяти».

Та коли її схопили за хвоста й насіли, і вона заголосила своє «ох-ох», із провулка очманіло вискочив якийсь обідранець із чемоданом, витяг із кишені газетний згорток і кинув їй облиплі крихтами й махоркою біфштекси. Сова глитнула їх, струснула з себе напасників. Тоді одірвалась від землі й полетіла так низько, що зачіпалась лапами за урни.

Аркадій Іванович ніби й повік був на третьому поверсі. Коли до нього дзвонить високе начальство, він одкриває золотий каламарчик і щось із нього п’є.

Оце і все? Люсі, а ти нічого не знаєш?

— Хм, я ж давно там не працюю.

Мишко, не криви душею. Хіба є такі секретарки, щоб когось не знали навіть про своїх колишніх начальників?

— Учора він був у поліклініці. Півдня там слухали і просвічували. Невже не знаєте? Про це брешуть навіть паралітики і немовлята. Замість серця в нього виріс великий круглий гриб, який кришиться і маліє. А ще його нова секретарка помітила, що часто, зачинившись у кабінеті, він нишпорить по кутках, ніби щось виловлює пучками. Повзає навколішках, пітніє, хекає і бурчить: «Налізло погані хвостатої, аж кишить. Скоро ногою не ступиш!»

Куди ж ти, Люсі? Але Мишка перебігла на той бік вулиці, бо, певно, згадала щось дуже важливе, захопила штурмом телефонну будку і вже кричить: «Ой, Макбет, упади!»

Нічого не трапилось

Все почалося з того, що поза моєю волею слова стали набувати змісту. 5 листопада, ввечері ми сиділи в світлиці біля телевізора. За цупкими шторами місто тамувало прикрощі минулого дня. За важкою брамою машини розбризкували кришталь підмерзлих калюж. Не було ніяких ознак біди. І тільки чоловік казився після чергової пиятики. З екрану телевізора люди в марлевих пов’язках страхали пандемією грипу.

А потім. Я зірвалася, сказавши, що востаннє терплю його дурість. Підійшла і взялася за телефон, щоб дзвонити в міліцію. Він схопився за кнопку гудка, ревів, як цунамі. Хвора мати плакала. За великим рахунком я не бажала йому зла, адже після таких концертів він бував легким і догідливим. Але терпіння увірвалося, мов старий конопляний мотузок, яким тягають воду з колодязя. Мотузок перетерся на тому місці, де воду піднімають нагору стомленою рукою. Мотузок перетерся, відро полетіло вниз. І коли воно гухнуло, наче вибухнуло, ви схопилися за голову. Відро так просто не падає. Кожна річ, що ми нею користуємося багато років, не гине знічев’я. Значить, щось обривається в колодязі нашої свідомості, щось зношується всередині людини, і тоді на поверхні відбуваються ось такі речі.

І моє терпіння зносилося, я сказала з надривом:

— Господи, та забери його від мене!

Чоловік реготав щось про атеїзм, а потім гримнув:

— Ти вкрала мої цигарки, от циганське поріддя! Цигарки віддай!

Почав збиратися за цигарками о 21-й годині, коли у містечку давно все зачинене.

Я пошкодувала за ці необачні слова, але Господь їх почув. І коли чоловік гримнув дверима (він часто так робив, двері за ним неначе скрикували), коли кроки лунко наблизилися до брами, я кинулася, щоб його повернути, але двері були замкнені. Він поклав ключ до своєї кишені. Я що — бранка?

У чорних вікнах будинку стоять вази з квітами, не даючи мені провалитися у Всесвіт.

У потайних кутках цієї безкінечної споруди, крім мене та матері, ще хтось є. То чую гупання у піддашші, то зітхання по кутках, де бавляться однолапі викрутні. І не дає мені усамітнитись.

Ходжу, ходжу сюди-туди. Хочеться завести якогось годинника, але ніякий не трапляється. Та я ж бачила, що тут цілий смітник механічних ходиків, але де вони порозкидані? Якщо клацнути вимикачем, то в саду висвітлиться поодиноке мерзле листя (звечора бралося на мороз), а ще жовті кислі яблучка на корчуватій кроні. Як хочеться мерзлого кислого яблука!