Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат. Страница 58

— Він теж єсенівський, я го добре знаю. Паліїв Василь. Він з дєдем своїм повадивси за йкіс лази та й укік із дому. Шос іше украв у дєді, то тепер вертати нема єк.

…Щось украв… От із такої братії, що може украсти й тим найбільше підходити до опришківства, доведеться на перших порах вербувати свою ватагу… Не так думалося, не так… Ну що ж, доведеться.

Увечері пішли до стаї. Подивився Олекса на того Палієвого. Нічого, хлопець звинний, смілий. Трохи хитруватий, може, та то вже так…

І цей Василь, сам приставши, нараяв із свого боку ще одного єсенівського хлопця.

— Семен го знає: Дрислюк — знаєш?

— Аєкже…

— Так от… Він до всего. Я за него ручу.

Той ручить за того, той ручить за того, виходить, якась кругова порука. А Олексі хотіло би ся одному ручити за всіх. Ну що ж… великий вибір можна робити при великій спокійності, а не так, як вийшло зараз.

Давши інструкції — де і коли збиратися, що з собою брати, — Олекса пішов далі.

Знайшов Никорака Федора, а той зі свого боку нарадив узяти свого приятеля, теж із Микуличина — Кошака Івана. Знайшов Джамиджуків. Ті з радістю — і теж зі свого боку казали, що приведуть двох гошівських хлопців, теж рідних братів.

— А ше в Косові хлопёц оден, у дзекана служит, Бойко Іван. Коби до него скочіти. То такий хлопец, шо варт. Він і дзєкана бив.

Знов… «Бив дзєкана»— значить, підходить на опришка. «Та не те це все, хлопці, не те!» — хочеться крикнути Олексі. Але розповідати про все довго, зараз нема часу… нема часу… Довго шукав Олекса свого приятеля спузаря, але нарешті таки знайшов. Оце дійсно такий, що таких би хотів усіх… Оцього як поведе до Сапогова — цей одразу все зрозуміє.

Згадав іще Олекса, що колись, пасучи на Лостуні, познайомився з хлопцем одним, що добре вмів грати на скрипку. Тому ніхто його не знав на ймення, а тільки Смикайло. Якщо він зостався таким, яким був тоді, то це хлопець підхожий.

Знайшов Олекса й Смикайла, а з ним разом пас волох один путилівський, який теж охоче пристав та Ще обіцяв привести хлопця одного із собою.

— Гаштурак Павло. Він із Єсеня угорського. У нитника служит. То мій [приятельник] перенний.

Словом, не встиг Олекса обіздрітися, як уже опинився на чолі досить численної ватаги. Нехай не всі являться — і тоді вже це буде поважна сила.

Гордий дух уступив до Олекси. От як у нас… Ще нічого не було, а й то он скільки народу вдалося набрати. А як покажемо ми себе на ділі — огої Тоді сотні являться. Тисячі. Як там, на Вкраїні… Мене оберуть полковником… сєду на конє…

Тепер до отця Кралевича. Він же ще нічого не знає. Як зрадіє, коли побачить, що від слів вже перейдено до діла, що вже розпочинається велика боротьба і розпочинається так, можна сказати, блискуче. За яких два-три дні, не горівши, не болівши, набрав Олекса півтора десятка хлопців. Правда, не всіх іще бачив у лице, може, який з них і не підходящий. Але це ж в однім маху… В однім оменті… Раз-два — і готово! А як приложити сюди рук і часу? Ого!.. Ого-го!..

Олекса летів до Сапогова так, як ото летів на полонини. Велику радість ніс у серці й останні милі то вже біг прямо бігом.

З нальоту, з імпету, захльобуючися від радості, говорив єгомостеві, що він уже опришок, що має дванадцять легінів для початку і що тепер тільки плану, вказівок і моральної підтримки. Не помічав у своїм захопленні змін в обличчі отця Кралевича, але коли побачив — одразу зупинився. Що з ним, з єгомостем? Чому у нього таке перестраціене лице? Олекса не мав іще діла з теоретиками, які дуже радикально рішають питання на папері або на словах і безнадійно лякаються, коли діло доходить до чину.

Але з переляком своїм отець Кралевич справився скоро. Як-не-як, а о тім думалося. Пішло воно не так, як було вимріяно, але все ж пішло. Тепер не треба пускати керівництва з рук, не треба давати справі йти самопас, треба направляти її в бажані тори й повертати хід речей в необхідному напрямі. Тож отець Кралевич переборов себе й почав розпитувати Олексу про деталі. Якось мимоходом, як річ непершорядної ваги, але як зв'язану з початком опришківства, оповів Олекса й про пригоду з економом. Коли говорив про зневагу над жінкою, очі загорілися, а коли оповідав про сам акт помсти, щось звіряче показалося отцеві Кралевичу в фізіономії гуцула.

— Єк сми давнув, то він лиш квікнув…

Очі отця Кралевича поширилися… він відхитнувся від Олекси…

«…Убивець… це сидить убивець… на руках у нього людська кров… І я стискав цю руку… дружина моя, моя чиста Анна віталася з убивцем…

…Але ж бо він убив ворога… І свою, і своєї, і нашої справи… Хіба де коли обходилося визволення без крові?.. Хіба Хмельницький не бродив у ріках крові?.. А гайдамаки брацлавські хіба не ріжуть, не вішають панів?..

…Це все так, але… Але сидіти за одним столом із людиною, що має ще не засохлу кров на руках… Він візьметься за рушник — а від того зостануться криваві сліди пальців… Моє тихе обиталище… мої книжки… рукописи — і кров… Кров на рукописах, на чистих аркушах паперу, де я хотів писати великі слова любові, сніжно-білі, чисті мислі, що вели би людство до щастя… Через розум, через веління серця, а не через кров…»

Отець Кралевич напружував усю свою волю, як це вміють робити сильні люди, щоб не дати помітити Олексі впливу оцих своїх думок, але нерви були сильніші мозку й не повинувалися приказам із центру. Єгомость змушував себе балакати з Олексою по-прежньому, вдавав, ніби цікавиться справою, а сам час від часу кидав погляд на руку Олекси, на рукави сорочки — чи не помітно там кривавих слідів.

Олекса тільки дивувався. Що сталося з єгомостем? Де ділася його привітність, його щира бесіда, товариське обходження. Це ж чужа, чужа людина сидить тут, по-чужому дивиться, по-чужому говорить. Але чому?.. Може, він нездоровий? А може, що трапилося лихого?..

Олекса не розумів і шукав об'єктивних причин. Але от увійшла матушка кликати на обід. Так було багато разів, так було завжди: матушка приходила і ґречно, тепло просила на обід.

Але єгомость заклопотано якось устав і, криючи схвильоване лице в повороті голови, сказав:

— Я… видиш… іще не хочу обідати, а… панові Олексі, мабуть, дуже спішно…

Панові Олексі…

І мов ударило Довбуша. Він зблід, цей сильний чоловік. Одразу не стало і одної кровинки в лиці… В одну мить зрозумів, що він тут чужий, що ніякого такого ідейного керівництва звідси не діждешся, що всі оті Верлани, Гриви й Медведі, і Україна ота — то все брехня, і нічого такого ніколи на світі не було. І що коли попав ти вже на свою опришківську дорогу, то йди самотужки, як твоя власна голова розуміє, а не надійся ні на попів, ні на панів, ні ще на яку там сволоту. Олекса встав і почав прощатися. Матушка підняла здивовані очі.

— Але куди ви, Олексо? Таже обід на столі.

Олекса посміхнувся якось криво і жалібно.

— Мені вже тих обідів не їсти… Буду з торби хлібом жити, з скали воду пити.

Поклонився й вийшов.

Матушка здивовано дивилася на чоловіка.

— Що з ним, що ви йому сказали?

Отець Кралевич нахилив до дружини лице й прошепотів:

— Він убив чоловіка…

— Кого?.. Як?.. Де?..

Єгомость оповів усю історію з економом. Матушка нервово встала.

— То ви вигнали чоловіка з хати за те, що він обставав честь дружини? — Честь женщини?..

— Але ж бо на його руках кров… Як міг я посадити його за стіл з кривавими руками обіч тебе, за нашим чистим столом.

Очі матушки зробилися якимись вузькими, гострими. Таких очей іще зроду не бачив отець Кралевич у дружини. І таких слів теж ніколи не чув із оцих вуст.

— А чи не вважаєте ви, отче, що частина сеї крові, уже пролитої гуцулом, і частина тої, котру він іще проллє, лежить і на ваших руках?.. А чи не думаєте ви, що оцей простий гуцул, то лише, властиво, виконавець вашої волі, ваших навчань, ваших впоєних в нього думок? Ви посилали — він пішов; ви звеліли — він виконав наказ. Ви підняли меч — а він тільки вдарив. То чи було ж право у вас так жорстоко, так не по-людському образити вашого спільника, виконавцю ваших велінь?