Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас. Страница 19

Той тип, що бесідував із сенатором, жестом звернув його увагу на мене, і сенатор обернувся.

— Глядіть-но, сеньйор Apec власною персоною! — з ентузіазмом вигукнув він.— Підходьте, Аресе, підходьте й сідайте.

— У вас є про що побалакати, а мене чекає басейн,— мовила Гленда.— Лишаю вас самих.

Подарувавши батькові на прощання милу гримасу, вона сховалася в будинку.

— Аресе, це сеньйор Контрерас,— промовив сенатор, рекомендуючи мені свого співбесідника.— Мій помічник по зв'язках з громадськістю, так би мовити, імпресаріо.

Я не зміг утриматись від посмішки. Сенатор живе на всю губу — все одно що голлівудський актор.

Я сів за стіл.

— А хто он той? — спитав я, вказуючи на суб'єкта, котрий бавився з собакою,— Ваш камердинер?

Він вибухнув реготом. Очиці в нього стали зовсім маленькими, а вилиці здулися.

— Ви не позбавлені почуття гумору, Аресе. Я не думав, що ви пізнаєте його.

Він знову залився сміхом. Мабуть, це в нього така була відповідь. Ясна річ, сенатор же мене зовсім не знав.

— Пийте, Аресе,— сказав він, указуючи на шейкер для коктейлю.— Цей коктейль — домашнього виготовлення. Вам сподобається.— Я взяв собі келих і налив трохи. Коктейль був охолоджений як годиться, але я кинув у келих іще кубик льоду. Перед тим, як вихилити, запитав:

— Що у нас на порядку денному, сенаторе?

Сенатор підніс свій келих і став задумливо розглядати його. Потім поставив келих на стіл, навіть не притулившись губами.

— Наші стосунки ніколи не були щиросердними, Аресе,— поскаржився він.— Проте, чорт забери, ви поводилися... Розтовкмач-но йому це ти, Контрерас,— закінчив він зі збентеженим виразом обличчя.— Я ніколи не був мастаком на промови.

Я ще ковтнув коктейлю і обернувся до сенаторового «імпресаріо». Це був вельми манірний молодик, чиї повіки неспокійно сіпалися. Ось він підвів свої несміливі очі на мене.

— Це справа досить делікатна, сеньйоре Apec. Ваші ризиковані заяви можуть завдати серйозної шкоди сенаторові у зв'язку з наступними виборами.— Тут молодик зробив паузу і став допитливо розглядати мене, безперервно моргаючи.

— Ти про що, хлопче? — іронічно спитав я.

— Карамба! Звісно ж, про... про стосунки сенатора з сеньйорою Сусанною Діас. Про листи!

— А-а! — вигукнув я, ніби оце тільки збагнув, про що йдеться.— Ну-ну! То що ж робити?

Молодик зашарівся. Він збентежився надто більше од сенатора.

— Коротше кажучи,— втрутився Рамірес,— до виборів лишилося кілька місяців, і будь-які ваші спілкування з газетярами можуть призвести до катастрофи.

У мене чимало виборців — жінок. А ви знаєте, які вони чутливі. Я не можу дозволити собі таку розкіш — утратити їхні голоси.

— Хіба! Та ви жартуєте, сенаторе. Ваша справа вирішується у верхах. Подейкують, що ви фаворит президента. Як же ви можете програти? Коли в президентському палаці кажуть, що ви проходите, то чи варто турбуватися про голоси виборців?

Сенатор зробив благальний жест.

— Ви не усвідомлюєте цього, Аресе. Можна займатися будь-якими фіглями-міглями і зберегти своє лице незаплямованим. Розумієте? Тут же справа пахне скандалом: адже проблему Сусанни, враховуючи зв'язки, які вона мала, і так уже обсмоктували на всі боки в моїй партії. Є чимало заздрісників, котрі не від того, щоб посісти моє місце. Коли б оцю справу почали асоціювати з моїм ім'ям, це було б для них чудовим приводом, аби підставити мені ногу... Тим, що нагорі, довелося б тоді пожертвувати мною. Ось чому мені необхідно, щоб ви мовчали. Доки не відбудуться вибори. Природно, ми щедро віддячимо вам. А ніколи не слід нехтувати могутнім другом, Аресе.

Я посміхнувся.

— І навіщо було стільки крутити околяса, щоб умовити мене дещо продати,— мовив я. — У мене все продається.

— Бачте, Аресе, я не хотів...

— То скільки ви заплатите за моє мовчання?

— Ми умовились,— втрутився молодик,— запропонувати вам п'ятсот песо.

— Чудово, хлопче; ця сума здається мені прийнятною. Де ж гроші?

Вони ледь помітно перезирнулись. Молодик намагався, було, щось висловити, але сенатор стиснув йому руку.

— Заплати йому! — наказав.

Молодик вийняв із свого портфеля конверт і вручив мені, я перелічив банкноти. Там було п'ять сотенних. Я допив свій коктейль і підвівся.

— Мушу вас повідомити, що я вже дещо набалакав у поліцейському участку,— попередив їх.— Хоч, ясна річ, поліція вас не турбує.

— Так, Аресе,— відповів сенатор,— нас справді запевнили у нерозголошенні справи поліцією. Найменша інформація може надійти тільки від вас. Слід би вам мати це на увазі.

Я всміхнувся і вказав на типа, що бавився з собакою.

— Чи не зробили б ви ласку наказати йому... як його ім'я?

— Це мій службовець, Аресе.

— Отож-то й є. Чи не запросите ви його підійти сюди?

Сенатор помахав рукою і гукнув:

— Томас!

— Накажіть йому повернути мені листи й пістолет,— мовив я.

Сенатор зробив відповідний жест, і Томас вручив мені «люгер». Потім поліз до іншої кишені і витягнув листи. Сховавши їх, я сказав:

— Сенаторе, ваш пістолетик у Гастона. Гадаю, вам досить просто попросити, щоб він повернув його вам.

А потім я вчинив зовсім несподіване для них. Затиснувши в долоні кубик льоду, я щосили затопив кулаком Томасові в пику, аж краплі крові з його носа бризнули на стіл. Томас закрутився по газону, немовби поранений звір. Тільки біля виходу я показав усім спину. А з трампліна на нас приголомшено позирала Гленда.

Всю дорогу до центру міста я бився в роздумах. Все так уїлося мені в печінки, що аж викликало нудоту. Я змушений був копирсатися в брудних справах багатьох можних світу цього, і начебто тільки Рамераль з них усіх не мав алібі. Я вилаявся подум-ки і вийшов з омнібуса.

В готелі прийняв душ і відразу ж пішов звідти. Вода дещо пом'якшила біль у моєму зраненому тілі, а думка про смачний обід у маленькому ресторанчику Ісайаса навіть трохи підбадьорила мене.

Ісайас занепокоївся, побачивши синяки на моєму обличчі. Це був гладун з дитячим обличчям. Мене він дуже поважав відтоді, як одного разу я визволив його від особи, котра систематично грабувала його. На віддяку він завжди ладний був почастувати віене найкращими із своїх страв. Я був голодний, їв багато і зі смаком.

О сьомій вечора я вийшов з ресторану і сів до омнібуса, щоб під'їхати до Батлера. Дорогою перегорнув вечірнє видання газети «Ель Паїс». З моїм арештом справа про вбивство Сусанни знов набрала популярності. Газети, як завше, компенсували відсутність інформації найфантастичнішими вигадками.

Коли вийшов з омнібуса на вулиці Санхи, в китайському кварталі було спокійно. Я натиснув кнопку дзвінка; потім кинув оком на антикварні вироби, які Батлер виставляв у своїх вітринах.

— Каламба, плийсов сеньйол Алес!

Я зняв капелюха і зробив глузливий реверанс.

— Ола, Чінь-лі! — привітав я його. — Спитайте-но в свого господаря, чи не зволить він прийняти мене.

Чінь-лі церемонно вклонився і зник. Чекав я з хвилину. Він з'явився знову, і я попрямував слідом за ним довжелезним коридором. Батлер чекав мене в своєму кабінеті. На ньому був широкий китайський шовковий халат, а з-під столу виглядали його ноги в китайських пантофлях.

Наближаючись до нього, я помітив у його очах якийсь дивний блиск. Дрібна деталь, але мене вона насторожила. Підступна людина цей Батлер, і чекати від нього можна було всього. Люб'язно всіхнувшись, він радісно вигукнув:

— Я поздоровляю вас, Аресе! Виявились ви твердим горішком і до того стриманим на язик. Щиро поздоровляю вас. Не часто випадає стрічати людей з такими достоїнствами.

Потому з підкресленою ґречністю вказав мені на стілець, дістав пачку сигарет і запропонував мені. Я відмовився, але він полишив це без уваги і закурив сам.

— Сподіваюсь, ви принесли добрі вісті.

— Я побачився з Шестипалим, Батлере. Якщо це ви називаєте доброю звісткою...