Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович. Страница 34

І от Аліна ще раз «молодий», а Воля – наречена в фаті з риболовної сітки. В процесі одягання й перетворення молода щипала молодого, а молодий верещав і замірявся на всіх парасолею, «професор» – Рада споруджувала трибуну за допомогою табуретки, ящика, килима й горлала, щоб їй не заважали. Вереск, регіт, галас і гуркіт по вінця виповнили кімнату…

Несподівано, у найневідповіднішу мить, перед вікном раптом виник молодий хлопець і стовбичив хвилину, намагаючись привернути до себе увагу весільчан. Новий вереск, дівчата, побачивши хлопця, попадали просто на підлогу, реквізит розсипався, запанувала тиша.

– Дівчатка, – мовив спокійно Кость Хміль, – я вам приніс запрошення на пароплав. З'являтися об одинадцятій ноль-ноль. Провіант забезпечено, але різні там йолки-булки можете захопити. Добро? Яку це ви п'єсу репетируєте?…

Коли пароплав відходив від пристані, Аліна сиділа в жіночій каюті й нізащо не наважувалась вийти на палубу. Вона червоніла, коли згадувала, як Кость дивився на їхній маскарад. Рада начепила темні окуляри й заповзялася нікого не пізнавати. Одна Воля без усякої ніяковості поздоровкалася з Костем і навіть лукаво йому підморгнула:

– Товаришу капітан, ви, здається, за весіллям не виспалися?

Це стало неначе традицією, – екскурсантів завжди проводжав із Києва дощ. Небо затяглося сірою мішковиною, крізь яку бризнули перші краплі. Та весна брала своє, і навіть дощ прикрашав її: силуети київських гір то випливали, то ховалися за сіткою весняного дощу, і раптом сонце вдарило поверх хмари в гребінь гори, де миттю засяяла мокра трава, заблищали вікна будинків, посміхнулося голубе вимите небо.

Пішла широка водяна рівнина, гайки по берегах, затоплені повінню дерева, човни рибалок, дубки з дровами й торішнім сіном, які вигрібалися проти течії. Пароплав, повний студентів, потроху входив до ритму кочового життя. Організувалося два хори – чоловічий і окремо жіночий, що співали біля різних бортів пароплава, доки за вимогою слухачів вони не об'єдналися в єдиний ансамбль; Рада, пізнана й в окулярах, дістала від Костя розпорядження «провернути» випуск стінгазети; Воля розтанула в хореографічному гуртку, що готувався до виступу на вечорі самодіяльності, – за дивним збігом обставин танцями керував уже згадуваний студент-політехнік, який з невідомих причин потрапив до чужого колективу; Аліна сиділа на кормі й неприховано сумувала, удаючи, що читає гумористичний журнал.

– Прошу дозволу порушити чари самотності, – мовив хтось поруч, і Аліна побачила Костя Хмеля, який сів коло неї з деркачкою в руці, виданою йому, як учасникові шумового оркестру.

– Сідайте, товаришу Хміль, – сказала Аліна, хоч і як їй хотілося назвати хлопця по імені.

– Сів. Ви бачили коли-небудь таку красу?

– Я думала, що вас цікавить тільки морська краса, ви ж не річковий піхотинець?…

Краса була справді виключна. Повноводий Дніпро ще ніс у собі весняні води, широку долину заповнювала безкрая вода. Вздовж лівого берега розбрелися по пояс у воді дерева, – Дніпро затопив усі протоки й старі русла, вздовж яких вони росли. Синіли далекі, схожі на морську далечінь, ліси. Пароплав ішов простим курсом, на весняній воді скрізь був фарватер…

– Увага! – гукнув Кость стерновому. – Обійди лівіше! Хіба не бачиш, як підозріло нуртує!..

Стерновий навіть не оглянувся на Костин голос. Що вони розуміють, оті студенти? По такій воді нічого не страшно. Там, де влітку стережешся мілин, ідеш, як циркач по дроту, по весняній воді – йди й пісні співай! І стерновий встиг замугикати якоїсь пісні. Та пароплав раптом черкнув об щось кілем, втратив хід і широким рухом повернувся носом проти течії…

Вибіг з рубки капітан, це був рідкий випадок на Дніпрі, що його довго будуть згадувати, як щось неймовірне. Сісти не знати на що й не могти знятися своїми силами, і коли? Тоді, як у Дніпрі води до гибелі? На що ж напоролися? Неначе пісок, а неначе й якісь затоплені й повалені дерева. Що його робити? Машина не бере, треба викликати буксир. Передбачувані кілька годин затримки, доки підійде буксир, дещо розхолодили екскурсантів, але незабаром – хто почав лагодити риболовецьку снасть, хто – уп'явся в книжку, хто – ліг покотом на палубі виспатися після недоспаної ночі.

Кость іще раз з'явився поблизу Аліни, яка лишалася на кормі. Не кажучи й слова, він кинув весла в човна, прив'язаного за кормою, перейшов туди сам і почав одв'язувати чалку.

– Щасливої плавби, – сказала Аліна, не дивлячись на Костя.

– Отам неподалік моряки вірають посуду з Дніпра, – відповів Кость, – поїду, погляну тим часом…

– Я можу сісти на стерно, – несподівано для самої себе запропонувала дівчина.

І от вони пливли по голубій величі Дніпра, Кость звично веслував, його обличчя, обернене до Аліни, було спокійне й радісне. Він мовчав, часом оглядався через плече й кивав дівчині на знак правильного курсу. Могутня ріка пливла їм назустріч. Часу було багато для того, щоб з'ясувати все нез'ясоване, уточнити неуточнене, вимовити недомовлене. Проте нічого цього не трапилося. Аліна мружила на сонці агатові очі й безстрашно стрічалася ними з Костиними. Це траплялося частіш і частіш, їм видалося, що вони пливуть лише кілька хвилин, коли попереду чітко звелося над водою судно з прибудовами, оточене понтонами.

– Знайомі місця, – сумно й значущо сказав Кость.

Вони пристали до понтона, знайшли затишок, де не вирувала вода. Кость пришвартував човна, вискочив нагору і, вправно балансуючи, побіг уздовж циліндричної поверхні понтона, перескочив на подальший і досяг містинки, що нависала над водою з борту судна. З містинки йшли в Дніпро сходи з бильцями. Ніде не було ні душі, все наче вимерло, тільки дзюркотіла повз борт вода, і вся споруда злегка коливалася.

– Полундра! – загукав Кость. – Господарі вдома?

Із трюму на палубу виглянула голова з довгими вусами, страшними бровами, солідним носом і ротом, що жував.

– Якого чорта горлати? – запитала, жуючи, голова.

Кость розпочав бесіду, внаслідок якої голова піднеслася вище, з'явилися широченні боцманські плечі, і сам боцман – босий та непідперезаний – вийшов на палубу. Вони розмовляли голосно і в той же час дуже помалу, Аліна чула все від слова до слова. З'явився водолаз у комбінезоні й теж босий. Прийшов з носу механік у замащеній гімнастерці. Решта команди, якщо вона існувала, перебувала під палубою, лінуючись ворухнутися, і слухала здаля. Була обідня пора, люди щойно пообідали.

– Значить, студенти ото пливли на Канів та й стали на якір, – резюмував боцман, – приміром скажемо, доведеться вам ночувати на воді. Дивуюсь тільки, де ви в таку високу воду знайшли мілину?

Кость спитав, що це вони підіймають з Дніпра. Боцман поглянув на водолаза й механіка, лукаво їм підморгнув і відповів Костеві бравим покахикуванням, яке мало показати, що на його судні всі вміють тримати язика за зубами. Кость нахилився до боцманового вуха і голосно вимовив назву затопленого корабля. Це скидалося на ворожбитство, бо ж посуда ще була під водою, – а може, це начальство приїхало ревізувати? Про всяк випадок боцман випростався й лунко відкашлявся в жменю.

– Був такий момент, друзі мої, – просто й печально сказав Кость, – ви спитаєте, звідки я це знаю… Як же мені не знати, коли довелось своїми руками затопити, щоб не дістався ворогові наш красунь пароплав…

Костеві доповіли, що під корпусом затонулого судна вже продуто відповідні колодязі для просування сталевих рушників, налагоджені до затоплення циліндричні понтони, – вони ляжуть на дно по обидва боки судна, до них причеплять кінці рушників і напомпують повітря в понтони, щоб підіймання було повільне й рівномірне.

Кость вислухав і запитав водолаза, чи не пробував він пролізти всередину судна. Водолаз відповів, що там усе замулене й заіржавлене, сам нечистий дверей не відірве.

– На твоє щастя, друже, – сказав Кость, – там чималенька міна припасована. Було наказано затопити, але з перспективою підняти після війни. Щоб не витягай чужі руки, ми влаштували сюрприз…