Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич. Страница 25

Минав день за днем гарячкової ожиданки. Рифка з превеликим трудом удержувалась, щоб не зрадити перед Германом пекучої тайни. На її щастя, по трьох днях Герман виїхав до Борислава, де мав побути пару день. Оставшись сама дома, Рифка почула в домi якусь тiсноту, якусь душнiсть, — кров її гарячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий лiтнiй день. Просторний сад за домом так i манив до себе розкiшним холодом, темною зеленню, живим запахом та легесеньким, таємничим шепотом листя. Вона мимоволi пiшла туди. Садiвники якраз обривали вишнi та великi, вчасно достигшi веприни. Два хлопаки з кошичками в руках стояли на тонких вишневих гiлках, одною рукою придержуючися за щаблi, а другою зриваючи спiлi вишнi. А старий садiвник в бiльший кiш збирав веприни, причякнувши перед розлогим вепринником i пiдiймаючи гiлку за гiлкою. Хлопцi на деревi смiялись, жартували та перемовлялися, а старий мурликав стиха якусь пiсню. Коли побачив паню, пiдiйшов до неї з уклоном, пожалувався, що вишнi сього року зродили слабо, зато веприни гарнi i дуже добре платяться. Вiн вибрав кiлька пригорщiв самих достиглих веприн, великих, як терносливи, i просив Рифку перекусити. Вона взяла їх у хусточку. За той час позлазили хлопцi з вишнi з повними кошиками. Спiлi, повнi ягоди блищали на сонцi, мов яке дороге камiння, крiзь їх тоненьку прозiрчасту шкiрку сонце прокрадалося в їх нутро, мiнилось i переливалось в червонавiм виннiм плинi, немов вишнi були налитi кров'ю. Хлопцi нарвали також темно-зеленого вишневого листя, вистелили ним дно невеличкого прикадка i обережливо почали в нього складати вишнi. Рифка стояла i глядiла, втягаючи в себе всiма порами тiла милий холод, розкiшну вогкiсть та свiжiсть саду i упоюючий запах свiжонарваних вишень, їй було любо i приємно, як нiколи. Вона мовчала.

Коли втiм тихесенько, немов украдком, рипнула хвiртка, ведуча з подвiр'я до саду, Рифка озирнулася. Малий обмурзаний коминарчук стояв у хвiртцi; поглядом звав'її до себе. Вона полетiла радше, нiж пiшла.

— Панi, ту для вас листок! — шепнув коминарчук.

Рифка з бiльшою, нiж звичайно, дрожжю прийняла пом'ятий незапечатаний листок. Коминарчук пустився, було бiгти геть.

— Постiй, постiй, — сказала Рифка, а коли той завернувся, висипала йому в шапку одержанi вiд садiвника веприни. Коминарчук, урадуваний, побiг, кусаючи та висисаючи веприни, а Рифка пiшла до своєї спальнi, дрижачи всiм тiлом, з голосно б'ючим серцем, замкнулася, сiла на софцi, вiдiтхнула глибоко, щоб успокоїтися, i зачала читати:

«Я видiв її! Господи, що за краса, що за лице, що за очi! Мене тягло до неї, я не мiг опертися. їхала в бричцi кудись на Задвiрне передмiстя, — я стрiтився з нею несподiвано. I я вiдразу мов одурiв, так, одурiв. Я кинувся перед конi — пощо, нащо, i сам не знаю. Я, бачиться, хотiв зупинити бричку, щоб розпитати її, хто вона. Але конi перепудились мене i шарпнули вбiк. Вона скрикнула, поглядiла на мене i поблiдла. А я, учепившися за васаг брички, волiкся по дорозi по камiнню. Я не чув болю в ногах, а тiлько дивився на ню. «Я люблю тебе! Хто ти?» — сказав я їй. Але втiм обернувся вiзник i вдарив мене пужiвном по головi так сильно, що я з болю пустив бричку i упав насеред дороги. Бричка поторохтiла далi. Вона знов скрикнула, озирнулася, — бiльше не тямлю. Я, правда, схопився ще на ноги, щоб бiгти за нею, але забiг тiлько два кроки i знов упав. Мої ноги порозбивались о камiння, з них текла кров, голова болiла i напухла, — я трохи не зомлiв. Надiйшла баба, дала менi води, перев'язала ноги, i я поволiкся до хати. Лежу i пишу до тебе. Зладь на завтра i передай коминарчуком троха грошей, десять ринських, — чуєш? Тепер коло мене чужi люди ходять, — могли б домiркуватися…»

Рифка, не дочитавши до кiнця, впала зомлiла на софку.

VII

Було то вечором. Матiй i Бенедьо повертали з роботи i сидiли мовчачи в хатi при млавiм свiтлi невеличкого каганця, в котрiм горiв, шкварчав i порскав нечищений бориславський вiск. Бенедьо вдивлявся в план, розпростертий перед ним, а Матiй, сидячи на своїм малiм стiльчику, латав свої ходаки. Матiй вiд того вечора, коли Мортко сказав йому, що «їх справа скiнчена», був мовчазливий, мов прибитий. Бенедьо хоч i не знав докладно, що се за справа, все-таки дуже жалiв Матiя i рад був допомогти йому, але, з другого боку, не смiв зачiпати його, щоби не розворушати в нiм наболiлого. Скрипнули дверi, i до хати ввiйшов Андрусь Басараб.

— Дай боже час добрий! — сказав вiн.

— Дай боже здоров'я! — вiдповiв Матiй, не пiдводячися з мiсця i витягаючи дратов.

Андрусь сiв на лавi пiд вiкном i мовчав, роззираючися по хатi. Очевидно, вiн не знав, вiд чого би то зачати бесiду. Далi звернувся до Бенедя:

— А що у тебе, побратиме, чувати?

— От, увiйде, — вiдповiв Бенедьо.

— Щаститься тобi якось в нашiм Бориславi, — сказав трохи гризько Андрусь. — Чув я, чув. Та ти тепер великi грошi береш денно при своїй фабрицi!

— По три ринськi денно. Не надто то багато як на майстра, але як на бiдного помiчника, то певно, що досить. Тре буде дещо пiслати мамi, а решту, — ну, та вже о рештi поговоримо пiзнiйше, як усi зiйдемся. Я думав дещо троха над нашою долею…

— Ну, i що ж ви видумали? — спитав Андрусь.

— Будемо говорити о тiм на зборi. Але от тепер стараймося деяк потiшити побратима Матiй, — адiть, який ходить! Я вже й сам хотiв дещо балакати, але що, бачите, замало ще його знаю…

— Та я, власне, для того прийшов, — сказав Андрусь. — Побратиме Матiю, пора би тобi розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком i чому вона тебе так обходить?

— Е, та що вам розповiдати? — знехотя вiдказав Матiй. — Що говорити, коли справа скiнчена? Тепер дарма говорити, — не повернеш!

— Та хто знає, хто знає, чи скiнчена, — сказав Бенедьо. — Розповiджте лишень, все три голови потрафлять бiльше дещо вигадати, нiж одна. Може, найдеся ще яка рада. А якби вже i справдi все пропало, то бодай вам буде легше, коли з нами подiлитеся своєю грижею.

— Ая, ая, i я так кажу, — потвердив Андрусь. — Все-то сам-один чоловiк — дурень напротив громади.

— Ой так, так, побратиме Андрусю, — вiдповiв сумовито Матiй, вiдложив набiк скiнчену роботу i закурив люльку, — може, то й але, що чоловiк дурень: прив'яжеся до другого, i вiдтак гризися вже не йно самим собою, але й другим, i третiм! Та й ще, правду тобi скажу, за другим чоловiк дужче гризеся, нiж за собою. Таке й моє. Нехай i так, розкажу вам, яка зi мною гiсторiя була i яка у мене справа з Мортком.

Буде вже тому щось зо штирнайцять лiт. Саме п'ять лiт по моїм приходi до того заклятого Борислава. Ще тодi ту не так було. Ями йно що починалися, — все ще якось подобало на село, хоть i тодi вже жидiвнi назлазилося було сюда, як хробiв до стерва. То тодi ти, небоже, ту пекло було, аж сумно погадати. Жидiвня крутилася та гомонiла коло кождої хати, пестилася, як тi пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмiв або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусниковi грунту пiд закони. Що я тодi навидiвся, аж серце нукало! А скоро, собачi дiти, обдурили чоловiка, виссали з него все, що мож було виссати, — тодi гей же на него! Тодi вiн i пияк, i лайдак, i псяпара, тодi його i з коршми витручують, i з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!

От раз iду я рано на роботу, дивлюся: повна вулиця людей, збилися в купу, гомонять щось, серед купи крик i плач, а збоку в невеличкiй, соломою критiй хатi жиди вже розгаздувалися, як у себе дома, вимiтують iзсередини все: миски, горшки, полицi, скриню… «Що такого»? — питаю я. «А що, — вiдповiдає оден чоловiк, — довели нехристи бiдного Максима до послiдиого. Статний був газда, нiщо й казати, а людяний, чемний…» — «Ну, та й що з ним сталося?» — «А не видиш, — каже чоловiк, — видурили у него грунт, худоба розтратилася, а нинi ось прийшли та й з хати го вивергли, кажуть, що то їх, що вони собi купили. Той в крик — жиди не питають. Той дiрвався до бiйки, а їх злетiлося в однiй хвилi, як тих гавронiв, та й давай бити бiдного Максима! Зробився крик, зачали збiгатися й нашi люди i ледво вирвали Максима з жидiвських рук. А той обкервавленiiй, аж страшний, та й кричить: «Люди добрi, ви видите, що ту дiєся? Чого стоїте? Ви гадаєте, що то лиш зо мною так сталося? I з вами буде так само! Ходiть, берiть, що хто має, в руки — сокири, цiпи, коси, — берiть i виженiть тото паршивство з села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили!» Люди видивилися на него, стоять, гомонять… А ту оден жид, — он той, що он визирав з вiкна, — пiрвав камiнь та й луп Максима в голову. Той на мiсцi перевернувся, лиш захарчав: «Люди добрi, не дайте моїй дитинi загибати! Я вмираю!..»