Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас. Страница 17

— Будьте обережні,— порушивши мовчання, дав він мені пораду, коли ми приїхали.— У вас надто поривчаста вдача, Аресе.

Я всміхнувся. В цю мить уявив собі вираз обличчя сенатора, коли його повідомляють, що я чекаю біля дверей.

12. СУСАННИНА СЛУЖАНКА

Сенатор чекає на мене,— мовив я служанці, яка вийшла на мій дзвінок.— Я Apec.

За п'ять хвилин сенатор зустрів мене у вітальні. На ньому був широчезний домашній халат і пантофлі.

— Шкодую, що спізнився, сенаторе,— сказав йому.— Маленький нещасливий випадок перешкодив мені прибути у призначений час.

Сенатор насупив брови. Мабуть, згадав у цю мить про своє селянське походження.

— Ви стаєте нестерпнішим од ґедзя, що присмоктався під конячим хвостом,— прошипів. Один спритний рух, і в його руці опинився невеличкий пістолетик.

— Через свою настирливість,—ще й пригрозив, знімаючи телефонну трубку,— вам доведеться перебути цю ніч у в'язниці.

Я презирливо усміхнувся.

— Ну-ну,— мовив,— дзвоніть до поліції. Скандал обіцяю вам величезний. Нехай мене відпровадять у пекло, але я таки заплутаю цю паскудну справу. Після того вам дуже надовго не пощастить знову стати сенатором.

Він поклав трубку на місце й сказав:

— Коротше, Аресе, які у вас пропозиції?

І він наблизився, свердлячи мене запитливим поглядом.

— Хочу, щоб ви облишили цілитися в мене цією іграшкою,— відказав я, завдаючи йому блискавичного удару.

Пістолетик, який він випустив з рук, упав на канапу. Сенатор спробував було нахилитися за ним, але я підставив йому ногу, і він кумедно гепнувся на килим, яким вистелена була підлога. Я взяв пістолетик і кинув собі в кишеню.

— Ваші посіпаки відібрали в мене «люгер», і тільки в обмін на нього я віддам ваш.— Я допоміг йому підвестись і посадив на канапу.— Ви мені винні п'ятсот сімдесят п'ять песо, що були в моєму гаманці, до того ж — листи.

— Листи належали мені,— осатаніло огризнувся він.— Ви не виконали нашої угоди, і мені довелось удатися до інших заходів. Я вас попереджав про це.

— З вами я ні про що не домовлявся. Я домовлявся з вашою дочкою. До речі, де вона?

— У селі з матір'ю. Але це не ваше діло,— додав сенатор, силуючись підвестися.

— Згоден — не моє. А ось листи і гроші—моє діло. Де вони?

— Я спалив їх, Аресе,— з єхидною посмішкою промимрив сенатор.

— Спалили листи, які вам не належали? — спитав я, трусячи його за поли халата.

— Як це не належали? Та ви що? Я ж заплатив вам за них.

— Давайте розберемося. Крім вашого листа, у мене в кишені були й інші. Їх також відібрано. Хіба ваші посіпаки не вручили вам усі ці листи, мій пістолет і гроші?

— Не називайте їх моїми посіпаками,— заперечив сенатор.— Я нікого з них не знаю. Їх найняла одна людина, вельми зобов'язана мені. Вони вручили мені тільки мій лист.

Я сердито пирхнув. Сенатор начебто й не брехав.

— Скільки вкрали у вас, Аресе?

— П'ятсот сімдесят п'ять песо,— буркнув я.

Сенатор пішов до спальні й за кілька секунд з'явився знову з шістьма банкнотами по сто песо в руці.

— Беріть. Ви мені надокучили. Сподіваюсь, тепер уже підете звідси, — промовив і показав мені спину.

— Стривайте, сенаторе, стривайте, я маю вас щось запитати.

Він обернувся до мене, роздратований.

— Ну коли ви вже підете од мене, Аресе?

— Де ви були в день убивства Сусанни від пів на восьму до пів на дев'яту вечора?

— Ет! — знизав плечима сенатор і пішов до спальні.— На добраніч, Аресе,— мовив він і зник за дверима.

Я також знизав плечима й осміхнувся. Відтак вийшов із будинку.

Наступного ранку, коли постукав у квартиру Сусанниної служанки, у дверях з'явилась розпатлана бабуся з похмурим обличчям.

— Чого вам треба? — спитала, стримуючи позіх.

Я м'яко відсторонив її і рішуче зайшов до квартири. Вона щось невиразно шамотіла. Різко наказав їй замовкнути. Потому жестом запросив сісти. Старенька шоковано стояла.

— Нащо ви збрехали поліції, матусю?

Вона важко зітхнула й знову прошамотіла:

— Ви помиляєтесь, сеньйоре.

Я всміхнувся.

— Гаразд, не збрехали, приховали частину правди. Хто того вечора зоставався останнім із Сусанною?

В неї затремтіли губи.

— Не збагну, про що ви говорите.

Я кинув на неї зневажливий погляд.

— Шантаж, матусю, надто паскудне заняття.

Вона ніби заспокоїлася. У всякому разі, вперто й нахабно повторила:

— Я не збагну, про що ви говорите.

Це вже почало мене дратувати. За віком вона годилася мені за бабуню. Навіть не вірилося, що в цій давно вже посивілій голові може вміщуватися стільки підступного. Я ледь стримував прокльони. В мені немовби закипала отрута. Я змінив тон.

— Зрозумійте, матусю. Я у відчайдушному становищі,— і зробив безпорадний жест.— Мені треба вашої допомоги.

— Ні до якого шантажу я не вдаюся,— ображено заговорила старенька.— Сюди прийшов сеньйор Рамераль на другий день після смерті сеньйори Сусанни і сказав мені: коли його ім'я з'явиться в газетах,— упаде й репутація. І вблагав мене не казати, що він був того вечора в Сусанни. За те залишив мені двісті песо. Що я мала робити? Гроші ж доконче потрібні, тому й узяла їх. Як же, у багатіїв завжди виходить усе по-їхньому. Дуже шкода, що й ви влізли в цю історію. Але кажу вам щиру правду: коли я пішла, в кімнаті сеньйори Сусанни зоставався сеньйор Рамераль.

Вона казала правду. І хотілось вірити, що казала правду, Я зітхнув. Справа ставала заплутанішою од славнозвісного крітського лабіринту.

— Дякую, матусю,— промовив я, попліскуючи її по плечу.— На все добре!

Спускаючись сходами, я все розмірковував про кашу, яка заварилася. Думав то про сенатора з його листами, то про Рамераля з його брехнею, то про Батлера з його брудними прийомами. Та ні до чого певного так і не дійшов.

З тим і доставився до місця, де Макейра поставив машину.

— У місто, Макейро,— наказав я.

І в цю ж мить нове диво:

— Тільки без дурниць, Аресе,— мовив поліцейський із заднього сидіння, наставивши на мене пістолет.

Я сів у машину й осміхнувся. На іншій людині, котра дивилась у дзеркало заднього огляду, були кепка і тужурка Макейри. Проте це був не Макейра.

Підійшовши до цього місця своєї оповіді, я зробив тривалу паузу, даючи зрозуміти, що ладен відповідати на всі запитання. Рене всміхнувся ще ширше:

— Дуже детальна розповідь, Аресе. У вас чудова пам'ять.

— Коли б я жив навіть тисячу років,— відповів йому,— ніколи не забуду такого із життя свого. Так, як і кожний день, пробутий у в'язниці, назавше залишив слід у моїй пам'яті.

— Продовжуйте, Аресе,— мовив лейтенант.— Ми підіб'ємо підсумки після того, як розповісте все до кінця.

Розділ другий

ЗАГАДКА ОБРОСТАЄ НЕВІДОМИМИ

В світі так уже ведеться:

Те найгірше для людини,

Що пожадливістю зветься;

Поглинає, невситима.

Все, чого вона торкнеться.

БОЕЩИ «Філософські розради» Книга І, Вірш 1

13. ПРОБЛЕМИ СЕНАТОРА

Тільки ми прибули до відділка, як почалася гра, якої мені протягом кількох днів щастило уникнути. Гра ця приносила мені дуже сумнівне задоволення, і почалася вона з обережного промацування мене. Напруженість гри поступово зростала. Багато разів мені повторювали ті самі запитання. Поліцейські схожі були на зграю вовків, які почергово клацають зубами.

— Ваше ім'я?

— Хуглар Apec.

— Вік?

— Тридцять років.

— Рід занять?

— Приватний детектив,

— Чому ви вбили Сусанну Діас?

— Я її не вбивав.

— Що ви робили в її будинку в неділю ввечері?

Я стиснув зуби, щоб не вилаятися. Яких зусиль мені коштував спокій! Уп'ятдесяте, немов папуги, повторювали вони це саме. І я детально повторював їм ту саму розповідь. Вона була лише часткою правди. Однак пропуски я не заповнював брехнею. В такий спосіб уникав можливих суперечностей. А мені будь-що потрібно було із самого початку непорушно дотримуватися своєї версії, бо інакше на мені поставили б хрест. Я не згадував ані Батлера, ані Падуа. Зате сенатор і Рамераль фігурували в мене на першому плані. Якщо вони жадали уникнути скандалу — нехай самі заладнують справу, як можуть. Моя турбота була саме про те.