Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович. Страница 31
Він уявляє собі живого доктора-гіпнотизера. Блискучий тримаючи молоток у руці, доктор монотонно відраховує секунди. Воля схиляється. Пацієнт, сидячи, спить, похитуючись, як повний колос. Храм, неймовірний храм панує вгорі. Страшенно дикунська рука підписалася на його проекті!..
Людина на скверові думає образами, сягаючи розумовими блисками в нетрі уяви.
І він малює собі на місці храму свій витвір, вільно дихаючи грудьми і відпочиваючи на своєму творінні.
Це буде дівчина зі снопом, тіло, повне крові і м'язів, здорові груди, що ось-ось мають колиснутися від дівоцького руху. Сніп жовтий, важкий – символ життя і врожаю на тлі зелені і сині. Дівчина – трохи легкодумна по своїй поганській глибині.
Котиться деревами шелест і зриває потроху жовту їхню одіж. Серце стугонить. Якась рука завела пружину і закинула ключа в море. Ключа не знайдеш. Тому – користайся кожною осінню, серце!
Десь поливають асфальт. Він блищить в останнім світлі догораючого дня. Ніч іде…
Він задумливо жує кінчик газети. Він замислився, дослухуючи рештки згасання. Ловить окремі тони завмираючих вулиць. Саме – пора перелому дня на вечір, роботи – на галас вечірній, пустотливі верески і парфумний дух.
В такі хвилини стає тихо наче, і незвикле до тиші вухо дзвенить снагою, невідомою увагою і срібною чуйністю.
В такі часи наповнюємо свій розум жаром і піднесенням, золотоносною рудою спостережень. А довгими вечорами і творчими ранками одмиваємо крупинки золота.
Сніп пшеничний, важкий і пахучий, пливе в повітрі. Він хвилюється, як марево, і це вже не сніп, а дівчина. Вона подібна до витвору художника. Синій колір її очей відбивається на мокрім асфальті. Сонячна країна і степова безмежність випестили її на своїх грудях. За нею побігти хочеться кожному, а мій друг, обігрітий синім поглядом, прийняв це за привітну усмішку наступаючого вечора. Він підвівся й пішов за нею поволі, не виймаючи руки із кишень.
Друг перериває оповідання. Ходить по кімнаті, свистом розганяючи тіні. Він почав із лірики, з випробовання фарб. Накидав фон до картини й заразом же залишив у деяких місцях зайвої фарби. Він далі візьме ще її з тої осінньої самотності, з тої зелені, що він її наляпав без міри на сквер, і з того закинутого в море ключа, що заводить раз на вік людську пружину.
Акорд ще звучить і пливе по кімнаті, щоб улетіти в вікно. Мій друг затягується тютюном і мружить очі. Його мовчання підкреслює думки, як правильно поставлена пауза. Він уміє мовчати так, як і оповідати. Його мовчазна промова утворює романтику й заповнює нею шелест за відчиненим вікном. Оповідання починається непомітно і йде трохи нервово, перебігши за паузу кілька днів.
Двоє військових сидять на лавці в сквері. Мій друг сідає коло них, обмірюючи очима храм і пускаючи дим папіроси невеличкими хмарами. Він сидить у повній задумі, весь час, правда, скошуючи очі вбік, де синій колір очей буде підходити до нього.
Далі почалась була розмова, обірвалась і знову потім почалась, нагадуючи хвилі коло берега.
Уже з цього часу мій друг має повний проект того, що він задумав.
Військові зовсім не сперечались щодо можливості проекту. Вони цілком примітивно мислили, сприймаючи химеру, як факт, і реальність, як далеку фантастику. їхній мозок не відокремлює ще утопії від реальності, як і всякий первісний мозок.
Вони посперечались лише за цілість шибок поблизу як наслідок діла.
– Що ж, – сказав перший з військових – велетенська дитина з поцілунками чорної віспи, – узорвать не штука. Двадцять десяток це коштуватиме. Бо й кому вона тепер потрібна?
Проект був далекий від дійсності, межував із забороненими гранями розуму і тому сприймався як накреслена чітко формула.
Художник пускав далі тютюнові хмари, і хто знає, що проходило в його голові. Він ясно і чітко знає своє місце в системі подій. Ясно до болю, навіть коли галюцинації від утоми.
На тому й покінчили, що роботу буде зроблено чесно і зі знанням діла. Другий військовий, молодий, захлинувся враз суворістю. Його непокоїло, як сказав він, те, що коло хреста висить антена.
Дівчинка якась, граючись, влучила мого друга м'ячем і почервоніла сама, як м'яч. Жовта сонячна фарба сідала на листя дерев із тим, щоби не зникати й ранком.
Довго йшов час. Не один жовтий лист упав.
Він напружено чекав дівчину, ніби вона була йому годинником. Дівчина нарешті пройшла, ступаючи по своїй тіні, а мій друг підвівся йти за нею. І дзвін в його серці не вгавав.
Цей дзвін чомусь лунав у голові і ніби снувався з очей, як бабине літо.
На шляху попався художників друг-писака, що саме доїдав свою пообідішню порцію винограду. Він нишпорив поглядом по верхів'ях дерев, по візерунковій лінії контурів хмар. Він жагуче шукав тем, не гребуючи нічим.
Писака пішов поруч художника, гризучи нігті. А художник малював словами красу дівчини зі снопом, і слова його горіли. Він не відчував лише всієї банальності писаки.
– Ти не маєш права висаджувати в повітря храмів.
Зараз же на розі вулиці за сквером стояв шахрай і простягав руку. Це була дитина храму і найзапеклий ворог мого друга. Третій раз він ставав на шляху художникові, і третій раз мусив художник змінювати свій маршрут, простуючи додому.
І на цей раз, почувши «подайте», що кінчалося добрим басом в бороді старця, – мій друг хутко повернув назад і пішов додому іншим шляхом, навіть не попрощавшись з писакою. Він ішов мовчки, злісно плював у відчинені ворота по дорозі і скинув пальто, понісши його далі в руках.
Завше став повертатися друг об одній годині додому. Він не зустрічав старця, бо вибрав собі інший шлях, звикнувши й полюбивши його.
Дівчина подарувала йому вже не одну усмішку, не одержавши від друга ні усмішки, ні привіту. Вона була годинником і не мала входу на іншу роль. Проект церковного вибуху наближався до здійснення.
Сквер знову віддихувався, як кінь після миль дня. Листя поволі осипалося з віт і сідало художникові на капелюх. І дим з папіроси вився і припадав до землі, як підстрелений. Мій друг прочитав газету з фейлетоном писака. Вона лежить коло нього на лавці, засипана листям. Мій друг думає, слідкуючи за фарбами хмар. Так і завжди буває, що банальні люди псують папір. І писака лише переказав своїм штампованим словом розмову з художником. Убогим юмором заквітчав він проект художника. Крізь рядки проглядала самовдоволена усмішка писаки. Ну, й хіба він не перл з своєї низької височини? А збаналена думка – є вже банальність?… Друг замислився, прощаючись із своїм витвором. Пропливла дівчина, і сніп, важкий сніп, як урожай, і зникло все в прозорім осіннім повітрі. Хвилини минали, як проходять і минають люди. Ще одна доба закінчилась, коли наблизилась дівчина з синім поглядом. Тепер нарешті надходив час слушний. Друг підвівся і пішов їй назустріч, почуваючи, що він не може мовчати, що він мусить щось значне розповісти. А підійшовши близько і взявши за плечі, з лагідністю сказав, не пам'ятаючи себе:
– Ви вже тепер не потрібні.
Дівчина почервоніла і говорила щось неважливе, беззмістовне. Вчувалась за цим усім туга. Туман розвіявся по сквері ще раз, і з ним пішло все – й синій погляд, такий гарячий зблизька.
Мій друг повернувся додому. Не скидаючи капелюха, він видушив із тюбика синьої фарби і розтер її. Потім почав заповнювати нею полотно.
Тут прийшов я – його друг і почитатель.
– Заходь, – сказав він, розмазуючи фарбу.
І я вислухав його мовчки, слідкуючи за пензлем, яким він підкреслював думки. Стало темно.
– Думав я, йдучи додому. Вже мозок розсипався іскрами від ударів крові. Думка сягала в загірню сторону, та заважало таке місто. Захотів я, щоб ізникло воно – брудне, з вулицями й електрикою, що краде відблиски фарб. Щоб величне місто-велетень повставало на руїнах. Мільйони вікон щоб обступили мене з боків. На хмарах пливли б електричні літери й меркло б під ними кіно «Золотого Воза».