Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович. Страница 25

Чи не за ці вічні бійки на храмах та ярмарках і наліплено терпівщанському забіяці кличку: Олекса-баламут, або іце Олекса-бандит. Дарма що в банді він бути не міг, бігав ще в недолітках, коли степовим нашим шляхом на Вигурівщину курява куріла - безліччю тачанок, суцільною хмарою «ішли махпи»! І сам той отаман патлатий із Гуляйполя, якщо вірити самовидцям, сидів у тачанці, диктуюяи на ходу черговий свій до України анархістський маніфест, а краля-секретарка, в портупеях, з відтятими косами, з цигаркою в зубах, тут же відклацувала його сатанинські слова на машинці… Не потягло тією хвилею Олекси, не втрапив і до загону компезамівських партизанів, де побував його рідний дядько Мина Омелькович, який відзначився найбільше обшуками буржуїв у Козельську, де одного разу нібито цілісіньку ніч кидав гирями в череватого крамаря, вимагаючи зізнатися, де в того заховані золото, персні та сережки, - всього цього Олексі вже не дісталося, і він марнує тепер свою силу па ярмаркові бійки та байдикування. Живе вдома й не вдома, то зпик-не, збезвіститься враз, і довго його не чути, то в храмовий день з'явиться несподівано, і тоді вже ми, хлопчаки, гайда мерщій па толоку, там Олекса з хутірськими б'ється! Біла сорочка наче в рожах-квітах палахкотить на всі груди - то вона забризкана кров'ю, і обличчя заюшене, й зуб виплюнув, а проте веселий. З ким бився? За що? Не завжди й самому ясно: бивсь, та й усе.

Коли, захмелілого, треба його втихомирити і коли навіть Мипі Омельковичу не вдається погамувати буйняка-пебо-жа, тоді кличуть від музики Надьку Винниківну, котра цього дня ради свята аж цвістиме серед наших слобідських красунь у рясному, в кілька разків намисті, з ягідками коралів-сережок у маленьких вухах, що ледь виглядають з-під темних запашних кіс. Нехітьма вийшовши із святкового натовпу, тільки гляне Винниківна на цього страшного для всіх розбишаку, щось там, прихилившись, коротко йому шепне, і Олекса одразу стає шовковий, беріть тоді його попід руки, хлопці, й ведіть, упокореного одним Надьчиним словом, додому вмиватись.

- Тож хіба пе чаклунка, не зоряною водою хіба опої-ла, якщо він миттю никне отак від її півсловечка? - не промине Бубирепчиха й це поставити Винниківні на карб.

Удень на храмовім святі Олекса з'являється в білій, з топкого полотна сорочці, яку мати вибілила йому, і та сорочка аж сяє на ньому, вабить чудовою мережкою, тільки ж рідко буває, щоб не взялась материна мережка отим квіттям свіжої крові та не викачана була в пилюці (якщо супротивникам вдасться Олексу повалити). Зате проти иочі, збираючись на гуляння, Олекса неодмінно одягне шкірянку - єдине своє багатство, і хай ніч буде зовсім по-літньому тепла, Олекса й тоді з'явиться на танцях у своїй чортовій шкурі, ходить, поблискує хромом, наче якийсь командир. Знов чогось шукає - бійки чи, може, любові…

Пробував іноді Мина Омелькович наставити задираку на путь праведний.

- Що хутірським по храпах даєш - це добре, - розмірковував перед небожем, - ще більші чіпляй їм ліхтарі під очима, щоб далі бачили, - а от куди ти з дому, бо-силе, щезаєш? Голота з голот, червоного партизана родич, а яку лінію взяв? Невже й справді з циганами братаєшся? Вони ж усі конокради!

- Коней і я люблю, - осміхається Олекса своєю розірваною у бійках губою.

- Махно теж любив, а де він тепер? У Парижі буржуям чоботи чистить!

- «Віддай мені Марину, я тобі Полтаву віддам!» - замріяно вимовляє Олекса крилату, багатьма ще в цих краях не забуту фразу, що її під час громадянської нібито було відстукано із штабу Махна до генерала Шкуро, коли вони чварились за якусь там красуню-полюбовницю. - Скажіть, дядьку, ви хоч раз бачили гуляйпільську його любов?

- Відчепися, слухати про того бандита не хочу!- сердився дядько Мина, за звичкою якось накриво вивертаючи в'язи. - Продавсь капіталу! Гуляйполе на Париж проміняв! То, по-твоєму, щастя?

- Я наші глинища та левади й на Париж не проміняю… І щастя моє десь тут ходить з косами не обскубаними, як у махновок, - казав Олекса, затуляючись від родича загадковістю своєї рваної, розбишацької усмішки, з якою він так і вивіється з села, щоб лише згодом зринути десь на соколянському або на козельському ярмарку.

Та хоч відвагою Олекса й захоплював нас, хлопчаків, хоч ми послужливо й зливали йому воду на руки, коли він під голосіння матері змивав із себе свою власну за-біяцьку кров, все-таки щось нам підказувало, що не пара він Надьці, і не тільки тому, що вона красуня й освічена, а мала б покохати ось такого розбишаку, конокрада, волоцюгу, що до ладу, мабуть, і розписатись не вміє… Ні, просто іншим уявлявся нам той, кому б випало щастя постукати в Надьчине вікно й кому вона віддала б своє серце. Такий невідомець мав бути винятковим лицарем із лицарів, красенем із красенів, ось до такого хай би вона й серед ночі вимайнула із свого степового вікна, хай і з розпущеними косами блукала б з таким по росах свого райського саду чи навіть у тернівщанських левадах по травах качалась, п'ючи його поцілунки під зорями коротких літніх ночей…

- Ми тоді, хай навіть більше інтуїтивно, але почували, що вона не для нього, - кидає Заболотний від керма, і ця давня історія чомусь починав нас хвилювати. - Хоча яку силу пристрасті носив у собі той наш Олекса!

- Все, що він викоював, всі оті бійки, пригоди, воло-цюжництво, здається, диктувалось одним тільки бажанням - привернути Надьчине серце, викликати в ній взаємність і захват.

- Свою недосконалість перед Надькою хлопець, видно, в душі визнавав, почував її недосяжність для себе, і все ж таки не відступався, надій не втрачав, треба віддати йому належне… Сильна, колоритна натура. Самородок, як і Роман Винник, тільки Олексина енергія спрямувала себе в інше річище: ярмарковий майдан найчастіше ставав ареною його подвигів, а ті ярмарки в нас чомусь майже завжди кінчалися кров'ю… Пригадуєш, як тоді в Со-колянах?

- О, то пам'ятний ярмарок…

Соколяни - сусіднє з нами велике торговите село над Ворсклою, де під ярмарчище було відведено півстепу рів-пої рівнини, що кінчалась глибокими обривами-кручами, утворюючи щось схоже на величезний каньйон. Страх і глянути з урвища вниз, де на самому дні каньйону сріблиться Ворскла, клубочаться верби, біліють хатки соко-лянські, - аж дивно, як звідти люди видираються сюди, на цей горішній степ, на безліччю ніг утрамбовану ярмаркову толоку. Не кожен і підступиться до кручі, щоб заглянути вниз, голова може запаморочитись, а зате на горі кипить і вирус ярмаркове життя. Який тут рух, який грай-гомін лине далеко у степ, де курява стоїть до неба!

Щоб когось з малих взяли на ярмарок, це треба було заслужити, заздалегідь велися переговори, хто за тебе пастиме того дня, - і якщо таки завтра беруть тебе, то знай: ти заробив, це неабияка тобі винагорода й честь за пастушачі твої труди.

На ярмарок виїжджаємо рано-вранці. Ще й сонце не зійшло, небо ще тільки грає зорею, а звідусіль, всіма степовими шляхами суне й суне люд, піший і кінний, торохтять вози, риплять гарби, на весь степ клекочуть, аж співають колеса гойдливих ресорних тачанок. Музикою коліс повнився стен! Музикою м'якою, переливчастою… Та чайки - то був особливий витвір степового життя, для нас то було втілення прудкості й граціозності, то вітер, поезія, краса, бо ж і батько Заболотних разом із своїм другом-латишем літав десь у таврійських просторах на невловній ворогами кулеметній тачанці, хоча в Тернівщину обидва добувалися пішки. А тачанки теперішні несли на собі познаку інших чиїхось пристрастей, тут змагалися честолюбство, пиха та чваньковитість розбагатілих хуторян: у кого дзвінкіша? В кого квітчастіша? ІІа чиїй плавкіші ресори? Чиї коні несуть скаженіше? Ці новітні та-чапки виходили з-під рук майстрів десь у Чаричанці, у Нехворощі, Кобеляках або і в самій Полтаві, десь там у кузнях кували для них ресори, гнули обіддя коліс, малювали червоне трояндове квіття по смоляно-чорному лакованому тлі! Недалека від нас комуна «Муравей» теж почала робити свої тачанки, і до цього важливого рукомесла, що вважалося гордістю комунарів, останнім часом залучено було й Заболотного-батька та Яна Яновича, котрий виявився неабияким майстром по ресорах, хоча й свищиків своїх не забував, фірма його в наших глинищах процвітала, як і раніше.