Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр. Страница 38

— Обвів Полікарпов вас кругом пальця. Прикордонники! — він сів і потягся до коробки з цигарками. — А другого бачив хто-небудь?

— З наших ніхто. Мисливець один бачив. Каже, молодий, у військовій формі без погонів, демобілізований, одним словом.

— Ну, от тепер і впіймай його. Мало в нас демобілізованих зараз? Добре вони продумали все! Добре… Документи дістали йому справжні, і тепер шукайте вітра в полі, майоре Дорофєєв! — генерал кинув недокурену цигарку і пройшовся по кабінету. Полковники мовчали.

— Полікарпова треба знайти за всяку ціну, але не сполохати, бо тільки пильно стежачи за ним, ми зможемо знайти того, хто висадився у Садовську. У мене є такий план: лейтенанта Дениска, який Портград знає не гірше Полікарпова, — генерал приязно глянув у бік лейтенанта, — послати туди в розпорядження полковника. Ви ж Полікарпова знаєте в обличчя? — звернувся генерал до лейтенанта.

— Так точно, — підвівся Дениско.

— Сідайте, — сказав генерал. — Так от вам, як кажуть, і карти до рук. У Портграді працювати доведеться з досвідченими товаришами. І це буде вам на користь. Ви повинні розшукати Полікарпова і розділити з ним згадки про спільне купання, — генерал засміявся.

— Він повинен подякувати Полікарпову за вдалий постріл, — додав сміючись майор Дорофєєв.

— Ага, я ж забув, що вас поранено! Але куди? В шию? Ввічливий чоловік, цей Полікарпов, правда? — звернувся генерал до одного з полковників.

Той ствердно хитнув головою і сказав:

— Полікарпову, певне, тісно було стріляти з кабіни, інакше… Взагалі стрільці вони прекрасні.

— Так от, оцього прекрасного стрільця, лейтенанте, треба піймати будь-що, щоб йому не довелося більше демонструвати на нашій землі свого вміння. Ви готові зараз вилетіти в Портград? — спитав генерал Дениска.

Лейтенант переглянувся з майором.

— Готовий, товаришу генерал.

— От і добре.

— Дозвольте йти? — підвівся полковник, що досі не проронив жодного слова. Він виявився високим, піджарим, чимось невловимим схожим на хорта.

— Ідіть, — кивнув генерал і подав йому руку.

— Ходімте, лейтенанте, — повернувся полковник до Дениска.

— Товаришу генерал, дозвольте попрощатися з майором.

— Прошу, — генерал підвівся, почекав, доки Дениско попрощався з Дорофєєвим, і теж потиснув лейтенантові

— Бажаю вам удачі. Тільки дивіться, не викличте у Полікарпова тривогу; через нього і тільки через нього ми знайдемо того, хто висадився вночі. Ну, та полковник дасть вам інструкції, як треба діяти. Ідіть.

Лейтенант повернувся через ліве плече і пішов до дверей, де його чекав спокійний і мовчазний полковник.

— Оце вам новий співробітник, — сказав генерал Дорофєєву, кивнувши на молоденького лейтенанта. — Замість Дениска.

Полковник відчинив двері, пропустив лейтенанта, і вже з прийомної Дениско почув голос генерала:

— Тепер обміркуємо становище. Човен… — двері зачинилися, і Дениско більше не почув нічого.

Розділ п'ятий

ДЛЯ ЧОГО ЖИВЕШ НА СВІТІ?

Це було справжнє вавілонське стовпотворіння. Під'їжджаючи до Нового Городища, Муратов ще здаля побачив ліс баштових кранів, стіну, що перегородила Дніпро на всю широчінь, нове місто над рікою і велику кількість машин, великих і малих, легких, вертлявих і тяжких, повільних, що ледве пересувалися. Дніпро був наче вилитий із скла: гладенький, нерухомий; в ньому відбилося все: і купчасті хмари, і крутий тут лівий берег, і купи зелених верб та ясенів. Малювалася в ньому і гребля з усіма механізмами і машинами, що снували по ній, і тому панорама будівництва, збільшеного вдвічі, здавалася ще грандіознішою.

Юрій Муратов стояв на носі пароплава і вдивлявся в це небачене ніколи видовище.

— Оце, кажете, за кілька років таке зробили? — спитав Муратов сусіда.

— Так, за кілька років. Ви ж читаєте газети? Ну, от.

— Факти — це мертве діло, з них важко скласти уяву. А от на власні очі бачити все від початку до кінця…

— Я не був тут із самого початку, а ті, що першими приїхали сюди, розповідають, що в цьому місці три роки тому були голі піщані береги.

Муратов дивувався, і, хоч вголос не висловлював свого захоплення, видно було по обличчю, що панорама будівництва справила на нього велике враження.

Пароплав незабаром причалив, і він зійшов на пристань. Поміж ящиками з деталями машин, поміж штабелями лісу, пройшов до першої вулиці і зупинився.

— Де тут відділ кадрів? — спитав він якусь жінку, що йшла йому назустріч з порожніми відрами.

— Ідіть отак прямо й прямо, по лівій стороні буде невеликий будинок з вивіскою, от там і дізнаєтесь про все.

— До побачення, я вам дуже вдячний, — Муратов якийсь час стояв серед вулиці і роздивлявся.

В тому, що він знову лишився один, було щось гнітюче. Самотність, виявляється, поганий спільник в житті.

Досі Муратов не відчував цього і сюди навіть їхав спокійно і просто, а тепер-от наче глянув збоку на себе: вулицею великого будівництва, на якому зайнято стільки народу, поміж новими будинками бреде людина з далекого чужого берега, одинока, підступна, з лихими намірами, і піхто про те не знає. А якби дізналися?..

Повз нього шугають прудкі й забовтані самоскиди з бетонним розчином, обдають його хмарами куряви, бензиновим гаром, і Муратову захотілося швидше затесатися поміж оцими людьми, сісти за руль отакого самоскида і одразу стати таким же, як вони, — це йому здавалося зараз справжнім і недосяжним щастям.

У відділі кадрів була невеличка черга до віконця «Прийом на роботу». Муратов став і собі. Коли опинився перед віконцем, худорлявий і блідий чоловік в поношеному офіцерському кітелі без погонів, з блакитним кантом на комірці швидко глянув на нього, посміхнувся:

— Демобілізувався, солдат?

— Так точно! — виструнчився перед віконцем Муратов.

— Давай документи.

Блідий чоловік оглянув паспорт, шоферські права Муратова, військовий квиток, записав щось у товсту книгу.

— Дизельні машини знаєш?

— Працювати не доводилось, але…

— Зможеш… Нам шофери потрібні саме на дизельні: одержуємо з заводу нову партію. За ними треба їхати у Ярославль. На заводі й з мотором ознайомишся детально, а приїдете своїм ходом, знатимеш машину, як парикмахер бритву.

— Що ж, в командировку їхати?

— Еге ж, в командировку. На два тижні. Зараз іди до завгара, отут через два квартали, він тобі командировку і місце в гуртожитку дасть. Все. Хто далі? — спитав чоловік у кітелі, одразу ж забувши про Муратова.

Завгар Трощенко, вусатий і схожий на Тараса Бульбу, оглянув Муратова з ніг до голови і басовито сказав:

— Оце шофер! Отакі орли мені потрібні! — він виписав Муратову командировку, але подумав і порвав її. — Ні, ти не поїдеш. Я знайду, кого послати. Іди відпочивай, а завтра о восьмій ноль-ноль щоб був тут. — Трощенко вийшов з Муратовим і показав шоферський гуртожиток. — Отуди підеш, у кімнаті 32 будеш жити. Бумажка з відділу кадрів є? От і добре.

Кімната 32 була порожня. В ній стояло четверо ліжок і посередині стіл. Біля кожного ліжка тумбочка, а біля протилежних стін — дві шафи для одягу. Тут було чисто, акуратно, затишно.

— Оце ваше, — показала комендантша на крайнє від дверей ліжко. — Можете відпочивати. Доки хлопці з роботи повернуться, встигнете й виспатись.

Муратову не хотілося лягати, він сів на ліжко і просидів так довго, звісивши голову на груди і безвільно опустивши на коліна руки…

У гуртожитку стояла лунка тиша, і через те світ із своїм безупинним рухом і кипінням, здавалося, був десь далеко-далеко. Порожньо на душі й тривожно. Найтрудніше, найнебезпечніше лишилось позаду, але чого ж так неспокійно на серці? Чого так тяжко?

Як у калейдоскопі, в пам'яті постають події двох останніх ночей, пейзажі степу й моря, Дніпро, обличчя Кенгуру, Трощенка і того блідого чоловіка, що його влаштував на роботу… Муратов зітхнув, не роздягаючись витягнувся на ліжку і незчувся, коли заснув. Спав він, мабуть, чимало, бо коли прокинувся, в кімнаті вже по кутках мостилися сутінки. На сусідньому ліжку ближче до вікна сидів зовсім юний парубійко у синій майці і читав книгу. Муратов з цікавістю придивлявся до нього. Цей хлопець, прийшовши з роботи і побачивши його в ліжку одягненим, мабуть, здивувався і подумав про нього погано. Але чому він не розбудив його, Муратова?