Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович. Страница 7

Гойда уважно стежив за ходом думок Шатрова.

— Міг перегати Кашубі або комусь іншому, нам ще невідомому, — зразу сказав капітан, як тільки замовк Шатров.

— Так, міг, — охоче погодився Шатров. — А що з цього виходить, Василю?

— Багато чого, Микито Самійловичу!

— А саме?

— Схоже на те, що офіціант Гонтар був диспетчером.

— Схоже. Дуже! Власне, я в цьому майже переконаний. А ти зумієш мені довести, що це не так?

— І не збираюся. Гонтар мертвий, розкусивши ампулу, він обрубав усі нитки, що ведуть до спільників.

— Так, він твердо знав, що робив.

— Ми повинні встановити, чи зустрічався офіціант з Кашубою, — сказав Гойда.

Шатров кивнув, але в його очах згоди не було.

— Так, повинні! Та це не найголовніше, що ми мусимо зробити. Насамперед треба з'ясувати, як, коли, де і за чиєю допомогою монастирському виноградарю пощастило скористатися документами Кашуби, мешканця дунайського селища Ангори.

— Ви думаєте, що це справжнє, а не вигадане ім'я… Петро Кашуба?

— Маю підстави так думати, Василю. — Шатров показав Гойді довідку, в якій говорилося, що Петро Михайлович Кашуба народився 57 років тому і постійно проживає в Ангорі, на Дунаї, в Ізмаїльському районі, в рибальському селищі міського типу у власному будинку. Одружений. Дітей не має. Зараз у від'їзді. До довідки була приклеєна фотографія. Петро Кашуба зовсім не був схожий на того Кашубу, який служив у явірському монастирі.

— Підміна! — сказав Шатров. — Якщо ми дізнаємося, чиїх рук ця справа… Словом, збирайся, Василю. Вирушаємо на Дунай у гості до Смолярчука. Повідом про наш приїзд. Нехай юшку варить.

Зібралися того ж вечора, щоб виїхати рано-вранці, — і не виїхали. Вночі сталася подія, яка затримала їх у Закарпатті на кілька днів.

Юшка, що приготував Смолярчук, навариста, із свіжих добірних осетрів, так і не дочекалася Шатрова й Гойди. Нею поласували солдати-прикордонники. Їли, похваляли, перезиралися з куховаром і сміялися:

— Спасибі вам, дорогі гості, частіше приїжджайте.

«ЛІВІ ПАСАЖИРИ»

Край дороги, там, де автострада покидає карпатські міжгір'я і біжить просторою долиною, горить багаття. Невисоке жарке полум'я лиже з усіх боків чорний од застарілої кіптяви казанок. В ньому доварюється пропахлий димком куліш. Коло багаття сидять двоє чоловіків і мовчки, терпляче ждуть тієї хвилини, коли куліш остаточно набере сили і властивого йому аромату.

Хто вони, ці двоє чоловіків, що сидять біля багаття? Чому, перекривши автостраду шлагбаумом, не сплять, хоча вже перевалило далеко за північ і на шляху давно не видно жодної машини?

Ніч присунулася впритул до багаття; не видно ні гори на півночі, ні рівнини на півдні, ні лісового масиву на сході, ні гірських скель на заході. Річку, що біжить по той бік дороги, можна розпізнати по шаленому, бурхливому клекоту. Але це звичний шум, його не помічають. Темрява і тиша. Та ще гірська передсвітанкова прохолода.

Десь недружно проспівали перші півні. Заблищало росою придорожнє каміння, трава, асфальт автостради. Потягнув свіжий низовий вітерець. Поповз по землі дим.

— Ну, пора! — урочисто промовив один з кашеварів і зняв кришку.

— Так, тепер, мабуть, якраз, — весело відгукнувся другий і дістав дерев'яну ложку, загорнуту в біленьку ганчірку. Розгорнув, постукав по казанку. — Зараз ми тобі покажемо, голубчику, де раки зимують.

Мирна тиша панує на карпатській дорозі; ніщо не провіщає небезпеки.

— Машина з верховини спускається, — спокійно промовив один з чоловіків.

Він повертає обличчя, освітлене полум'ям багаття, до гір і, примруживши очі, намагається роздивитися дорогу.

Машина наближалася. Світло фар ковзнуло по голих скелях, освітило верхівки хвойних дерев, широкою смугою лягло на річку і, нарешті, уперлося в шлагбаум, що перекривав дорогу.

Увечері, годині об одинадцятій, в двері квартири Ніколаєва, який два роки тому вийшов на пенсію, настирливо постукали. Іван Іванович уже лежав у постелі. Лаючись про себе, господар підвівся, накинув на плечі стару шинель, ввімкнув світло й відчинив двері. На порозі стояв знайомий шофер Микола Степанчук.

— Що трапилося? — спитав Іван Іванович, насторожено оглядаючи з ніг до голови несподіваного гостя.

— Могорич з тебе, — посміхаючись, відповів Степанчук. — Є вигідні клієнти. За одну ніч можна заробити круглу тисячу. Гроші одержиш наперед.

Іван Іванович ширше відчинив двері, обняв шофера за плечі і запросив до хати.

— Куди везти? — жваво і діловито запитав він.

— В Ужгород. Але з умовою: до світанку бути на місці. Поспішають вони…

— Чого це їм так приспічило?

— На похорон їдуть. Чи то дядько, чи племінник помер. Збирайся! Машина заправлена?

Іван Іванович, розпатланий, заспаний, в шинелі поверх білизни нерухомо стояв посеред кімнати. На його поголеному, одутлуватому, посіченому зморшками обличчі можна було прочитати вагання. Він пригладив сиве волосся і насторожено подивився на приятеля. Ніколаєв познайомився з Миколою кілька місяців тому. Степанчук на своїй машині возив «лівих пасажирів» у Станіслав, Чернівці, Київ і в Закарпаття. Коли він бував зайнятий або перевантажений, зайвих пасажирів передавав Івану Івановичу — власнику новенького семимісного лімузина Горьковського автозаводу. Вони частенько разом випивали. Але більше один про одного не знали нічого.

— А чому ти не їдеш? — запитав Іван Іванович.

— Ремонтую свою лайбу. Хіба упустив би таких вигідних клієнтів? Тисяча карбованців!.. Ну, збирайся!.. — сказав Степанчук рішуче, вдаривши по плечі господаря. — Чого ти ще роздумуєш?

— А де вони?

— Чекають у мене на квартирі.

Місто вже спало: Чорний лімузин промчав безлюдними вулицями центра і зупинився на околиці перед великим будинком, огородженим дерев'яним парканом. Микола вискочив з машини і за кілька хвилин повернувся з своїми підопічними. Їх було двоє. У світлі фар Ніколаєв добре роздивився хлопців, дуже схожих один на одного. Вони були у поношених сірих костюмах, у стандартних кепках, в руках тримали невеличкі чемодани. «Такі замухрижки, а тисячами розкидаються! — подумав Іван Іванович. — Гроші візьму наперед».

Але далі цього він у своїх роздумах не пішов. Різних «лівих пасажирів» доводилося бачити Івану Івановичу. Він звик стримувати свою цікавість. «Ліві», як правило, мовчазні і не люблять балакучих.

Хлопці ввічливо привіталися з власником машини, дружньо попрощалися з Миколою і впевнено вмостилися на задньому сидінні. Чемодани поставили біля себе.

— Ну, як, встигнемо до світанку в Ужгород? — запитав один із хлопців.

— Дивлячись, як будемо їхати, — відповів Іван Іванович.

— Їхати треба добре, ви не жалкуватимете. Ось ваш заробіток, а могорич потім. — Хлопець кинув на переднє сидіння пакунок — тисяча.

Іван Іванович покрутив гроші в руках і, не перелічуючи, засунув у кишеню.

— Значить, на похорон поспішаєте?

— Дядько помер… — Балакучий юнак подивився на свого похмурого супутника. — Це мій брат Іван. А я — Петро.

Іван, який досі не промовив жодного слова, сердито сказав:

— Поїхали!

— Та ви не турбуйтеся, — люб'язно посміхнувся водій. — Моя машина не підведе. Приїдемо вчасно.

— А якщо раніше строку, дамо премію, — засміявся Петро.

Іван Іванович зручніше сів, завів мотор, увімкнув світло, і машина помчала в напрямку Стрийського шосе. Дорога була безлюдна, і автомобіль летів на повній швидкості до самих передгір'їв Карпат.

Землю вкрила густа темрява, за два кроки нічого не видно, а вгорі світле небо, всіяне зірками. І кожна сяє, переливається.

Свіжий вітер, вітер верховини шмагає в обличчя, коли висунеш голову у вікно, викрешує з очей сльози, холодить губи і щоки. Відчувається близькість ущелин, повних снігу, холодних річок, що вирують між обточеними валунами.