Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 52

Вільям придивився.

— О, боги…

Тіні були живі.

Над містом сіялась мжичка. Брат Шпилька та сестра Тюльпан ковзали й послизалися на замерзаючих краплях. За ними морок свердлили поліцейські свистки.

— Швидше! — волав Шпилька.

— Ці мішки, мля, важезні!

Тепер свистки чулися і збоку від них. Пан Шпилька до такого не звик. Сторожа не повинна мати ні ентузіазму, ні організованості. Раніше, коли його плани спрацьовували не повністю, йому вже не раз доводилось тікати від сторожі. Все завдання останньої полягало в тому, щоб, важко відсапуючись, покинути гонитву за другим же рогом. Тепер він був дуже сердитий: тутешня сторожа була неправильна.

Обабіч себе він зауважив провалля, наповнене круговертю відблисків. Внизу чулося повільне бурмотіння рідини, схоже на прояви поганого травлення.

— Це міст! Кидай мішки в річку! — наказав він.

— Я думав, ми хотіли…

— Розберемось із усіма зразу! І все!

Сестра Тюльпан щось прохрипіла у відповідь і загальмувала біля парапету. Два мішки з вереском і скавчанням полетіли вниз.

— Ти почув удар об воду, мля? — спитала сестра Тюльпан, вдивляючись у сльоту.

— Та яка різниця? Тікаймо!

Пан Шпилька тремтів на бігу. Він не знав, що зробив той вампір, але відчував себе так, ніби пройшовся по власній могилі.

І ще він відчував, що за його спиною — не тільки поліцейські. Він наддав.

Гноми співали без жодного бажання, але в довершеній гармонії, і, схоже, їм вдалося трохи заспокоїти Отто. Адже співати так, як хор гномів, не здатен ніхто — навіть якщо пісня називається «Налий мені джерельної води» [*].

Крім того, нарешті принесли чорний, загрозливого вигляду шмат аварійної кров’янки. Вампірові це було все одно, що затятому курцеві, який з останніх сил намагається позбутися цієї звички, сигара з чистого паперу без грама тютюну. Але тепер він хоча б мав у що встромити зуби. Тож коли Вільям нарешті відірвав погляд від моторошних тіней, Сахариса витирала Отто чоло.

— І зноф я так зганьбифся… Який жах…

Вільям підняв зображення.

— Отто, що це?

З тіней заходились у крикові роти. З тіней дивились нажахані очі. Вони не слідкували за тим, хто дивився на картку, але якщо подивитися вдруге, здавалося, що вони трохи змінили своє розташування.

Отто здригнувся.

— Ох, я використав весь запас вугрів.

— І?

— Вони просто жахливі, — видихнула Сахариса, відводячи погляд від тортурні тіней.

— Мені так погано, — пожалівся Отто. — Вугрі були дуже потушний…

— Отто, розповідай!

— Ну… Іконограф не брехайт, ви ш чули?

— Звісно.

— Прафда? Що ж… Під дією сильного темного сфітла картинка дійсно не бреше. Темне сфітло відкривайт прафду для темний внутрішній зір… — Він помовчав і зітхнув. — Ах, знову ніякий зловісний гуркіт грім, яка шкода. Але ви могли би принаймні поглядати з острахом ф очах на темний закуток.

Всі голови дружно повернулись до темних закутків у кутках кімнати та попід дахом. Та там були лише звичайні тіні, населені пилом і павуками.

— Але там лише пил і… — почала Сахариса.

Отто підняв руку.

— Прекрасна леді… Я ш вам казав. З філософський точка зору, правдивий картина може бути те, що знаходиться в цей місце метафорично…

Вільям знову придивився до зображення.

— Я сподівався, що прилаштую фільтри чи щось таке, аби зменшити небажані ефектен, — сказав Отто з-за його плеча. — Але, на жаль…

— Справи йдуть усе гірше, — сказала Сахариса. — Куди тим кумедним овочам.

Вернигора струсонув головою.

— Це гріх, — сказав він. — Кидай це, зрозуміло?

— Не думав, що гноми такі релігійні, — сказав Вільям.

— Не такі, — сказав Вернигора. — Але ми впізнаємо гріх, коли бачимо його, і, кажу вам, я бачу його прямо зараз. Досить із мене цих, цих… відбитків темряви!

Вільям скривився. Темне світло відкриває правду, подумав він. Але як переконатися, що побачене тобою — правда? Ефебійські філософи вважають, що зайцеві ніколи не обігнати черепаху, й вони можуть це довести. Я чув, як один чаклун доводив, що все складається з крихітних цифр, які обертаються так швидко, що зливаються в речовину. Чи правда це? Гадаю, багато з того, що сталося останніми днями, було не тим, чим здавалось, і хоча я не знаю, чому я так думаю, але я думаю, що це неправда…

— Справді, Отто, досить цієї штуки, — сказав він.

— З біса слушно, — сказав Вернигора.

— Давайте спробуємо повернутись до звичайної роботи й випустити газету, гаразд?

— Під «звичайною роботою» ви маєте на увазі ситуації, коли ненормальні жерці починають полювати на собак, чи коли вампіри мутять всілякі там зловісні тіні? — поцікавився Гоуді.

— Я маю на увазі те, що було до того, — сказав Вільям.

— Ах, розумію. В старі добрі часи, — сказав Гоуді.

Незабаром, утім, у «кабінеті» Вільяма запанувала тиша, коли не рахувати періодичного хлюпання носом з-за столу навпроти.

Вільям відписався про пожежу. Це було легко. Потім він спробував скласти зв’язний текст про останні події, але виявив, що не може зайти далі першого слова. Це було слово «вчора». У тому, що в завтрашньому випуску це слово буде цілком доречне, він був упевнений. На жаль, крім цього він був упевнений хіба лише в тому, що справи йдуть украй кепсько.

Пишучи статтю, він сподівався… на що? Поінформувати? Так. Роздратувати? Ну, принаймні, декого. Але чого він не сподівався — це цілковитої відсутності ефекту. Газета вийшла — і нічого не сталося.

Читачі, здається, просто прийняли все як є. І навіщо тоді взагалі було писати ще одну статтю про справу Ветерані? Ну хіба що в ній фігурувала сила-силенна собак, а історії з життя тварин завжди привертали читацьку увагу.

— А чого ж ти чекав? — сказала Сахариса, ніби прочитавши його думки. — Ти думав, люди вийдуть на майдани? Ветерані, наскільки я чула, не дуже добра людина. Народ подейкує, що він заслужив на буцегарню.

— Ти хочеш сказати, що народ не цікавиться правдою?

— Слухай, для багатьох головна правда життя полягає в тому, що їм потрібні гроші, аби сплатити за житло до кінця місяця. Подивись на Рона та його друзів. Що для них значить слово «правда»? Вони живуть під мостом!

Вона підняла аркуш лінованого паперу, ущерть списаний непевним округлим почерком особи, для якої тримати ручку було не найзвичайнішою справою.

— Це репортаж про щорічну вечірку «Анк-морпоркського товариства власників співочих птахів», — сказала вона. — Вони прості люди, що вирощують канарок та інших пташок: таке хоббі. Голова їхнього товариства живе по сусідству від мене, завдяки чому я й отримала ось це. Для нього це важливо! Хоча насправді це страшенно нудно. Весь текст — про покращення порід та ще про якісь зміни в правилах проведення виставок папуг, які вони дебатували дві години. Але, розумієш, ті, хто про все це сперечався, зазвичай проводять день за подрібненням корму чи струганням жердиночок, і в цілому ведуть маленьке життя, яким управляють інші. Вони зеленого уявлення не мають, хто знаходиться при владі, але не стерплять, якщо хтось сплутає какаду з зеленим амазоном. І це не їхня провина. Просто так влаштовано світ. Чого ти рота відкрив?

Вільям закрив рота.

— Та я все розумію…

— Не думаю, — відрубала вона. — Я знайшла твоє прізвище в «Хто є хто». Твоя родина ніколи не мусила хвилюватись про дрібниці, еге ж? Вона завжди належала до тих, хто справді править світом. Ця… газета — це для тебе теж щось на кшталт хоббі, атож? О, ти віриш в неї, я не сумніваюсь, але якщо все зійде на пси, ти не лишишся без грошей. А я лишусь. І якщо її не можна втримати інакше, крім як заповнювати шпальти тим, що ти обзиваєш «жовтухою» — так тому й бути.

— У мене немає ніяких грошей! Я сам заробляю на життя!