Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович. Страница 11

— Варто було б. Та гаразд, обмежимося суворим попередженням. Але якщо наступного разу…

— Наступного разу не буде. Зарікаюся полювати на райдугу. Нехай собі сяє.

Шатров занурив руки в потік, обмив долоні.

— Закуримо, Василю?

Гойда подивився на годинника і невесело посміхнувся.

— Завжди отак, тютюновим димком, дядьки окурюють суперечку.

— Не просто дядьки, а й письменники, кінорежисери, актори. В усіх книгах, в усіх фільмах герої димлять, «висловлюють душевний стан». Що ж, покуримо й ми… Не підведе тебе Марія?

— Не маю права погано думати про неї. Дівчина акуратна, розумна, спритна. Впевнений, підготує все як слід.

— А ти… ти впевнений у тому, що сам зробиш все як слід?

— В усякім разі, зроблю все, що зможу. За інше, особливо за Кашубу — не ручуся.

— Думаю, він тобі не перешкоджатиме. Дивись уважно! Фіксуй усе, не пропусти якої-небудь прикмети, яка видавала б у ньому сімейну людину.

Гойда пильно подивився на Шатрова.

— Звик я, Микито Самійловичу, розуміти вас з півслова, часто ваші думки вгадую, а от зараз… Що ви шукаєте?

— І радий би сказати, та нічого. Самому не все ясно, сумніваюся, дещо перевіряю, дещо розкопую.

— А мені, здається, треба насамперед докопатися до справжнього Кашуби: хто він, як, де і за яких обставин цей виноградар скористався з його документів. Можливо, він став трупом, а можливо, живим трупом.

— Правильно! Докопаємося до істини, коли поїдемо на Дунай.

— Чи не гаємо ми час, Микито Самійловичу?

— Хто знає, де ми його гаємо, де знаходимо. Потерпи, Василю, не нервуй, — Голос Шатрова м'який, тихий, вираз обличчя лагідний, без найменшого натяку на тривогу або неспокій.

— Дивуюсь я вашому спокою, Микито Самійловичу.

— Досі не звик?

— Сьогодні ви надто спокійні. Як вам щастить заморожувати нерви?

— Дуже просто. Бережу спокій зранку. Тільки розплющую очі, тільки починаю розмірковувати, що й до чого, зразу ж звертаюся до Сірого, прошу його наснажити мене спокоєм: так і так, володарю, попереду важкий день, звели нервам моїм, серцю і голові бути на належному рівні!..

Гойда кинув недокурену цигарку в потік і, проводжаючи її поглядом до перепаду, подумав уголос:

— Чого тільки не радить Сірий, куди тільки не штовхає!.. Чуєте, чого захотів?! «Ось ким треба бути: треба бути як вода. Немає перепон — тече; гребля — зупиниться; прорветься гребля — знову потече; в чотирикутній посудині вона чотирикутна; в круглій — вона кругла. Ось тому вода потрібніша за все і сильніша від усього». — Гойда подивився на годинника й одразу перевів погляд на кущі, де, як йому здалося, щось зашаруділо. Ні, помилився. Тиша. — Не хочу бути як вода! Не хочу пристосовуватися ні під круглих, ні під чотирикутних! Хочу бути самим собою, людиною, і тоді буду всім потрібен, сильніший за всі греблі! Чув, Сірий? Отже, облиш свою багатовікову мудрість, здай її в архів.

Гойді знову здалося, що хтось розсуває гілки кущів. Цього разу він не помилився. На тому березі Ведмежого потоку серед зелених гілок побачив Марію.

Дівчина енергійно махнула рукою, кличучи Гойду до себе. Він кивнув Шатрову, тихо перестрибнув через потік і зник у заростях ліщини разом з Марією. Жодного звуку не долітає звідти. Тиша й тут, біля швидкої і холодної води. Десь защебетала пташка, загула бджола. В кришталевому потоці зачорніла спинка форелі. Стоїть на самій стрімнині, ніби вморожена в скляну течію, терпеливо чатує жертву. Її око в червоному обідку ясне і насторожене.

Шатров перевів подих, поліз у кишеню, вийняв товсту в клейончатій палітурці записну книжку — щоденник. Навіть Гойда не знав, які думки довіряє його друг цій потертій чорній книжці. Шатров розкрив її і твердим, гостро заструганим олівцем почав неквапливо, без помарок дрібними нерозбірливими літерами вкривати сторінку за сторінкою.

«Якось запитали у Сірого, де він набрався мудрості. Той посміхнувся лукаво і відповів: «Багато чому я навчився у своїх наставників, більше у своїх товаришів, але найбільше — у своїх учнів…» Ось уже багато років я люблю Василька і вчуся сприймати життя так, як він. Це великий хист і велике вміння добре жити. Василь щедро наділений цим хистом, але він не помічає свого багатства і захоплюється розумом і талантом інших. Це його давня звичка, ще відтоді, як був розвідником у партизанському загоні імені Олекси Довбуша. Там, у суворих Карпатах, на полях Вітчизняної війни, засіяних великими подвигами, — коріння Василька. Ще тоді почав він наслідувати прославлених розвідників, хоч і сам уже був сміливим, спритним. Але йому здавалося, що в інших усе краще, ніж у нього. І не знав того, що йому не треба нічого наслідувати, позичати чужий розум, чужу кмітливість, чужу хоробрість. Скромність, яка не підозрює, що вона скромність, щире незнання своєї сили, невтолиме бажання бути сильнішим і кращим, невтомні пошуки взірця для прикладу, радісне знаходження цього «взірця» були постійними його супутниками. І тепер, на щастя, не залишили його. Навчаючись у всіх свідомо, з відкритими очима, він сам мимоволі навчає багатьох.

Повторюю, наполягаю: найвищий хист людини — благоговійне захоплення справами своїх товаришів, вміння радіти з чужого успіху, чужого розуму, чужих перемог, здатність високо оцінювати іншого і недооцінювати себе. Така людина зробить багато, за будь-яких обставин, ніколи не підведе ні друга, ні державу, ні партію.

Василю бракує чекістської зрілої майстерності, спокою, терпеливості, проникливості. Все це прийде до нього згодом. У такої породи бійців є одна могутня особливість. Суворов назвав її солдатською кмітливістю, вправністю. Люди мистецтва називають її делікатніше — натхненням. Кажуть, воно від неба, від лукавого, стихійне, непідвладне тому, в кому народжується, може впливати на людину і так, і інакше. Не знаю. Але я твердо переконаний, що натхнення спалахує не саме по собі, а від іскри, викресаної працею. Найчастіше, найохочіше натхнення приходить до того, хто любить працю. Василь працьовитий, має світлий розум, сильну волю, твердий характер, пройшов добру школу людяності, боротьби за правду, за справедливість, хоробрий, морально стійкий, митий в семи водах, товчений в семи ступах, добре вихований.

Чого це я про Гойду згадав «у перших рядках мого листа»? Він ще не знає про існування «Говерли», але вже догадується про нього, занепокоєний, оглядається, думає, шукає: хто, де, звідки, чому, для чого? Чудово! В нашій справі це і називається натхненням.

Признатися, я схитрував, коли сказав Гойді, що і радий би відкрити йому секрет, та немає чого сказати. Секрет є, і чималий. Деякі факти дають мені підстави думати, що «Говерла» переховується під личиною виноградаря Кашуби. А якщо це так, то я не можу покинути все і їхати на Дунай. Ні, Василю. Насамперед мене цікавить «Говерла», людина з «Відділу таємних операцій». Подія у «Верховині», певна річ, насторожила його, примусила затаїтись, і тому ми не можемо зразу встановити, з ким він зв'язаний, крім Качалая.

Що я сьогодні знаю про нього? Спочатку він невиразно виринув у зоні нашого спостереження 16 серпня 1956 року на ужгородському поштамті. В нашій справі часто знаходиш самородок там, де немає ніяких супутників золота. Потім Кашуба з'явився і уже досить чітко на імлистому горизонті «Рукотрясіння». Нарешті Кашуба прийшов на ужгородський поштамт одержати телеграму до запитання і тим самим став повноправною дійовою особою операції «Рукотрясіння». Тепер все залежить од нашого терпіння, від уміння вибрати вдалу позицію для спостереження. Беру цю місію на себе.

Повертаюся до Кашуби. Гадаю, що він «Говерла», правда, поки що тільки на підставі одного слова, знайденого в паперах «студентів». Андрій Ярославович Кашпар. Агроном. Народився в Береговому, недалеко від Тиси. Жив в Угорщині, в околицях Токая, був управителем маєтку угорського графа. Коли минуло двадцять п'ять років, емігрував у США. Повернувся в Закарпаття в тридцятих роках, привіз із собою дуже вродливу, з чималим запасом доларів, дружину, американку закарпатського походження, мадьярку за народженням. Тепер вона просто вродлива жінка, а от скільки в неї грошей і добра — приховує. Вона чи то дочка, чи то племінниця якогось поміщика, звичайно, колишнього.