Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 67

— Ммм? — сказав він.

— Що? Найновіший «Смартгон»? — здивувався Вільям. — Убивця з новеньким «Смартгоном»?

— Цікаво було б зазирнути до папки «Мої плани на завтра», — зауважив Боддоні.

Бісик моргнув.

— Відкрити папку? — спитав він. — Логін/Пароль заборонив виконання більшості функцій, попри мій унікальний список звукових доріжок для кожної нагоди чи настрою.

— Е-е-е… Твій колишній власник… тобі вже не власник, — вимовив Вільям, поглянувши на холонуче тіло пана Шпильки.

— Ви — новий власник? — спитав бісик.

— Ну… напевне.

— Вітаю! — вигукнув бісик. — Гарантія не надається, якщо вказаний пристрій продано, загублено, подаровано, вкрадено чи віддано в найми, якщо тільки у вашому розпорядженні не залишається оригінальна упаковка та Частина Друга гарантійного талону, заповнена належним чином згідно з хрмптфцкпльт буорткльптм із заз-з-значенням ідентифікаційного номммммм… Очистити пам'ять?

Бісик витягнув ватяну вухчистку і намірився встромити її в гігантське вухо.

— Стирання пам’яті — «Так», «Ні»?

— Твоєї… пам’яті… що?

— Стирання пам’яті — «Так», «Ні»?

— Ні! — скрикнув Вільям. — Краще розкажи мені повністю все, що пам’ятаєш, — додав він.

— Натісність кнопку «Пуск», — нетерпляче сказав бісик.

— І що це дасть?

— Мене вдарить маленьким молоточком, і я визирну, щоб побачити, яку кнопку ви натискаєте.

— А чому б тобі просто, ну, не заговорити?

— Слухайте, не я вигадую правила. Ви мусите натиснути кнопку. Все є в інструк…

Вільям обережно поклав скриньку боком на стіл. У кишені небіжчика виявилсь також кілька оксамитових мішечків. Їх Вільям теж поклав на стіл.

Кілька гномів спустились залізною драбиною до льоха. Незабаром Боддоні піднявся назад. Він мав замислений вигляд.

— Там, унизу, лежить якийсь чолов’яга, — сказав він. — Лежить у… свинці.

— Мертвий? — спитав Вільям, з підозрою дивлячись на мішечки.

— Сподіваюсь. Справді сподіваюсь. У нього, так би мовити, неприємний вигляд. Зокрема… з підсмаженого боку. А в його голові стирчить стріла.

— Вільяме, ти розумієш, що це мародерство над трупом? — спитала Сахариса.

— Добре, — відсутньо сказав Вільям. — Зараз саме час.

Він перевернув один із мішечків, і столом покотилося дорогоцінне каміння.

Вернигора видав придушений звук. Найкращими друзями гномів — після золота — завжди були діаманти.

Вільям висипав вміст решти мішечків.

— Як ви гадаєте, скільки все це коштує? — спитав він, коли коштовності нарешті завмерли й перестали переливатись на світлі.

Вернигора вже витягнув зі внутрішньої кишені скельце і вивчав кілька з найбільших каменів.

— Га? Що? О, десятки тисяч. Може, тисяч сто. А може, й значно більше. Ось цьому ціна, як на мене — півтори тисячі, а це ж іще не найкращий.

— Мабуть, він їх украв! — вигукнула Сахариса.

— Ні, — спокійно сказав Вільям. — Про таку велику крадіжку ми б неодмінно почули. Тобі обов’язково повідомив би який-небудь молодий чоловік. Ти не могла б перевірити, чи має він гаманець?

— І все?! Та навіть думка…

— Будь ласка, пошукай триклятий гаманець, — повторив Вільям. — А я тим часом огляну його ноги. Хоча теж не рвуся цього робити. Але це тема. Істерики відкладемо на потім. Гаразд?

На нозі небіжчика був напівзагоєний слід собачого укусу. Для порівняння Вільям закотив власну холошу. Тим часом Сахариса, відводячи очі, видобула з кишені куртки гаманець коричневої шкіри.

— Є натяки щодо його особи? — спитав Вільям, старанно вимірюючи розміри укусів олівцем.

Він почувався на диво спокійним. Він навіть не був певен, що думає взагалі. Все було схоже на сон, котрий відбувається в іншому вимірі.

— Е… На гаманці є тиснений напис, — сказала Сахариса.

— Який?

— «Дуже неприємна персона», — прочитала вона. — Цікаво, хто міг би замовити такий напис на власному гаманці?!

— Яка-небудь неприємна персона, — сказав Вільям. — Ще щось є?

— Записка з адресою, — сказала Сахариса. — Е-е-е… я не мала часу сказати тобі, Вільяме…

— Коротше! Що там написано?

— Вулиця Нетацька, 50. Е-е-е… Саме там ці люди мене й схопили. Вони мали ключа і так далі. Вільяме… Це ж міський будинок твоєї родини, правильно?

— Що накажете робити з дорогоцінностями? — спитав Вернигора.

— Тобто, ну, мені ж дав ключа ти, — нервово сказала Сахариса. — Але там уже був той чоловік, у льосі, дуже нетверезий і дуже схожий на Правителя Ветерані, а потім з’явились ті люди, побили Скеля, і тоді…

— Я ні на чому не наполягаю, — сказав Вернигора, — але якщо все це не крадене, то я знаю чимало місць, де за це дадуть найкращу ціну навіть у такий пізній час…

— …на жаль, вони поводились надзвичайно невиховано, але я не могла зовсім нічого вдіяти…

— …я маю на увазі, що просто зараз нам цілком вистачить зовсім невеликої кількості готівки…

Гном і дівчина одночасно зрозуміли, що Вільям не слухає. Здавалося, його бліде обличчя відокремлене невидимою, але непроникною стіною тиші.

Він повільно витягнув руку зі «Смартгоном» і натиснув кнопку «Пуск». Почулось тихе «Ой».

— Бжжжжж… Б-ж-ж-ж-ж-ж-ж…

— Що це? — спитала Сахариса.

— Перемотка, — відсутньо сказав Вільям. — Бісик… ніби проговорює все, що чув, задом наперед. У мене колись була рання версія такого, — додав він.

Дзижчання припинилось. Бісик дуже стурбовано сказав:

— І що з ним сталось?

— Я повернув його в магазин, бо він погано працював, — сказав Вільям.

— Це тішить, — сказав бісик. — Ви уявити не можете, що деякі власники робили зі «Смартгоном-1». А чому він погано працював?

— Бо вилетів з третього поверху, — сказав Вільям. — Через базікання.

Нинішній бісик виявився меткішим за більшість своїх співплемінників. Він відреагував миттєво.

— Бжжжжжжжжжжжжжжж… Раз, два, раз-раз-раз… Наче нормально.

— Це брат Шпилько! — здивувалась Сахариса.

— Скажіть що-небудь, пане Тюльпане.

Голос змінився утробним гарчанням сестри Дженніфер.

— А шо казати? Це ненормально — говорити, мля, з якоюсь скринькою. — Ця скринька, пане Тюльпане, мже стати перепусткою в світле майбутнє. — Я думав, нам, мля, треба гроші. — Так, а це допоможе нам бути… Бжжж.

— Трохи вперед, — наказав Вільям.

— Б-ж-ж-ж… Собака має індивідуальність. А індивідуальність — це серйозно. До того ж, існують цілком однозначні…

— Це Підступп! — сказав Боддоні. — Адвокат!

— Що. Мені. Робити. З каменями? — спитав Вернигора.

— Б-ж-ж-ж… Я міг би додати до вашого гонорару ще п’ять тисяч. У коштовностях… Б-ж-ж… Я хочу знати, хто віддає ці накази… Б-ж-ж… Мої… клієнти мають довгу пам'ять і глибокі кишені… — бісик почав затинатись від жаху.

Вільям натиснув кнопку «Пауза».

— Гроші дав Підступп, — сказав він. — І Підступп усім керував. Ви почули згадку про «клієнтів»? Розумієте, що це значить? Той, хто носив цей пристрій, був одним із тих, хто напав на Ветерані! І вони мали ключ до нашого будинку…

— Ми не можемо привласнити ці гроші! — сказала Сахариса.

Вільям знову натиснув кнопку.

— Б-ж-ж… що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу…

— Звичайно, ми… — почала Сахариса.

Він натиснув кнопку.

— Б-ж-ж-ж… брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу…

Він знову натиснув кнопку.

— Б-ж-ж-ж… може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу…

— Б-ж-ж-ж… перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу…

— Б-ж-ж-ж… ніж правда взує одну ногу…

— Ти в порядку, Вільяме? — спитала Сахариса.

— Спізнілий шок — прошепотів Вернигора. — Буває така реакція.

— Пане Вернигоро, — різко сказав Вільям, все ще сидячи до них спиною. — Ви казали, що можете знайти новий верстат?

— Я сказав, що він коштуватиме…

— Можливо, жменю рубінів?

Вернигора розкрив долоню.

— Отже, це — наше?

— Так!!!

— Ну… зранку я можу купити хоч десять верстатів. Але це не те, що купити десяток тістечок…