Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 29

— Точно те саме, добродію, точно те саме каже і моя люба жіночка.

— Вибач, він наполягав на тому, щоб тебе дочекатися, — прошепотіла Сахариса, коли Вільям сів за стіл. — Що відбувається?

— Я не впевнений… — пробурмотів Вільям, втупившись у свої нотатки.

— Кого вбито?

— Гм, нікого… Здається…

— Що ж, це добре, — Сахариса опустила погляд до паперів, що вкривали її стіл.

— Боюся, у нас побувало ще п’ятеро відвідувачів зі смішними овочами, — сказала вона.

— Он як.

— Так. І, чесно кажучи, деякі з цих овочів були не такі вже й смішні.

— Он як.

— Так-так. Здебільшого вони виглядали як… гм, ну, ти знаєш.

— Он… що?

— Ти знаєш, — сказала вона, починаючи червоніти. — Чоловічий… гм, ну ти ж знаєш.

— Он як.

— Причому ще й схожість була дуже, знаєш, приблизна.

— Он як…

Вільямові лишалося тільки сподіватись, що цю розмову ніхто не занотовує.

— Проте я таки записала їхні імена й адреси, про всяк випадок, — сказала Сахариса. — Подумала, що це може нам знадобитись, коли в нас буде скрутно з темами.

— Настільки скрутно в нас не буде, — швидко сказав Вільям.

— Та годі.

— Я впевнений.

— Що ж, можливо, — сказала вона, споглядаючи паперовий безлад на своєму столі. — Поки тебе не було, тут усе кипіло. Люди просто в черзі стояли з найрізноманітнішими новинами. Оголошення про майбутні події, оголошення про загублених собак, оголошення про продаж…

— Це все реклама, — сказав Вільям, намагаючись зосередитись на своїх нотатках. — Якщо вони хочуть це розмістити, нехай платять.

— Не думаю, що ми повинні вирішувати…

Вільям вдарив по столу — на свій власний подив та переляк Сахариси.

— Відбувається щось сенсаційне, ти розумієш чи ні? Щось сенсаційно сенсаційне! І йдеться не про кумедні форми! Це дуже серйозно! І я маю написати статтю якнайшвидше! Ти даси мені це зробити, врешті-решт?!

Раптом він зауважив, що Сахариса дивиться не на нього, а на його кулак. Він прослідкував за її поглядом.

— О ні… Що це в біса таке?

За дюйм від його руки зі столу вертикально вгору стирчав довгий гострий шип. Він мав у довжину щонайменше шість дюймів. На шип були нахромлені листки паперу. Піднявши їх, Вільям побачив, що шип стирчить вертикально, бо пробитий крізь столешницю з нижнього боку.

— Це такий цвях, — тихо сказала Сахариса. — Я, ну, принесла його, щоб тримати папери в порядку. М-мій дідусь завжди такими користується. Всі… всі гравірувальники так роблять. Це… ніби щось середнє між картотекою й кошиком для непотрібних паперів. Я подумала, що це буде корисно. Не доводитиметься засмічувати підлогу.

— Гм, авжеж, гарна ідея, — сказав Вільям, дивлячись, як вона починає червоніти. — Гм…

Його думки змішалися.

— Пане Вернигоро! — гукнув він.

Гном підняв погляд від афіші, яку саме набирав.

— Ви зможете набрати текст під диктовку?

— Так.

— Сахарисо, будь ласка, піди знайди Рона і його… приятелів. Я хочу якнайшвидше зробити маленький екстрений випуск. Не завтра вранці. Просто зараз. Добре?

Вона зібралась заперечити, але помітила блиск в його очах.

— Ти певен, що тобі дозволять це зробити? — спитала вона.

— Ні! Я не певен! І не буду певен, поки не зроблю! І саме тому я це зроблю! Бо тоді я буду певен! І вибач, що кричу!!!

Вільям відштовхнув крісло й підійшов до Вернигори, котрий терпляче чекав біля таці зі шрифтом.

— Гаразд… Нагорі потрібен рядок… — Вільям заплющив очі і, замислившись, ущипнув себе за кінчик носа. — Е-е-е… «Сенсаційна подія в Анк-Морпорку»… Є? Якнайбільшим кеглем. Далі — меншим, внизу… «Патрицій напав на клерка з кинджалом»… Гм…

Він відчував, що це звучить неправильно. Граматично неточно. З кинджалом був Патрицій, а не клерк.

— Гаразд, із цим розберемося пізніше… Гм… Новим шрифтом… «Таємниця стаєнь»… Далі нижче — знову іншим шрифтом… «Варта розгублена». Є? Тепер початок статті…

— Початок? — перепитав Вернигора, швидко-швидко вихоплюючи літери з таці. — Хіба ми її вже майже не закінчили?

Вільям пробіг своїми нотатками. Як же ж його почати… З чогось цікавого… Ні, з чогось вражаючого… З якогось вражаючого факту… Ні, ні… Ця історія була дивовижною від початку до кінця….

— «Стали відомі подробиці нападу, скоєного сьогодні в палаці Правителем Ветерані»… Виправте на «як гадають, Правителем Ветерані»…

— Ти ж наче сказав, що він його таки скоїв, — мовила Сахариса, прикладаючи до очей хусточку.

— Знаю-знаю, просто я думаю, що якби Правитель хотів когось убити, цей хтось був би вже мертвий… Чому б тобі не пошукати ім’я Ветерані в «Хто є Хто»? Здається, він навчався в Гільдії найманців.

— То Правителем чи не Правителем? — спитав Вернигора, тримаючи руку над пеналом з «П». — Просто скажи.

— Нехай буде «як гадають, Правителем», — сказав Вільям. — «…на Руфуса Тулумбаса, його власного секретаря. Е-е-е… Прислуга в палаці почула…»

— Мені займатись довідником чи йти шукати жебраків? — спитала Сахариса. — Я не можу робити все одразу.

Вільям подивився крізь неї. Тоді кивнув.

— Скель?

Троль під дверима хропнув і прокинувся.

— Шо, бос?

— Піди розшукай Старого Тхора Рона та інших, і якнайшвидше веди їх сюди. Скажи їм, що отримають премію. Так, на чому я зупинився?

— «Прислуга в палаці почула», — підказав Вернигора.

— «…почула, як його високість…»

— …котрий з відзнакою закінчив курси Гільдії найманців у 1968-му, — гукнула Сахариса зі своєї кімнати.

— Вставте це, — швидко сказав Вільям. — Далі продовжуєм так: «…вигукнув: «Я вбив його, я вбив його, який жах»… Хай йому грець, Ваймз правий. Цього не може бути: щоб так заговорити, Ветерані мав би з’їхати з глузду.

— Пан де Ворд, чи не так? — почувся голос.

— А нехай його, що там іще?

Вільям обернувся.

Першими, кого він побачив, були тролі.

Вся річ у тому, що четвірко здоровенних тролів, навіть якщо вони стоять за спинами всіх інших, все одно, в певному сенсі, будуть на першому плані будь-якої картини. Двоє чоловіків на цьому тлі виглядали дрібною деталлю — тим більше, що один із них міг називатись людиною хіба що на догоду традиції. На його обличчі лежала сіра блідість зомбі, а вираз цього обличчя видавав особу, яка, можливо, й не прагне бути неприємною, проте завдає чимало неприємностей оточуючим.

— Пан де Ворд? Гадаю, ви мене знаєте. Моє прізвище — Підступп, я з Гільдії адвокатів, — сказав пан Підступп, дерев’яно вклонившись. — Це, — він вказав на тендітного юнака поруч, — пан Рональд Влизько, новий голова Гільдії граверів та друкарів. Четверо джентльменів за моєю спиною, наскільки мені відомо, не належать до жодної Гільдії…

— Граверів та друкарів? — повторив Вернигора.

— Так, — сказав Влизько. — Ми розширили свій статут. Членство в Гільдії коштує двісті доларів на рік.

— Я не… — почав Вільям, проте Вернигора поклав долоню йому на руку.

— Це шантаж, але все не так погано, — прошепотів він. — У нас немає часу сперечатись, та ми відіб’ємо втрати за пару днів!

— Одначе, — сказав пан Підступп своїм спеціальним адвокатським голосом, що, здавалося, всмоктував гроші кожною нотою, — за наявних умов, та з огляду на особливі обставини, для отримання членства в Гільдії передбачено також одноразову виплату. В розмірі… припустімо… дві тисячі доларів.

Гноми завмерли. За мить врізнобій загримів метал: гноми, як один, поклали на столи свинцеві літери й повитягали з-за верстата бойові сокири.

— Отже, домовились? — сказав пан Підступп, відступаючи вбік.

Тролі випростались. Для бійки між тролем і гномом ніколи не треба шукати особливих причин; часом вистачає того факту, що вони існують в одному й тому ж світі.

Цього разу вже Вільям стримав Вернигору.

— Стійте, стійте. Боюся, закон забороняє вбивати адвокатів.

— Ти впевнений?

— Ну, вони ж усе ще існують, правильно? До того ж, він зомбі. Якщо ви розрубаєте його надвоє, отримаєте два позови. — Вільям підвищив голос. — Ми не можемо заплатити, пане Підступп.