Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 26

На його втіху, відповіді не було.

Темне світло. Ох, матінко. Про темне світло побутувало чимало чудернацьких теорій…

— Отто!

Запхнувши знімок до кишені, він підняв погляд.

— Так, пане Вільяме?

— Збирай свою апаратуру й ходім зі мною! Правитель когось убив! — гукнув Вільям. — Тобто, — додав він, — його в цьому підозрюють. І ці підозри можуть бути небезпідставними.

Часом Вільямові здавалося, що громадяни Анк-Морпорку існують лише для того, щоб утворювати юрму. Зазвичай ця юрма нетовстим шаром вкривала все місто, наче якась велика амеба. Та варто було десь чомусь статися, як вулиці сповнювались людьми, і юрма зосереджувалась довкола місця події, наче одноклітинне довкола крихти їжі.

Зараз юрма зосереджувалась довкола головної палацової брами. Все відбувалось несамохіть: група людей на вулиці приваблювала інших перехожих і ставала більшою. Карети та паланкіни спинялися серед дороги. Невидимий звір продовжував рости.

Біля брами, замість палацової сторожі, стояли члени Варти. Це була проблема. «Пустіть, мені цікаво» тут не пройшло б. Такій вимозі в очах Варти не вистачило би переконливості.

— Чому ми стали? — поцікавився Отто.

— Там, біля брами, сержант Щебнь, — пояснив Вільям.

— О, та ш він троль. Цеглина замість мозок, — сказав Отто.

— Але цю цеглину довкола пальця не обведеш. Боюся, доведеться сказати правду.

— Це допоможе?

— Він же поліцейський. Зазвичай правда збиває їх з пантелику. Вони надто рідко її чують.

Гігант-сержант незворушно дивився, як наближається Вільям. Це був типовий поліцейський погляд. Він нічого не видавав. Він лише говорив: я бачу тебе, і чекаю, коли ти спробуєш утнути що-небудь не те.

— Доброго ранку, сержанте, — сказав Вільям.

Кивок троля засвідчив його готовність у принципі погодитись із тим, що навколо дійсно спостерігались ознаки ранку, і що за певних обставин цей ранок для когось цілком міг би бути й добрим.

— Мені треба негайно побачити командора Ваймза.

— Справді?

— Авжеж.

— А йому тож треба негайно вас побачити? — Троль нахилився ближче. — Ви ж пан де Ворд, еге ж?

— Так. Я працюю в «Часі».

— Я то не читаю, — сказав троль.

— Он як? Ми випустимо окремий примірник великим шрифтом.

— Ну просто страшне як смішно, — промовив Щебнь. — Проблєма в тому, шо хоч я і не такий ловкий, но саме я маю право повідомити, шо входа заборонено, а тому… Шо там робить той вампір?

— Замріть на айн секунд! — гукнув Отто.

БАХ.

— Ай-ай-ай-ай-ай-ай-ай-ай…

Щебнь втупився в Отто, що звивався на бруківці.

— Шо ся стало? — нарешті спитав він.

— Він зняв, як ви не пропускаєте мене до палацу, — пояснив Вільям.

Хоча Щебнь народився вище лінії вічних снігів на якійсь глухій горі, й не бачив людей до п’яти років, він усе ж таки лишався поліцейським до кінчиків своїх грубих повільних пальців. І реагував відповідно.

— То не можна.

Вільям витяг записника і наготував олівець.

— Чи не могли б ви пояснити моїм читачам, чому саме?

Щебнь дещо занепокоєно озирнувся навколо.

— А де вони?

— Я маю на увазі, що запишу сказане вами.

Натура поліцейського знову прийшла Щебневі на допомогу.

— То не можна, — сказав він.

— Чи можу я, — сказав Вільям, широко усміхаючись, — записати, чому мені не можна нічого записувати?

Щебнь підняв руку і повернув невеличкий важіль на боці свого шолома. Ледь чутне гудіння залунало дещо гучніше. Троль носив шолом із вентилятором на годинниковому механізмі, що допомагало йому охолоджувати свої кремнієві мізки, якщо перегрів знижував їхню віддачу. В даний момент йому явно треба було охолонути.

— Гм. Це все пов’язано з політиков?

— Ну… можливо. Вибачте.

Отто вже звівся на ноги і знову порався зі своїм апаратом.

Щебнь прийняв рішення. Він кивнув констеблеві.

— Фіггіменте, заведіть цих… двох до пана Ваймза. І шоб вони сі не гепнулись на сходах чи ше шось таке.

Пан Ваймз, думав Вільям, доки вони поспішали за констеблем. Співробітники Варти називали його лише так. Цей чоловік з простого рицаря став герцогом і командором Варти — а вони все ще називали його просто «паном». Втім, це «пан» було сповнене натяку. Це було геть не те, що пересічне «пан», яке Вартові використовували у фразах на кшталт «Пане, покладіть арбалет і по-віль-но оберніться». Це було цікаво.

В дитинстві Вільямові ніхто не прищеплював поваги до Варти. Це були люди не того кола. Визнавалося, що вони корисні — як от бувають корисними вівчарки на полонині; але ж ніхто не пустить забрьохану вівчарку у власний кабінет! Інакше кажучи, Варта являла собою вартий співчуття підвид злодюжок, прошарок суспільства, відділений незримим проваллям від вельможного де Ворда та всіх інших, чиї доходи складали від тисячі доларів на рік.

Родичі Вільяма та всі, з ким вони зналися, постійно тримали в голові уявну мапу міста, поділену на а) ареали проживання достойних громадян, та б) території, де мешкали злодюжки. Для них було б шоком… Ні, виправився Вільям, для них було б викликом дізнатися, що Ваймз користувався зовсім іншою мапою. Ймовірно, він навмисне наказав своїм людям при вході в чужі будинки користуватися парадним під’їздом. Навіть серед білого дня. Тим часом як самоочевидна громадська думка зводилась до того, що правоохоронцям слід користуватися чорним ходом, як і всім іншим слугам [*].

Цей чоловік просто нічого не тямив. І те, що Ветерані зробив його герцогом, лише підкреслювало Патрицієву неадекватність.

Саме тому Вільям був наперед схильний поважати Ваймза. Він поважав би його вже завдяки іменам його ворогів. Разом із тим, наскільки він знав, ця людина в більшості своїх проявів асоціювалася зі словом «нестача»: їй не вистачало виховання, не вистачало освіти і постійно не вистачало чарки.

У великій залі палацу Фіггімент зупинився.

— Нікуди не ходити, нічого не чіпати, — сказав він. — Зараз я…

Проте Ваймз уже спускався широкими сходами в супроводі справжнього велетня, котрого Вільям ідентифікував як капітана Моркву.

До списку Ваймзових нестач варто було б додати також «елегантність». Не те щоб він був погано вдягнений. І все ж здавалося, що його постать просто-таки випромінює неохайність. Скидалось на те, що на ньому пом’явся б навіть шолом.

Фіггімент зустрів його на півдорозі. Вони перекинулись кількома словами, серед яких розбірливо почулось тільки Ваймзове «що?!». Він похмуро глянув на Вільяма. В його очах безпомильно читалось: сьогодні й так поганий день, а тут ще й ти.

Ваймз спустився до кінця сходів і зміряв Вільяма поглядом.

— Чого вам треба? — суворо запитав він.

— Якщо ваша ласка, ми хотіли б дізнатись, що тут сталося, — сказав Вільям.

— Нащо?

— Бо це зацікавить громадськість.

— Ха! Все й так стане відомо дуже скоро!

— Але від кого, ваша милосте?

Ваймз обійшов навколо Вільяма, роздивляючись його, ніби екзотичну тварину.

— Ви — юний де Ворд, чи не так?

— Так, ваша милосте.

— Мене достатньо називати «командором», — гостро сказав Ваймз. — То це ви збираєте й продаєте всілякі плітки?

— В цілому, так, командоре.

— Що ви зробили з сержантом Щебнем?

— Я лише записав його слова.

— Ага, взяли його на олівець?

— Даруйте?

— Напад на офіцера з погрозою блокнотом? Тц-тц-тц. З цього ніколи не виходить нічого хорошого.

Ваймз припинив кружляти довкола Вільяма, проте бачити його очі за кілька дюймів від своїх було не більшим задоволенням.

— Сьогодні в мене не найкращий день, — сказав Ваймз. — І, схоже, далі він буде значно гіршим. Чому я повинен витрачати час на розмови з вами?

— Можу навести щонайменше одну поважну причину, — сказав Вільям.

— Нумо, спробуйте.

— Ви поговорите зі мною, і я докладно запишу все, що ви скажете. Тими самісінькими словами. Ви ж знаєте мене, командоре, і якщо я щось перекручу, ви знаєте, де мене знайти.