Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 66
— А чому ні? От що ти друкував би в такому журналі?
— Ну, не знаю. Статті про алкоголь. Зображення жінок без модного одя… В будь-якому разі, нам знадобиться більше авторів.
— Можна сказати? — спитав Вернигора.
— Такі речі може робити кожен, — сказала Сахариса. — Якби це потребувало якогось великого розуму, ми б не впорались.
— Теж правильно.
— Непогано продавався б журнал на ще одну тему, — сказала Сахариса. За її спиною від верстату відвалилась частина механізму.
— Агов! Агов!!! Я відчуваю, що мій рот розкритий, і кричить, — втрутився Вернигора. — Невже назовні нічого не чутно?!
— Кішки, — сказала Сахариса. — Багато хто любить кішок! Зображення кішок. Історії про кішок. Я над цим давно думала. Його можна назвати… «Світ кішок».
— Плюс «Світ жінок» і «Світ чоловіків»? «Світ в’язання»? «Світ печива»?
— В мене була ідея «Друг господарки», але, мушу визнати, твоя пропозиція все певним чином закільцьовує. Кільця… гаразд, потім. Крім того, в місті багато гномів. Ми могли б випускати журнал і для них. Наприклад… що в цьому сезоні носять гноми, котрі слідкують за модою?
— Кольчуги й шкіру, — автоматично відповів Вернигора. — Та про що ви?! Ми завжди носимо кольчуги й шкіру!
Сахариса не звернула на нього уваги. Вернигора зрозумів: ці двоє перебували у власному світі. І він більше не мав нічого спільного з реальністю.
— Це буде даремна витрата, — сказав Вільям. — Я маю на увазі, витрата слів.
— І що? Запаси слів безмежні, — Сахариса погладила його по щоці. — Думаєш, слова, які пишеш ти — навіки? Аж ніяк. У цій газетній справі слова… вони живуть день, максимум — тиждень.
— А потім їх викидають, — сказав Вільям.
— Щось, може, й залишається. В головах.
— Життя газети кінчається зовсім не там, де голова, — сказав Вільям. — Швидше, цілком навпаки.
— А чого ти чекав? Газети — це не книжки, це просто… швидкі слова. Посміхнись же.
— Є проблема, — сказав Вільям.
— Так?
— Ми не маємо грошей на новий верстат. Нашу редакцію зруйновано. Ми розорилися. Все скінчено. Ти розумієш?
Сахариса опустила очі.
— Так, — слабко сказала вона. — Тільки сподівалась, що ти — ні.
— А ми ж були так близько. Так близько, — Вільям відкрив записник. — Ми б у всьому розібрались. Я майже все з’ясував. Але все, що я тепер можу з цим зробити — передати Ваймзу…
— Де свинець?
Вільям поглянув на руїни. Боддоні скоцюбився біля верстата, намагаючись зазирнути під нього.
— Свинцю немає й сліду! — сказав він.
— Він десь має бути, — сказав Вернигора. — Як твердить мій досвід, двадцять тонн свинцю не можуть просто підвестись і піти геть.
— Він, маб’ть, поплавився, — сказав Боддоні. — На підлозі є кілька крапель…
— Льох, — сказав Вернигора. — Допоможи-но мені!
Він ухопився за почорнілу балку.
— Зараз я допоможу, — сказав Вільям, обходячи скалічений стіл. — Схоже, все одно нічого кращого мені не зробити.
Він взявся за обгорілу деревину і потягнув…
Пан Шпилька вознісся з отвору, як цар демонів. Навколо нього клубочився дим, а сам він без угаву верещав одну хрипку ноту. Він дерся вище й вище, він змів Вернигору єдиним рухом руки, його пальці намертво стиснули Вільямову шию — а він продовжував підійматись.
Вільям упав просто на один зі столів, і відчув пронизливий біль, коли якийсь уламок прохромив йому руку. Проте думати про біль, котрий він уже відчув, було ніколи — бо, схоже, попереду на нього чекав значно більший біль. Обличчя створіння з льоху було за дюйм від нього, очі на цьому обличчі нажахано дивилися крізь Вільяма на щось неймовірно страшне, але руки продовжували стискати його горло.
Вільям і в страшному сні не використав би в статті такі заяложені кліше, як «руки мов лещата». Але в міру того, як його свідомість почала занурюватись у темно-червоний кололязь, внутрішній редактор зауважив: еге ж, це воно. Знаєш, такий здоровецький залізний пристрій з двох половинок…
Очі створіння раптом з’їхались докупи. Вереск припинився. Нападник, скоцюрбившись, хитнувся вбік.
Підвівши голову, Вільям побачив Сахарису, що робила крок назад.
Редактор в його голові, швидко записуючи, спостерігав, як він спостерігає за нею. Мабуть, вона копнула його в… Ну-ти-знаєш. Мабуть, це все ті кумедні овочі. Мабуть.
Але йому була потрібна Інформація.
Вільям скочив на ноги й несамовито замахав гномам, котрі набігали з занесеними сокирами.
— Стійте! Стійте! Послухайте… е-е-е… Брате Шпилько… — він скривився від болю в руці, подивився на неї й з жахом побачив зловісне вістря шипа для нотаток, що стирчав з рукава.
Пан Шпилька намагався сконцентруватись на хлопчині, що раптом вхопив себе за руку, але сконцентруватись йому ніяк не давали тіні. Тепер він не був певен, що живий. О! Це воно! Він таки помер! Весь цей дим, весь цей галас, весь цей шепіт у його власних вухах — усе це напевне було пеклом, але ж, ха-ха, він мав зворотнього квитка…
Він із зусиллям випростався. Витяг з-під сорочки картоплину покійного пана Тюльпана. Підняв її вгору.
— Маю картоху, — гордо сказав він. — Все гаразд, ну?
Вільям поглянув на обпалене обличчя з налитими кров’ю очима, що виражало моторошний тріумф, а тоді — на зморшкуватий овоч на шворці. В цю мить реальність пливла довкола нього майже так само, як довкола пана Тюльпана, і демонстрація овоча викликала лише одну асоціацію.
— Е-е-е… цей не дуже смішний, — вимовив він. І скривився, витягуючи шип.
В мозкові пана Шпильки зійшов з рейок останній поїзд. Він випустив картоплину, і порухом, в якому не було нічого свідомого, а тільки чистий інстинкт, вихопив з-під куртки довгий кинджал. Постать перед ним стала лише тінню, однією з цілого сонмища тіней — і він кинувся на них на всі одразу.
В цю ж мить Вільям із зусиллям смикнув за шип, його кулак із затиснутим в ньому гостряком викинуло вперед…
І це стало останнім, що зрозумів пан Шпилька.
Мокрий сніг шипів на залишках жару.
Вільям не міг відвести погляду від здивованого обличчя. Світло в очах нападника раптом згасло, а сам він поволі осів на землю, однією рукою судомно хапаючись за картоплину.
— Ох, — долинув звідкілясь іздалеку голос Сахариси, — ти його зарізав…
На Вільямів рукав крапнула кров.
— Я… дайте бинт, — вимовив він.
Він знав, що лід може видаватись гарячим, але зараз шок переповнював його вени справжнім крижаним вогнем. Він потів кригою.
Сахариса кинулась до нього, віддираючи шматок рукава блузки.
— Не думаю, що це серйозно, — сказав Вільям, намагаючись позадкувати. — Гадаю, це просто… подряпина.
— Що тут відбуватись?!
Вільям зиркнув на кров на своїй руці, а потім — на Отто, що стояв на купі уламків з виразом подиву на обличчі та двома пакунками в руках.
— Я тільки вихотжу на фюнф хвилин прикупити кислота, повертаюсь, а тут усе… ох, лихо… ох…
Вернигора вихопив із кишені камертон і, вдаривши по шолому, видобув дзвінку ноту.
— Швидше, хлопці! — він змахнув камертоном. — «О, прийди до служіння…»
Гноми підхопили, але Отто звільна змахнув рукою.
— Ні, я все контролірен, хоча данке все одно, — сказав він. — І я здогадуюсь, шчо сталося, афжеш. Це все натофп, так? Рано чи пізно все кінчається натофпом. Так було з майне другом Борисом. Він показав їм чорний стрічка, але вони тільки посміятись і…
— Гадаю, цим людям потрібні були ми всі, — сказав Вільям. — Хотів би я поставити йому кілька запитань, незважаючи навіть на…
— Типу «Чи вперше ви когось душите», або «Скільки вам років, пане вбивце»? — поцікавився Боддоні.
Щось кашлянуло. Здається, звук ішов з кишені куртки вбитого.
Вільям, сподіваючись на пораду, озирнувся на гномів, але ті мов заклякли. Тоді він неохоче — й украй обережно — обмацав заяложену куртку і врешті-решт витягнув з неї довгасту поліровану скриньку.
Він відкрив скриньку. Зі свого гнізда на нього поглянув крихітний зелений бісик.