Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович. Страница 9
«Петро» не один місяць навчався у шпигунській школі володіти зброєю. Він добре стріляв з пістолета — автоматичного і безшумного. На тренуваннях бив без промаху з будь-якого найтруднішого положення. Майстерно оборонявся і несподівано нападав, стріляв по рухомій мішені прикордонника і його сторожовому собаці, з вікна автомобіля, що шалено мчав; стріляв, лежачи в постелі, сидячи за обіднім столом, подаючи міліціонерові документи… Він добре засвоїв, куди і як треба стріляти, щоб знищити противника напевно. І ось тепер, коли треба було стріляти в міліціонера, а не в фанерну мішень, так оскандалився.
Що ж сталося? Чому пістолет не стріляє? «Петро» намацав у кишені обойму, що випала з пістолета. От роззява! Він так перелякався, коли міліціонер рішуче зажадав документів, що замість запобіжної кнопки натиснув іншу, ту, що звільняє з ручки обойму. Треба негайно вставити обойму в пістолет і трахнути цього архіввічливого міліціонера.
— Зараз, зараз, товаришу старшина, дістану документи, одну хвилинку, — посміхаючись, бурмотів «Петро».
— Будь ласка, я почекаю, спішити нікуди… Товаришу водій, ідіть до багаття і не підходьте до машини! — наказав старшина.
Іван Іванович мовчки виконав наказ міліціонера.
Яскраве полум'я добре освітлювало машину, обличчя пасажирів, їхній одяг. Москаль не був ні психологом, ні слідопитом. В міліції служив недавно, та й на білому світі прожив не так уже й багато, не встиг ще набути життєвого досвіду. І все-таки він запідозрив пасажирів, помітив їхні злякані, бліді і напружені обличчя. В машині валялися порожні пляшки від горілки і пива, на задньому сидінні побачив залишки їжі і пом'яту географічну карту.
Особливу увагу Москаля привернуло взуття пасажирів. Гумові мало поношені, з нестертою рубчастою підошвою чоботи виблискували лаком, але халяви чомусь до половини були відрізані. І, видно, зроблено це нашвидкуруч, тупим ножем, криво, абияк.
Старшина зрозумів, що які б документи не пред'явили йому ці молодчики, він не повинен вірити їм. Їх треба будь-що затримати. Затримати!
Багато може передумати і пережити людина за такий короткий час, як хвилина!
До цієї хвилини, до того, як доля звела старшину Москаля з двома небезпечними, на все готовими злочинцями, він не знав, що володіє блискавичною кмітливістю, рішучістю і відвагою, що не боїться смерті.
«Іван» і собі, доки «Петро» порпався в кишенях, гарячково вивчав старшину. Він зрозумів, що міліціонер розгадав, хто їде в машині. Отже, прикидатися немає рації. Треба ризикувати. Вогнем прокладати собі шлях до кордону, до життя.
Сидячи в глибині машини і не виймаючи руки з кишені, «Іван» направив на міліціонера пістолет, який увесь час тримав напоготові. Зараз пролунає постріл, і старшина впаде. Карантинний інспектор та шофер зчинять галас, і тоді не уникнути переслідування прикордонників. А може, поки що не стріляти? Може, пощастить тихо і мирно, за допомогою всемогутніх грошей, відкараскатись од цього настирливого охоронця порядку? Сільський міліціонер, що живе в гірській глуші, оніміє, коли йому запропонувати п'ятерик. П'ять тисяч карбованців йому, п'ять — карантинному інспектору. Цей інспектор, певна річ, теж, як муха на мед, прилипне до грошей і підніме шлагбаум. Доведеться чимало підкинути і шоферові. Ще не народився на світ такий дурень, який відмовився б од грошей…
Так міркував лазутчик. Вірніше, не міркував, з згадував те, що йому втлумачували у шпигунській школі. «Наймогутніша зброя — гроші, — повчали люди «Бізона». — За гроші можна купити багато чого, майже все, що захочеш. Поки в тебе є гроші — ти майже невловимий».
«Іван» вийняв з кишені товсту пачку по сто карбованців:
— Ось наші документи!.. Заховай їх подалі і не кажи нікому, як розбагатів. Піднімай шлагбаум!
— Громадянине, — підвищив голос Москаль, — виходьте з машини!
— Я не жартую з тобою, старшина. Бери гроші, ніхто не знатиме. Може, мало? То я додам. — «Іван» дістав ще одну пачку і кинув на сидіння лімузина. — Хапай, дурню, і забирайся звідси, поки живий!
— Виходьте з машини, — намагаючись бути спокійним, повторив міліціонер.
Він швидким, точним рухом вихопив з кобури пістолет.
«Так, тепер треба стріляти, — вирішив «Іван», — стріляти негайно, інакше все пропало». Не виймаючи руки з кишені піджака, він знову націлив пістолет на старшину.
Раптом сильне світло фар якоїсь машини, що несподівано вискочила з-за крутого повороту дороги, з боку перевалу, широким снопом ударило в заднє сидіння лімузина. «Іван» оглянувся. Що за машина? Випадкова чи погоня? Світло осліплювало, заважало роздивитися, що сталося на дорозі.
Москаль, дивлячись на розгубленого пасажира, зрозумів, чого той боїться. Ззаду почулися чоловічі голоси. До них під'їхав грузовик з колгоспниками.
Обернувшись, міліціонер звучним, владним голосом скомандував:
— Автомати до бою! Світло не вимикати!
Це була інстинктивна хитрість солдата, який опинився перед лицем сильного ворога. Москаль розраховував на те, що його противники відчують себе в пастці і не чинитимуть опору.
Розрахунок був правильний. Усякий злочинець, як би довго не уникав кари, яким би удачливим не був, завжди озирається, чекаючи переслідування.
Колгоспники, що сиділи на грузовику, не могли швидко, як цього вимагали обставини, розгадати хитрість старшини. Вони ясно чули команду «автомати до бою», але сприйняли її скоріше за жарт. Де ж у них автомати? Палиці немає в руках.
При світлі фар грузовика люди добре бачили збудженого міліціонера і розгублених чоловіків, але не розуміли, що трапилося. Більше з цікавістю ніж з тривогою, вони шумно перемовлялися, зіскакували на землю, гупаючи важкими чобітьми по асфальту. І це було саме те, що треба. Створювалося враження, ніби солдати готові виконати наказ старшини.
— Виходь! — скомандував Москаль. Схопивши «Петра» за комір піджака, старшина, витягнув його з машини. — Руки з кишень! — наказав він другому пасажирові, наставивши на нього пістолет і не випускаючи «Петра».
«Іван» поклав руки на спинку шоферського сидіння. Москаль відчув себе переможцем, і це, як він пізніше розповідав, мало не погубило його.
— Так і сидіти! Кушнірчук, бери мій пістолет і охороняй. Стріляй, в разі чого. Вперед! — Старшина віддав зброю карантинному інспектору і повів «Петра» до темного будиночка, що самотньо стояв край дороги. В ньому жив молодий спеціаліст ліспромгоспу Михайло Горай з дружиною.
Москаль розбудив господарів. Чоловік і жінка зразу ж з'явились у дверях з гасовою лампою.
З тривогою, природною для людей, що звикли до тихого лісового життя, дивилося подружжя на міліціонера і незнайомця, якого старшина завів у хату.
— Постережіть його! — звертаючись до господарів, попросив старшина і вибіг.
Чоловік і жінка здивовано перезирнулися. Раптом знадвору почувся глухий пістолетний постріл. Потім другий. Це вивело «Петра» із стану розгубленості. Він круто повернувся і, вдаривши Михайла Горая в живіт головою, кинувся до дверей. Марія вчасно підставила йому ногу. «Петро» впав.
Горай оглушив його сильним ударом кулака, потім зв'язав і вискочив з хати.
При яскравому світлі фар грузовика він побачив міліціонера. Старшина лежав на землі, біля легкової машини, без кашкета і тримався за живіт. Горай кинувся до Москаля.
Що ж сталося тут, біля багаття?
… Підбігши до машини, Москаль широко відчинив дверцята, скомандував:
— Виходь!
«Іван» опустив руку в кишеню, вихопив пістолет і вистрелив. Куля попала Москалю в живіт. Він упав, відчуваючи, як гаряча кров тече по ногах.
— Стріляй, Кушнірчук! — хрипким голосом наказав він інспектору.
Але Кушнірчук запізнився. В машині пролунав постріл. «Іван» покінчив з собою.
Івану Івановичу стало ясно, кого він привіз на кордон. І тепер він міг ще спокутувати свою вину, хоча б частково. Але така думка не виникла в його сивій голові. Ніколаєв боягузливо сидів біля багаття. Потім виправдувався: «Мені було наказано відійти до багаття і не рухатися».