Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович. Страница 30

Під руками намацував лише стіни. Двері зсередини не відчинялись. Я ледве вспів знайти свій вихід. Бо був уже час.

Щось влетіло в склеп через душник, але мені не треба було догадуватись – я в три рухи вискочив і впав під дверима. Зразу мене наче щось труснуло, потім захиталась капличка над склепом, і скажений гук вдарив мені у вухо. Звук був такий широкий, як ніч. Він не мав м'якості звуку «трьохдюймовки» – він нагадував скрип пилки по кості на голові.

– Дннн! – почув я.

Встав, як п'яний, спотикався ніччю через кущі до штабу.

Ранком на дорозі з парку знайшли жіночу косу.

4

– Товариші, – сказав начдив, – ми вислухали інформацію політрука 5-ї роти. Машиністки штабу не знайдено? Завтра день Червоного Жовтня. Хто хоче висловитись?

– Святкувати Жовтень у місті С…

– Товариші, – сказав знову начдив, – так, ми мусимо місто С. подарувати Жовтню. Завтра ми святкуємо в місті С.

– Згода!

– План ось який: сьогодні в місті С. офіцерський бал. Сьогодні ніччю 30 чоловік займають місто С., заарештовують офіцерню й тримаються до ранку. Ранком – встигне надійти вся дивізія. Головне – захопити в руки бал.

«Ето будєт послєдній і рєшитєльний бой!» – побажали при кінці й розходились на виконання плану.

Вітер віяв степами, як сліпий дим. Сніг лежав на ріллі й на стернях. Зимна зима колола в носі. Тридцять білих халатів пішло синіми стежками.

…Тут ось до їхніх слідів долучається щось, подібне на лиса чи на дикого пса. Але це тільки дотик. Звір не любить тих слідів, що пахнуть зброєю. Бачиш – він звернув убік і подався через бугри снігу.

Може, тобі вже болять ноги? Може, надто гостро співає вітер? Може, десь ввижається небезпека? Плюнь на все.

Ось вони розійшлися у ланцюг. Хороші хлопці, чорт візьми! Бачать, як лелеки.

А це – патруль їхав. Сніг побили копитами. Патрульних захопили живими, не стріляли. Оце вони тобі й лежать – троє дітей степового Дону. Тихий Дін Іванович вже не побаче їх. Вони мертві. їх зарубали шаблею, – і через це тут стільки крові. Не вести ж їх було за собою!

Ось передмістя. Тут, бачиш, зійшлись, порадились, і їхні сліди ковтнули потоптані вулиці.

Руки проголосували. Це було надзвичайне засідання Ревкому. Представник N дивізії зробив доповідь.

– Роздати зброю всьому населенню, – додав анархіст Альоша.

– Ну й дурень, звини за слово, – сказав по щирості старий маляр, – для яких причин усім зброю? Матиме лише наша дружина.

Залою – хазяйська повітка з хазяйським сіном. Свічка затулена була з усіх боків.

5

«Партія в 30 чоловік за допомогою Ревкому, – писав начдив, – обкружила будинок, де йшов бал. Вартових познімали без пострілу. Кругом поставили своїх, і п'ятеро чоловік зайшло всередину».

Сніг од чобіт розтавав на паркеті. Була гнітюча тиша. Всі, хто п'ять хвилин тому ще веселився, – стояли посеред зали бліді, з піднятими до стелі руками. Курки наганів у нас були напівзведені. Мене всього трясло. Лихоманка натягла нерви. А, гади!..

– Перш за все – спокій, – сказав дзвінко наш командир. – Всі військові, виходьте по одному через двері. Штатські, – станьте всі у той куток. Жінки, – зайдіть у ту кімнату. Хто зробить зайвий рух – куля в голову. До вікон не підходить!

Далі не стримався:

– Попалися, в три бога!!!

Я передивлявся жінок. Тут десь мала бути стрижена дівчина – машиністка штабу. На мене молились перелякані погляди, тремтів дехто перед обмороком, я ходив між ними й придивлявся їм у вічі. Я кусав губи. Не було нікого навіть подібного.

Я вийшов до зали.

Через поріг з другого боку йшли двоє наших і тримали під наганами стрижену голову. То була струнка дівчина з похиленим зовсім на груди обличчям.

– Виведіть цю сволоч живою. Скажіть там, щоб не стріляли.

Щось ударило мене по серці. Я схватився за очі. Підбіг до дівчини й підняв їй рукою голову. На мене глянула моя майбутня дружина.

«…в уборній кімнаті, – писав начдив, – знайшли денікінського шпига, який служив у нашій дивізії машиністкою штабу. її вели надвір з наказом не стріляти, але вона вирвалася із рук, як скажена, і клинок не міг зупинитись…»

……………………………………………

До ранку прийшов у місто Жовтень.

1924

В листопаді [97]

З Берліна мій друг привіз спокійні манери великого міста і трошки сивини на скронях. Його замріяність не виходить за ці межі. І лише хвилинами незрозумілих вечорів його дух буйно розквітає.

Мій друг думає образами й фарбами. Він не є художник, бо це слово означає безконечну кількість обріїв. У мого друга один обрій – конкретне думання.

Підходячи до його розчиненого вікна, я здалеку ще бачу, як кінчиком своєї фарбовної флейти він грає ясну мелодію на полотні.

– Заходь! – каже він, розмазуючи фарбу.

Я заходжу.

– Кладу вам свій привіт, – бурчить мій друг, проводячи лілову смугу на щоці свого твору, – сідайте собі десь. Я вирішую завдання конкретного фону.

Філософія мого друга мені ніколи не набридає. Коли смеркається – електрика починає красти відблиски фарб. Вони гублять своє лице, їх не можна брати, вони ввечері мінливі, як настрій. Друг уміє мовчати так, як і оповідати, і його можна поставити за опудало в соняшники або дати йому між ноги отаманського коня.

У нього лежать сотні тюбиків фарб. Свій заробіток він залишає в магазині, вишукуючи нових кольорів, і в низькій халупці теслі, що робить йому рами до полотен. А потім розказує своє чергове плавання в абстракцію і висипає на стіл безконечні тюбики.

– Я такий багатий, як папуга, що має сотні фарб і сотні років перед собою, гойдаючись над затишною бухтою тропічного моря.

Мій друг гладить рукою білу упругість гарно натягнутого полотна – найближчу могилу всіх фарб.

– Площина – є щось символічне. Оволодіти нею – то найважливіше завдання такого пачкуна, як я.

– Простори тектимуть з-під вашої руки, полотно це зробиться цілим світом, тільки розплющите очі тоді. Любима тінь покаже теплість думки, червона радість освітлить вашу мазанину щирістю, усміхнеться синіми очима глибина…

– О, це мені не так легко вдається, як потрафити кулею дівчину або поцілувати копійку. Я мав сказати навпаки, будь ласка…

І мій друг оповідає, підібравши під себе одну ногу. Його рука нервово ворушить пальцями на коліні. Я сиджу, передчуваючи конкретне, і мені здається, ніби я бачу свічіння його мізку. Я ніби бачу все наперед, як в листопаді.

…На вулиці він сам, як у степу. Листя осені іноді виблискує на світлі останнього проміння й падає. Голодний пес меланхолічно жаліється на життя. Тепла рука осені відчувається на купі брудного й вогкого листя. Поміж будинків світиться золотий клен. Вся вулиця така непривітна. Романтики шукає він на такій вулиці. Журні моменти життя пронизують його, як протяг. Зачиняйте двері, громадянко Ніч.

На синьому просторі пливе вона, зайшовши, і світить вогні. Загоряться, по-перше, сім зорь на півночі, закликаючи у невідоме кіно «Золотого Воза». Дівчина родиться з фарб і тіла. Він знає, що це повинно бути. Бо інакше – нащо фарби на палітрі? А сквер віддихується, як кінь, що впав, пробігши усі милі дня… Луна йде підголосками по алеї.

Він відпочиває на скверові. І мідний роздільний дзвін розноситься вгорі, відраховуючи секунди, надаючи їм незвичайної ваги і значимості. На ясному небі, над людьми суворо точить хрест не своє сяйво, приковуючи погляд. Надзвичайна думка.