Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 63

— Ключ? — перепитав брат Шпилько, спускаючись сходами. Самостріл продовжував дивитись на неї. Навіть у своєму нинішньому стані пан Шпилька знав, як тримати людину на прицілі. — І хто ж дав вам ключа?

— Не підходьте до мене! Не смійте підходити! Якщо підійдете, я… Я про це напишу!

— Справді? Що ж, якщо я у чомусь і впевнений, так це в тому, що слова не кусаються, — сказав пан Шпилька. — Я чув чимало…

Його раптом пересмикнуло. На мить здалося, що йому ось-ось підломляться коліна. Однак він опанував себе і знову зосередився на ній.

— Підеш із нами, — сказав він. — І не кажи, що кричатимеш, бо ми тут самі. Крім того, я… чув… чимало… криків…

І знову здалося, що він впаде — але він знову прийшов до тями. Сахариса нажахано дивилася на арбалет, що тремтів в його руці. Вона нарешті почула ті частини її «Я», що рекомендували вдатись до мовчання, яке, можливо, було останнім порятунком.

— А ці двоє? — спитав пан Тюльпан. — Приб’ємо їх зараз?

— Зчепіть їх ланцюгом і залиште.

— Але ж ми завжди…

— Залиш їх!

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — спитав пан Тюльпан.

— Ні! Просто залишмо їх, гаразд? У нас немає часу!

— У нас повно…

— У мене — ні! — пан Шпилька насунувся на Сахарису. — Хто дав тобі ключа?

— Я не збираюсь…

— Ти хочеш, щоб пан Тюльпан попрощався з нашими непритомними друзями?

Змучений мозок пана Шпильки, непевно намагаючись уявити, як усе має відбуватись у справедливому світі, вважав таке формулювання припустимим. Врешті-решт, їхні тіні переслідуватимуть Тюльпана, не його…

— Цей будинок належить вельможному де Ворду, а ключа мені дав його син! — гордовито сказала Сахариса. — Тепер вам ясно, у що ви вплуталися?

Пан Шпилька дивився на неї незрячим поглядом.

По хвилі він сказав:

— Я хочу з усім цим розібратись. Не спробуй тікати. Зовсім не намагайся кричати. Йди спокійно, і… — він зупинився. — Я хотів сказати, що все буде добре. Але це дурниці, чи не так?

Мандрівка вулицями міста в супроводі Гурту-з-під-Мосту була нешвидкою. Весь світ був для них театром, художньою галереєю, м’юзик-холом, рестораном та плювальницею; крім того, ніхто з членів Гурту й уявити собі не міг, що можна пересуватися по прямій лінії.

Пудель Дзвіночок супроводжував їх, намагаючись триматись якнайближче до центру групи. Костя ніде не було й сліду. Вільям запропонував понести Ґава: він відчував, що цей собака став йому по-своєму дорогий. Принаймні, на сотню доларів. Щоправда, сотні доларів у нього не було — але завтрашній випуск обов’язково принесе достатньо грошей, чи не так? І навряд чи ті, хто полює на пса, зважилися б на що-небудь просто на вулиці, при світлі дня. Особливо коли врахувати, що це світло було скрізь: хмари сповнювали небо, немов старі ковдри, дим опускався на землю й зустрічався з туманом, що піднімався від річки, і тьмяне світло струменіло буквально з усього.

Вільям спробував подумати над заголовком. Йому ніяк не вдавалося вийти на влучне формулювання. Воно мусило багато чого включати, а йому рідко щастило вкласти гігантські складнощі світу менше ніж у півдюжини слів. Сахарисі це вдавалося краще: вона сприймала слова як елементи конструктора, які можна складати як завгодно. Її найкращий заголовок стосувався якоїсь давньої тяганини між Гільдіями й був набраний у колонку:

Вільям ніяк не міг навчитись добирати слів за довжиною, тоді як Сахариса опанувала це за два дні. І йому давно вже варто було б заборонити їй називати Правителя Ветерані «Гарантом». Якщо вірити енциклопедії, це не було помилковим визначенням, і слово гарно поміщалося в колонку — але коли Вільям бачив його в газеті, він почувався навдивовижу беззахисним.

Саме таке занурення в особистий світ і призвело до того, що Вільям, зайшовши до друкарні на чолі вервечки безпритульних, не помітив нічого підозрілого, аж доки не побачив обличчя гномів.

— А ось і наш письменник, — сказав пан Шпилька, виступаючи наперед. — Пане Тюльпане, зачиніть двері.

Двері грюкнули, коли пан Тюльпан штурхнув їх однією рукою. Другою він міцно затуляв рота Сахарисі, котра викотила очі на Вільяма.

— О, він приніс мені песика, — сказав пан Шпилька.

Коли він наблизився, Гав загарчав. Вільям позадкував.

— Варта скоро буде тут, — сказав він.

Гав гарчав усе гучніше.

— Мене це зараз не обходить, — сказав пан Шпилька. — Враховуючи те, що я знаю. І кого я знаю. Де той клятий вампір?!

— Уявлення не маю! Він тут не сидить цілий день! — огризнувся Вільям.

— Справді? В такому разі дозвольте заявити! — сказав пан Шпилька, скеровуючи самостріл просто Вільямові в обличчя. — Якщо та потвора не буде тут за дві хвилини, я…

Гав вирвався з Вільямових рук. Його гарчання переросло в пронизливе «ав-ав-ав!!!», до якого вдаються невеличкі собаки, коли їх охоплює лють. Шпилька відсахнувся, закриваючи рукою обличчя. Самостріл вистрілив. Стріла вдарила в одну з ламп над верстатом. Лампа вибухнула.

Навсібіч бризнув палаючий гас. Вогняні краплі всіяли металевий набір, старі коники-гойданки та гномів.

Пан Тюльпан відпустив Сахарису, щоб допомогти колезі, і та, в повільному вальсі хаотичних подій, з розвороту вкарбувала коліно йому точнісінько в те місце, в порівнянні з яким будь-яка ріпа виглядала би мінімум нікчемно.

Вільям, кинувшись уперед, схопив її й виштовхнув на морозне повітря. Коли він продерся назад крізь Гурт-з-під-Мосту (члени якого виявляли на вогонь ту ж інстинктивну панічну реакцію, що й на воду з милом), в приміщенні все палало.

Гноми боролися з вогнем, що танцював у мотлосі та в їхніх власних бородах. Кілька з них підступали до пана Тюльпана, що стояв на всіх чотирьох, але вже починав підводитись. Пан Шпилька крутився дзигою, тим часом як розлючений Гав примудрявся гарчати, не розкриваючи щелеп, котрі увіп’ялися в руку пана Шпильки до самісінької кістки.

Вільям склав долоні рупором.

— Тікайте!!! — заволав він. — Фарба!!!

Хтось із гномів, почувши його, озирнувся на полиці зі старими бляшанками, повними загуслої фарби. І тут вибухнула перша з них.

Бляшанки були такі давні, що являли собою не більше ніж іржу, скріплену докупи густим хімічним вмістом. Спалахнули ще кілька.

Пан Шпилька метнувся навскоси, все ще намагаючись струсити з руки розлюченго пса.

— Зніми цю тварюку! — заволав він.

— Забудь про неї, мля! В мене одяг горить! — кричав пан Тюльпан, ляскаючи по тліючому рукаву.

З палаючого виру з гучним «бззззз!» вилетіла бляшанка того, що колись було емаллю — й вибухнула точно над верстатом.

Вільям схопив Вернигору за плече.

— Я сказав — тікаймо!

— Мій верстат! Він горить!

— Краще він, ніж ми! Біжіть!!!

Про гномів подейкували, що вони значно більше турбуються про золото та залізо, ніж про мислячих істот, бо запаси золота та заліза в світі обмежені, в той час як істот, схоже, стає дедалі більше. Здебільшого так думали істоти на кшталт пана Вітренка.

Проте гноми справді дуже турбуються про залізо та золото. Адже без них усі ми були б лише більш-менш тямовитими тваринами.

Друкарі з’юрмилися біля дверей з сокирами напоготові. Назовні вивалювались хмари ядучого диму. Над дахом витанцьовували язички полум’я. Кілька шматків бляшаної покрівлі раптом гучно провалились усередину. Цієї ж миті з дверей вилетіло, лишаючи димний слід, якесь ядро. Троє гномів кинулись на нього, і тільки чудом не зарубали одне одного.

Це був Гав. На ньому все ще жевріли ділянки шерсті, але його очі палали значно яскравіше, і він продовжував переможно гарчати.