Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр. Страница 37

З очеретів, перегукуючись, виходили мисливці. Побачивши прикордонників, похмурніли, підходили квапливо.

— Знаєте, хто нас підвозив? — спитав дід і сповістив пошепки: — Шпигун. О! Хлопці ось за ними гнались. А ми роззяви…

— А хто ж знав…

— Піди взнай, що він шпигун.

— Е, — розсердився дід. — Бдітельності нема у вас ні чорта. Я його по морді бачив, що він шпигун, о! По морді…

— Та, діду, ось не смішіть хоч! Самі з ним розмовляли, наче з кумом.

— Доброго кума знайшли, діду! — під дружній регіт сказав Безбородько.

— Зелений ти ще вчити мене, — злісно примружився дід на сержанта. — Видать, самі гаву вловили добру, коли він в машині, наче директор МТС, їздить.

— Ще й на полювання нас привіз, правда?

— Прив'язалися, як реп'яхи. Тьху на вас, скажені! — плюнув дід і одійшов, махнувши рукою.

— Того, що за рулем, бачили добре? — спитав Безбородько.

Мисливці знизували плечима, збентежено всміхалися, позираючи один на одного.

— Він з кабіни не вилазив, а ми в кабіну не заглядали.

— Молодий, бравий такий хлопець, — дивлячись набік, сказав дід. — Дуже молодий, годів двадцять йому буде, а може, двадцять два. Чорнявий, цигануватий такий. Волосся довге й густе. Знову ж таки ніс горбатий трохи.

— А куди ж вони все-таки пішли? — допитувався сержант.

— Мабуть, на Лепетиху подалися, бо я одійшов отут недалеко, вибрав собі містечко, всі повз мене проходили, а їх не примітив.

— Вони обоє залишились біля машини, — вставив хтось із мисливців.

— От, значить, вони в той бік, до села подалися.

— Ну, добре, — зітхнув сержант. — Машину я забираю, якщо хочете — підвезу.

— Давай!

Безбородько покликав діда в кабіну, завів мотор і виїхав з-поміж верб і очеретів на прим'ятий вранішній слід.

— Навіть ключа від машини не взяли, — сказав дід.

— А навіщо він їм, — відповів Безбородько, вивів машину на шлях і натиснув акселератор.

Коли він зсаджував у селі мисливців, старий злазити не схотів, почав настоювати, щоб сержант віз його до начальства, і за яких дві години Безбородько з дідом під'їздили до Садовська. В комендатурі чекали на них майор і Дениско, а найбільше тривожився шофер півторатонки. Він сидів на причілку, наче приречений, і не зводив з дороги очей.

— Їдуть, їдуть! — закричав він радісно і кинувся до машини.

Безбородько з старим зайшли до комендатури. В розчинене вікно майор гукнув шоферові, щоб той їхав додому, сам обернувся до Безбородька.

— Доповідайте, — наказав він сержантові і схилився над картою.

— Машину я розшукав біля Лепетихи.

— Так, — майор поставив якусь позначку на карті і зараз же доповів комусь про це телефоном.

— Далі?

— Коли під'їздив до Лепетихи, від пристані відійшов катер уверх по Дніпру. Мисливці, я ось привіз одного, розповідають, що Полікарпов їх підвозив від Збур'ївки і одразу ж, заїхавши в плавні, пішов разом з своїм супутником у Лепетиху, бо в протилежній стороні їх не бачили.

— А ви що думаєте?

— Я гадаю, що Полікарпов відплив з Лепетихи на катері.

— Супутника хто-небудь з мисливців бачив?

— Так точно, товаришу майор, я бачив, — виступив наперед дід.

— Грамотні?

— Так точно, — дід смішно випинав живота і «їв» майора очима. Мисливська рушниця його при цьому смішно виставлялася вперед ложем і от-от мала зірватися з плеча.

— Тоді сідайте он там і записуйте його зовнішні приміти.

— Патрет, так сказати? — перепитав дід. — Ага, це можна.

Він поставив рушницю в куток, зняв піджак, поплював на руку, прицілюючись примруженим оком на письмовий прилад, і сів до столу.

— От матері його ковінька! Написати не той, не то що розповісти. Просто нема чого писати. Знову ж, каракулі в мене несусвітні.

— Нічого. Пишіть, пишіть, — заспокоїв його майор. — Що пам'ятаєте про нього, те й пишіть.

Зайшов лейтенант Дениско, посміхнувся Безбородьку, підбадьорливо підморгнув.

— Пошліть мотоцикл за Ібрагімовим, — наказав майор, — і йдіть відпочивати. О шістнадцятій годині, лейтенанте Дениско, поїдемо доповідати генералові.

— Слухаю! — лейтенант з сержантом відкозиряли і вийшли, а майор підійшов до діда.

— Ну, як тут у вас справи?

— Та, бачте, написав ось, — старий сховав окуляри, взяв з столу папери і подав майорові. Він стомлено потер, наче вмиваючись, обличчя обома долонями, опустив руки на коліна і задумався.

— Так-так, — перегодя сказав він, не дивлячись на майора. — Виходить, проґавили ми крупного ворога. По службі воно не полагається розпитувати, та я й не питаю, а так, салі відчуваю, що крупного фрукта прогляділи. А тепер він пішов петляти по нашій землі. Мало він пакості наробить, га? — суворо з-під кудлатих брів глянув старий на майора з тяжким докором. — Е, ото ж то й воно! — Дід надів картуз, але вставати з-за столу не поспішав.

— Не втече! — твердо сказав майор.

— Еге, шукай вітра в полі!

— Знайдемо… — заспокоїв старого майор.

— Ну, дай бог, — дід встав і, попрощавшись, рушив до дверей. Біля порога потоптався: — А як воно, подзвонити щоб до вас. Можна?

— А чого ж, дзвоніть хоч вдень, хоч вночі.

— Ага-га. Спасибі, я з сільради вам дзенькну, як справи у вас, узнаватиму. А то, їй-бо, аж душа ниє. Піймати його, бусурмана, треба. Може, підсобити треба буде, то гукніть на нас, ми прийдемо. Усі, як один, з ружжами.

Старий, нарешті, переступив поріг і по-хазяйськи зачинив за собою двері, а майор пройшовся по кабінету, зупинився біля порога й задумався. Полікарпов лишив по собі небагато слідів, і розшукати його буде нелегко. Генерал скептично поставився до квитка, якого вдалося розшукати з такими трудами, а відомості, одержані від Галини Михайлівни, взяв під сумнів, вважаючи їх маневром досвідченого шпигуна. Але майор з досвіду знав, що оці малесенькі, на перший погляд, незначні деталі мають розкрити Полікарпова або хоч наведуть на певний слід.

Висадкою диверсанта зацікавилися, очевидно, навіть у Москві, бо генерал часто дзвонив і був стурбований, а це з ним траплялося рідко. Нарешті на вісімнадцять ноль-ноль викликав майора з Дениском. Чого? Доповідати? Він усе вже знає. Мабуть, якийсь план є в генерала, не інакше.

У кабінеті генерала, коли зайшли туди майор Дорофєєв та лейтенант Дениско, було накурено і, незважаючи на відчинені вікна, душно. Біля столу сиділо двоє худорлявих полковників і молодий лейтенант. На столі лежала розгорнута карта; генерал у розстебнутому кітелі стояв збоку, біля телефонного столика, і, заклавши руку в кишеню, розмовляв з кимсь по телефону. Провід, що тягнувся від трубки до апарата, був червоний. Генерал коротко кивнув Дорофєєву і Дениску і показав очима на стільці, приставлені до столу засідань.

— Немає ніяких даних, окрім тролейбусного квитка. Що дасть, питаєте? Принаймні знаємо, що агент цей з Портграда. Так. Так. Що? Не знаю. Одну хвилиночку, — генерал відсторонив трубку і, прикривши її долонею, спитав майора: — А які ще аргументи навели вас на думку про те, що Полікарпов живе в Портграді?

Майор підвівся.

— По-перше, він знає добре Портград.

— Це ще нічого не значить.

— По-друге, він знає напам'ять телефон міського стадіону.

— Ага-га. Далі.

— А далі знову ж цей квиток.

— А якщо виявиться… Але даруйте, — він швидко підняв трубку. — Алло, ви слухаєте? Полікарпов назвав номер службового (він натиснув на цьому слові), службового телефону міського стадіону. Очевидно, треба виходити саме з цих даних. Га? Ну, от. Я наполягаю саме на цьому варіанті. Ні, він поки що єдиний. Слухаю. Єсть!

Генерал поклав трубку, швидко пройшов до столу, застебнув для чогось кітель і, глянувши з-під сивих брів на майора Дорофєєва, сердито сказав: