Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат. Страница 62

Унилість напала на панів. І коли першими часами то ще відбувалося спорадично — все якось думалося: то лихо на сусіда, а мене, може, Бог помилує. Коли ж грабежі посипалися як з мішка, радіус сфери діяння поширшав до надзвичайних розмірів — всі відчули, що в краю сталося щось особливе, прийшла якась пошесть, як от чума або холера. Навіть гірше. Бо від хвороби є ліки, нарешті, можна виждати, перебути лихий час і вернути знову додому. А тут ліків нема; утекти, правда, можна, але коли вернешся, то прийдеш на згарища власного маєтку.

Найбільше всіх потерпав пан ловчий курський.

В перший момент після того, як трапився отой випадок з економом, пан Кшивокольський не міг отямитися від гніву. Йому здавалося, що шляхетський гонор потребує незвлочної та примірної кари. Хату Довбушеву спалити, жінку його вкарати смертю, як рівно батька й матір. Або завдати до вічного криміналу в кайданах. Взагалі, не було такої кари, яка би здалася завеликою. На щастя, серед двірні знайшовся один старий служака, який порадив своєму панові не спішити й взагалі не дуже-то давати рукам волю.

— Бо то, видите самі, який то зухвалий хлоп. Він же перестерігав на відході, аби ви не займали його жінку, — і я би вам радив справді не чіпати. Бо той хлоп як узлоститься — хто вас тоді від нього оборонить? Ніхто.

А ти знаєш, що по старому сарматському закону за смерть одного шляхтича треба убити сім хлопів?

Де саме пан ловчий курський вичитав такий закон, того він не сказав, але дістав у відповідь стиснення плечима.

— Я такого закону не знаю, то не буду про нього й говорити. Може, то давно колись було так, а тепер якось я про таке не чував. Зрештою, то за шляхтича, а покійний пан економ був такий же шляхтич, як…

І замалим не вирвалося — «як і ти». Старий був слуга вірний, але шпигнути пана ледве втримався.

Пан Кшивокольський бундючився ще трохи для виду, але внутрішньо чув, що слуга каже правду. Для видимості закликав до двора Єлену, старих, покричав на них, а зробити все ж нічого не зробив — і не каявся потім.

Бо коли пішли чутки про напади Олекси на панів, про удачливість його походів, пан ловчий благословив у душі доброго порадника. Мороз ішов поза шкірою, коли думав — що би з ним зробив тепер Олекса, якби дійсно, в першому пориві, кара впала на Єлену.

І пан ловчий курський не тільки не чіпав родини Довбушів, а навіть прикликав раз до себе старого Василя і говорив йому:

— Слухай, старий. Що сталося, то сталося — і най твоєму Олексі буде Бог суддя. Але мені жаль твоїх синів. Все ж вони хлопці гарні і могли би собі ґаздувати. Я би їм поміг… Скажи їм — нехай перестануть розбивати й вертають додому. Може, вони бояться мене, то скажи їм, що даю їм своє рицарське слово, що їм нічого не буде. Я пущу все в непам ять. А як вони не послухають і далі будуть броїти, то певно попадуть на шибеницю, це вже ретельно. Рано чи пізно, а попадуть. До часу дзбан воду носить.

Василь слухав з покірним виглядом, потакував, а сам думав:

«Ає… Добре співаєш… А йкби вернули — дав би походити місєц чи два, тогди… Знаємо ми вас…»

Зрештою Василеві, як показалося, просто було невигідно, аби сини вертали. Насамперед зазнав великої шани від селян. Ще від своїх не так, як від чужих. Де би не показався — просять випити, угощають та ще дякують.

— Ой, дєкувать, дєкувать, що такого-сте сина зростили. Честь, честь, — говорили і на базарі, і на храмі, і де б не ступив. Правда, дякує більше голота. Більша була би честь, якби дякували єкі май порєдніші ґазди, але вони помовчують.

Та й економічно поворот синів був би невигідний. І за п'ять літ вони не заррбили би стільки, скільки оце тепер понаносили тайкома. Або, скажім, таке.

Сидить раз перед вечором Василь на порозі своєї хати, попихкує люлечку. Коли дивиться — фігура якась. Звернула з дороги на Василеву стежку й простує сюди. Придивляється Василь — єврей якийсь, та ще й незнайомий. Бесаги за плечима.

Спохмурнів Василь. Що тут євреєві треба? Коли єврей іде до крескенина, то вже напевне з лихою думкою: драча якась нова ци біда го знає, що вни вже там, жиди з панами, вигадали.

Гість підійшов до воріт, обганяється від собаки.

— Узміт кутюгу… Кутюгу узміт…

Василь відогнав пса.

— Ви будете Василь Довбуш?

— Я…

— То, може би-сте, були ласкаві піти д'хати — я би шос хтів зговорете з вами.

Здивований іде Василь до хати: щось дуже лагідно говорить жид.

В хаті ще чудніше. Кланяється єврей Василеві раз, кланяється два, кланяється й три. Потім ставить на стіл велику бутлю горілки, кладе два буханці білого хліба, такого, що зроду такий не лежав Тут на столі у Довбушів. Фаску масла кладе, бринзи, ковбаси такий кавалок, як кінська нога.

А виклавши все це з бесагів, поклонився ще раз і каже:

— Прошю вас приймати цес дарунок та й аби-сте були ласкаві сказати своїм синам, аби вни мене не грабували.

Але… Ось воно що…

Лице Василя набрало ясновельможної поваги.

— А ти би хто був?

— А я називаюся Йосель, Йосель Бергштейн. Я орендую шеньок у Лючі. Так я видів ваших синів — уй… Шо за хлопи… Єк дуб'є… Слава Богу, шо-сте дочекали таких синів…

Може, й не цілком Йосель славив Бога за Довбушевих синів, але бодай так говорив.

Дивлячись на солідні аргументи, якими підкріпив Йосель своє прохання, Василь велично відповів Йоселеві:

— Не бійси, жиде, нічого і йди собі д'хаті супокійно. А йк прийдут ід тобі сини, то скажи, шо був у мене й шо я велів їм тебе не займати. Дай їм їсти-пити — та ото й по всему. А коби таки конче хтіли рабувати, то вилай їх порєнно та й скажи, що дєдеві донесеш.

Лице Йося зробилося унилим. «Вилай добре… Се тоді, як корчма горить, звідусюди пістолетні вистріли, а коло горла тобі ножик тримають. Вилай добре, коли я один, а їх десять, а може, сто — я знаю?»

І тому скорбно відозвався Йосьо:

— Ци мені лаяти таких великих панів?.. Та я й подивитися на ні бою. От єкби… єкби ви були ласкаві дати мені знак єкий… шос із себе…

Василь сміявся:

— А шо я ті дам із себе? Гачі дати? То в мене вни онні — ци я му ходити без штанів, га-га-га…

Йосьо дивився по хаті — що би таке взяти. Але в халупі Василевій було голо.

Погляд шинкаря впав на засмальцьовану крисаню старого Василя. Тій крисані було, мабуть, стільки ж літ, скільки й самому Василеві. Зашкарубла, просмальцьована, вона виглядала на якийсь безформений шматок шкіри неоприділеного кольору чи кольорів. То була неписана історія життя її обладателя — Василя Довбуша. Впрочім, не можна було би сказати, що неписана, бо там все було написано, тільки не тим чи іншим абецадлом, а певними, самому лише Василеві зрозумілими ієрогліфами.

От шпалаба урвана. Це ще парубком відбивався від десятка легінів із сусіднього села, куди ходив до дівчат. Не тому, щоби своїх бракувало, а так, із буйності.

От бик пробив діру рогом, як метав колись у полонині. А ось дірочка таємного походження… так ніби слід кулі поліцейського «гусарського» пістолети…

Багато там було всяких знаків. По магнатських домах вішають військові трофеї по стінах, що оповідають правнукам історію їх дідів. Василь міг би повісити на кілку свою крисаню і по ній оповісти історію не свого лише, а цілого покоління. Бо те, що переживав він, переживала й більшість таких, як він.

І от цей, можна сказати, літопис побачило шустре око Йося.

— Гачі… шо мені гачі? А от коби-сте були ласкаві та й дали мені оту вашу кресаню, то я би вже вам файно подєкував, а завтра бих прислав вам нову, та таку, шо ф-фа!.. Дивитиси мож… Дайте, ґаздо. Видев, ваші сини знают, шо то дєдева кресаня.

Ого! Ще би їм не знати, коли від маленькості вони не бачили на голові дєді іншого убора, лише оцю вічну, незмінну — і буденну, і святочну — кресаню.

Але Василеві якось не хотілося розставатись із тою реліквією.

— Та я до неї звик… та вже тіцькі роки… та на якого дідька мені нова… то молодому кортит, а мені то вже…