Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 62

— Мене.

— Гаразд.

Коли пан Шпилька розмовляв таким тоном, не сперечався навіть пан Тюльпан. Пан Шпилька міг бути надзвичайно неприємним. До того ж, кодекс поведінки вимагав помсти за приниження. Це було загальновідомо.

От тільки навіть у просякнутий сіллю для ванни мозок Тюльпана почала поступово просочуватись тривога. Досі він поважав пана Шпильку саме за здатність не лякатися складнощів — зокрема, довгих речень.

— Що ми використаємо? — спитав він. — Кілок?

— Ні, — сказав пан Шпилька. — Я хочу цілковитої певності.

Рукою, що вже майже не тремтіла, він припалив сигарету і тримав сірника, доки той не згас.

— Ах. Ясно, — сказав пан Тюльпан.

— Більше діла, менше слів, — сказав пан Шпилька.

Скель насупив брови, споглядаючи печатки на дверях особняка де Вордів.

— Цо то є? — спитав він.

— Вони означають, що кожен, хто вломиться сюди, матиме справу з Гільдіями, — сказала Сахариса, видобуваючи ключа. — Це щось на кшталт закляття — тільки це працює.

— А оцеє — воно від Найманців? — спитав троль, вказуючи на досить умовно зображений щит із плащем, кинджалом та подвійним хрестом.

— Так. Це означає, що на кожного, хто зламає цю печатку, контракт укладається автоматично.

— Ни хтів би я, коб то так уклали й мене. Файно, шо маєте ключа…

Замок клацнув. Поштовх — і двері відчинилися.

Сахарисі доводилось бувати в кращих домах Анк-Морпорку. Це траплялось, коли їхні власники відкривали частину будинку для публічного доступу в рамках тієї чи іншої благодійної акції. Проте вона уявлення не мала, як може змінитися будинок, в якому більше ніхто не живе. Він видавався загрозливим і неймовірно великим. Двері виглядали заширокими, віконні рами — зависокими. Затхле непорушне повітря віддалось болем у її голові.

Скель за її спиною запалив пару ламп. Але величезне приміщення все одно залишалося в сутінках. На щастя, знайти сходи виявилось неважко.

Дотримуючись вказівок, відбарабанених Вільямом наостанок, вона дісталася анфілади залів, кожен з яких був більший за її дім. Коли вона нарешті дісталась гардеробу, той виявився таким же залом, але повним вішалок та «плечиків».

Частини предметів одягу поблискували в напівтемряві. Сукні поширювали сильний запах нафталіну.

— Цікаво, — сказав Скель з-за її спини.

— Це просто такі кульки, щоб міль не псувала одяг, — сказала Сахариса.

— Я про сліди, — сказав троль. — І внизу тож були такі.

Віна відірвала погляд від рядів суконь і опустила його вниз. Шар пилу на підлозі був явно кимось потривожений.

— Гм… Покоївка? — припустила вона. — Хтось же має за всім цим доглядати?

— І шо вона сі тут робила? Затоптувала пилюку до смерті?

— Ну, має ж хтось слідкувати за речами? — невпевнено сказала Сахариса.

Блакитна сукня навпроти вимагала: вдягни мене, я створена для тебе. Поглянь, як я переливатимусь!

Троль штурхнув пальцем коробчку з нафталіновими кульками, й вони розкотилися запиленим столом

— Схоже, та міля це страшне як любить, — сказав він.

— Ти не думаєш, що ця сукня… надто відверта? — спитала Сахариса, прикладаючи одяг до себе.

Скель набрав стурбованого вигляду. Його винаймали не за навички модельєра, і вже тим паче — не за знання тонкощів мовлення середнього класу.

— Ви завжди були відверта людина, — нарешті зважився він.

— Я питаю, чи не здаватимусь я легковажною жінкою!

— А, он воно шо, — сказав Скель, підходячи. — Нє, звісно, нє.

— Справді?

— Авжеж. Ви важите не так і мало.

Сахариса здалася.

— Гадаю, пані Гевальт зможе трохи його розшити, — машинально сказала вона.

Їй неабияк хотілось побути тут ще — деякі вішалки просто прогинались — але вона почувалася майже злодійкою. До того ж, у глибині душі вона відчувала, що жінка з сотнями суконь значно більше розгнівається через нестачу однієї з них, аніж жінка з десятком-другим платтячок. В будь-якому разі, темрява починала діяти їй на нерви. Здавалася, там повно незнайомих привидів.

— Ходім назад.

Коли вони вже наполовину перетнули вітальню, хтось заспівав.

Слів було не розібрати, а на мелодію явно впливав алкоголь, але це все-таки було співом, і чувся він з-під їхніх ніг.

Коли Сахариса поглянула на Скеля, той знизав плечима.

— Може, це тота міля? Перебрала своїх кульок?

— Тут таки має бути охорона, авжеж? Може, нам краще сказати, що ми, ну, тут були? — запанікувала Сахариса. — Не дуже-то шляхетно виглядатиме, як що ми заберемо сукню і втечем…

Вона підійшла до затиснутих в закутку під сходами зелених дверей і штовхнула ручку. На мить спів почувся гучніше, але урвався, коли вона сказала:

— Даруйте?

Ще за кілька секунд вона почула:

— Привіт! Як справи? У мене все чудово!

— Я просто… Вільям сказав, що можна? — Вона вимовила ці слова тим запитальним тоном, яким хтось міг би перепросити грабіжника за те, що перериває його роботу.

— Чихайло? Опа! — сказав голос із темряви внизу.

— Е-е-е… З вами справді все добре?

— Не дістаю… ха-ха-ха… Це все л-ланцюги…

— Вам… погано?

— Ні, все чудово, зовсім не погано, тіки троха переб-р-р… гик…

— Трохи пере що? — спитала Сахариса; виховання ніяк не давало їй дійти цілком очевидного здогаду.

— Як йо’… те, чим закр-ривають бочки з вип-пивк… ою…

— Ви — п’яний?!

— Точно! Воно! П’яний, як… гик… чіп!

Почувся брязкіт скла.

Слабке світло ліхтаря відкрило її поглядові щось подібне до винного льоху. Але на лавці під однією зі стін сидів, напівпритомно похилившись уперед, чоловік, а від кісточки його ноги до кільця в підлозі тягнувся ланцюг.

— Ви… на прив’язі? — спитала Сахариса.

— Ха-ха-ха…

— Давно ви тут?

Вона почала спускатись.

— Рік…

— Рік?

— Ур-рожаю, — чоловік підняв пляшку й втупився в неї. — Рік… Виправного Верблюда… З б-біса хороший був урожай… А ця… Рік П-перекладеного П-пацюка… Теж хороший… Хороший урожай… Майже весь… Гик… Хоча я б не в-відмовився від тістечка.

Підходи Сахариси до вінтажних напоїв обмежувались знанням про те, що Шато Масон — це дуже популярне вино. Але людей не садовлять на ланцюг для того, щоб вони пили вино — навіть знамените ефебійське, що приклеює склянку до столу.

Вона підійшла трошки ближче, і світло впало на обличчя в’язня. Це обличчя було розвезене в гримасу дуже п’яної людини, та все ж не впізнати його було важко. Вона бачила його щодня — на монетах.

— Е-е-е… Скель, — погукала вона. — Ти можеш спуститись на хвилинку?

Двері розчахнулися, і троль сторчголов улетів усередину. На жаль, саме влетів.

На верху сходів з’явився, розминаючи кисть, пан Тюльпан.

— Чихайло! — вигукнув Чарлі, підіймаючи пляшку. — Вся банда в зборі!

Скель, похитуючись, підвівся. Пан Тюльпан відірвав дверну поперечину й почав неквапом спускатись. Троль здійняв руки в класичній боксерській позі, але пан Тюльпан не переймався такими тонкощами. Він щосили вдарив опонента твердим дубовим брусом. Троль повалився, мов дерево.

Тільки після цього велетень з очима, що обертались на його обличчі, спробував сфокусуватись на Сахарисі.

— А це ще, мля, хто?

— Як ви смієте лаятись! — вибухнула вона. — Лаятись у присутності жінки!

Здавалося, це його знітило.

— Я, мля, не лаюсь!

— Та я ж вас уже бачила. Ви… Я так і знала, що ви — несправжня черниця! — тріумфально вигукнула Сахариса.

Раптом почулося клацання зведеного самостріла. Деякі тихі звуки несуть у собі неймовірну зупиняючу силу.

— Іноді знання примножує неприємності, — сказав сухорлявий чоловік, що дивився на неї згори сходів через приціл самостріла. — Що ви тут робите, дівчино?

— А ви — брат Шпилько! Це ви не маєте права тут бути! А в мене є ключ!

Певні частини Сахарисиного «Я» — ті, що мали уявлення про такі речі, як страх смерті — щосили намагались привернути її увагу. Але оскільки це були частини саме Сахарисиного «Я», вони намагались робити це дуже делікатно — а відтак, вона їх ігнорувала.