Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат. Страница 59

Так… Да… Велика любов буває здібною часом до великої жорстокості. Отець Кралевич розкрив рота і задихнувся.

Насамперед, сей тон. Се говорить матушка. Се говорить тисячолітній друг життя, друг безмовний, що говорив лише поглядами. Що не вникав і не розцінював, а сприймав як довжне, як закон, як необхідність.

Та от показується, що і не сприймав, а розцінював і навіть осуджував — лише мовчав. А тепер сказав. За всі рази раз. І слово це стало від довгого загострювання таке жалюче, що припікає серце, мов розпаленим залізом.

А потім — думка, яку висловила матушка. «Це ж правда. Се ж я агітував і збаламутив цього простого чоловіка. Се ж я набив йому голову ідеалізацією повстанців, необхідністю протесту… От він і запротестував, як умів… І це не він один убивав економа печеніжинського, а ми вдвох… Я ідейний керівник цього злочину, і, за всіма законами всього світу, я перший мушу відповідати навіть перед людським судом…» А потім приходило на думку, як вони сиділи удвох з Олексою. Перед убивцем моральним сидить убивець фізичний, і вони змовляються удвох, як би ще кого убити. І щоб багато-багато повбивати людей. Се для того, аби ті, хто зостанеться в живих, були страшенно щасливі. «Що за дика, що за звіряча думка! І невже я міг так думати, міг так говорити, міг направляти туди залізну волю цього гуцула…» Велика і темна безодня розкрилася перед очима отця Кралевича. Чи тобі ж, безсилому, гнилотілому вплутуватися у великі діла, де життя навіть не важить нічого ні своє, ні тим більше ворогове? Туди треба людей повнокровних, людей чину, безоглядних і твердих. Таких, як Довбуш Олекса. А ти… брехнув там щось язичком і перепудився…

А що ж тепер мусить почувати оцей збаламучений тобою гуцул! З якими думками, з яким морем одчаю іде він оце у свої гори і яке прокляття понесе туди всім отаким язикоблудам, як ти. Він, бач, не пожалів. Нічого не пожалів. Усе поклав на вказане тобою місце. Зрікся спокійного родинного життя, зрікся дружини, яку, видно, любить, дитини зрікся власної — і пішов. А ти відрікся його, як Юда Христа, і так тяжко, так до глибини серця образив.

— Анно! — просто і тихо сказав отець Кралевич. — Що це я наробив? — І авторитетний, високоучений ділатель великої політики так просто, по-дитячому просто просив поради у своєї неученої, все життя мовчазної жінки.

— Нічого доброго! — чулася відповідь звідти все так само жорстоко. Слова падали, мов оте каміння, що вилітає з вулкана: прямо на голову і без усякої милості.— Нічого доброго. В горах давно вже не було опришків — тепер вони відродяться з вашої, отче, легкої руки й з вашого благословення. Цікава, мабуть, річ… Бо то ж уперше, мабуть, свята церква єднається з розбишацтвом, та ще й бере провід у свої руки. Але коли неображеного гуцула можна було тримати коло себе та якось направляти його криваву діяльність — так ви, отче, певне рахували — то ображеним гуцулом руководити годі. Він піде тепер самопас, піддасться власним інстинктам, підпаде під вплив оточення диких товаришів. І надаремне ви, отче, так перелякалися одного вбивства на своїх руках — тих убивств буде більше… Не стане рук у вас, не стане пальців на руках — і то все будете ви, отче…

— Анно, — молящо якось говорив отець Кралевич і простяг руки.

Але Анна не чула. Це не була вже мовчазна Анна, з якою ніхто не хотів рахуватися — це була Немезіс, що мститься за вічне своє поневіряння, що говорить раз у сто літ, але говорить тоді словами важкими, як скеля, пекучими, як поплавлений метал.

— Що?.. Бігли би, отче, й завертали? Перепрошували й саджали за обід? Ні!.. Таких речей ніхто не прощає, а гуцул тим більше.

— Що ж робити? Що робити, Анно?

— Передати все волі божій.

І пішла до свого покою. Виходила, як королева, але впала на ліжко, як зломлена билина. У спазматичних, конвульсійних риданнях билося й трепетало тіло.

Се була четверта драма. Любила свого чоловіка, цінила його ум, горда була з його непохитності, з його оригінальності, що він так не похожий на буденні типи обивательського оточення. І от почула нараз, що не зашкодило би поменше тої оригінальності, а побільше становчості й розуміння реальних задач живого життя. Або гнатися за фантомами та гнатися до кінця, до загибелі, як отой гуцул Олекса Довбуш, Ъбо не гнатися зовсім. А так — поткнутися і назад, бовкнути язиком, а від діла усунутися: робота не почесна…

А Олекса дійсно біг, не знаючи, на якому він світі. Душа розривалася. Мозок не міг обхопити, не міг подиктувати розум, що робити в найближчу хвилину. Піймав себе, що біжить знайомою дорогою в напрямі своєї хати. До дружини би… До тихої Єлени, що так словом одним тихим може улагоджувати болі й приносити полегшу. Чи раз так було, що охопить відчай душу, ненависть розпирає усього тебе, що пішов би й бив кого попало.

А вона положить руку на плече, загляне в очі, скаже що-небудь таке просте-просте — втихомирюються хвилі збурханого духу, злобне слово зірветься з уст, впаде на землю, а з ним разом і злобне бажання. Перестануть тремтіти мускули, очі не мечуть уже блискавиць, і вмирає безрозсудний чин.

Олекса певен, що якби й цей раз, тоді, як вона прибігла, коли б удалося перекинутися з нею хоч парою слів, вона вдержала би свого сильного чоловіка. Мов канатом сталевим, вдержала би одним словечком. Простим-простим.

Але він же не зупинився і на мить. Коли побачив її закривавлену — світ замакітрився йому перед очима, все здалося дрібницею перед образою цієї дорогої істоти — і от… сталося.

Та Олекса не жалів. Він і зараз не зробив би інакше, але що от зараз не можна прибігти до неї, оповісти; поскаржитися на тяжку незаслужену обіду… Вона б зуміла заспокоїти. Вона б якось представила се в іншому, приємлемому світлі — і воно стало би легше. Так що ж, коли жінки немає, сім'ї немає… І хлопчика, малого Олексика, немає, що любив так влізти батькові на коліна й бавитися грідушками. Немає нічого. Пустині полонинські, дикі печери, куди так цікаво було лазити хлопцем і так нецікаво лізти тепер, щоб там жити…

Став серед дороги і з тоскою оглянувся. Куди йти?

Направо, наліво, вперед, назад — всюди однакова самотність, всюди однакова небезпека й обов'язок братися за зброю… Се ж когось треба вбивати, когось калічити. Навіщо се і кому воно потрібне?

Надіявся на єгомостя, чекав його слова, благословення, поради й допомоги — і от… Ще нічого не було, а він уже злякався, продав. А згодом? Чого доброго, й донести може. От так отець святий… Всі вони однакові… їх душу псам іздохлим.

Рішив побувати дома за всяку ціну. Зайде до Осташука — він сидить на узбіччі. Попросить дати знати жінці. Той такий, що не зрадить. Зрештою — буду берегтися.

Бистрим кроком і якось заспокоєно пішов до села.

— Хто там?

— Ано-ко вийдіт, ґаздо, на мінуту.

— Ти, Оле?..

— Я…

— Зара…

Вийшов. Оповідав новини, які могли цікавити Олексу.

— Гайдуки брали до двору дєдю твого, жінку брали. Кричєв пан на нє…

— Кричєв то пусте. Але не бив? Не знущєвси?

— Ні, не казали.

Олекса зітхнув із полегшою. Значить, погроза мала свій скуток.

— Но, а ти єк, Оле?

— Та й що? Маю п'єтнацік легінів під собов, — хвастонув Олекса. — Нароб'ю такого, що всім дивно буде.

Осташук покивав одобряюче головою.

— Ае… ає… То би добре — попуджєти панів трохє. Най би си варували.

Осташук пішов дати знати Єлені.

Вона прибігла, задихавшися, й кинулася на шию Олексі. Він її пестив і говорив ласкаві слова. Тепер тільки вповні відчув, яке щастя кинув собі під ноги. Оце би зараз пішов додому… там затишно так, любо… Олексик малий.

— Питавси за мнов?

— Ає… питаєтси… «А де дєдя?» А я все кажу: скоро прийде… скоро прийде…

Щеміло серце, думаючи, що не скоро цес дєдя прийде… А може ше так трафитиси, шо приведут…

Якби ще не той піп проклятий, то, може би, нічого й не було. А то наговорив-наговорив, запаморочив голову, а сам… У, песєчя душа попівська! Чув гнів до недавнього свого божества. Це якби так попав у руки — набив би по обох боках обухом добре, аби знав, єк єзиком бовтати.