Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович. Страница 27

Потяглась після того душа його знов до Тернівщини. Одного вечора під неділю з'явився він у нас на толоці в товаристві тих самих молодих майстрів, що їхнім вапном трохи не обпікся до сліпоти, - привів їх Олекса в слободу до нас на гуляння, бо ж музика тернівщанська і в Озерах визнавалась пеперевершеною. З приводу такого нашестя женихів тернівщанські матері застерігали дочок:

- Ви з тими захожалими кавалерами не дуже… За-йдисвіти, вони всюди женихаються, на словах вони всі нежонаті! Довіриться йому дівчина, а він зірвав вінок і шукай вітра в полі…

Один із тих зайшлих майстрів, красень чорнобровий, стрункий, джигунистий, став першого ж вечора перепитувати дівчат про Надьку Винниківну, цікавився, чого вона на танці не виходить, бо ж у Полтаві гарно танцювала, - і саме його розпитки й навели дівчат на думку: чи не с оце якраз віп, Надьчин спокусник?

Кимось той джиґун нібито переказував Надьці, щоб виіініла наступної суботи па колодки, але Винниківна на гулянці так і не з'явилась, хоч озеряпська ватага разом з Олексою була тут як тут, та ще й напідпитку всі… И Озерах тим часом майстри забирались із сноїмн роботами дедалі ииіцо вгору, ближче до неба, вміли вони те, чого Олекса не вмів, і це, видно, завдавало йому різних думок. Бо щодень частіше задирав баламутну свою голову вгору, де в риштуванні, навіть по підв'язуючи себе, працювали молоді майстри, посилаючи звідти білозубі усмішки вниз озерянським дівчатам. А той їхній джигунистий, найвродливіший серед братів, Іван-чорнобров, котрий завше брав па себе роботу найсміливішу, найри-зикованішу, іноді навмисне ставав на зовсім тонюсіньку дощечку, щоб налякати не байдужих до нього дівчат, що зі страху аж ойкають унизу, або для жарту обіймав руками округлу, ще драну, що й хмари крізь неї світились, баню дзвіниці, дивіться, мовляв, який я, чи кому-небудь із ваших вдавалося ось так зловити в обійми хмару небесну?!

Нарешті цибулина бані готова, стирчить над нею шпиль десь у небесах, і вже настає той день, коли буде звершуватись дійство найнебезпсчнппе - підніматимуть важкий, кутий у кузні хрест па самий вершечок шпиля. Хтось має підняти його, вознести в ту височінь, що від неї в гречкосіїв-озерян аж голова наморочиться, вознести й насадити залізо, важче ніж плуг, па ту зовсім тонюсіньку шпичку, якою шпиль видається людям ізнизу. Кому випаде? Хто візьметься? Бо прийшлі ті верхолази, втямивши свою винятковість, вирішили скористатись моментом і заправили ціну просто шкуродерську, на яку озеряни по могли пристати не тільки з міркувань матеріальних, а ще й амбітних, вважаючи, що таким здирством громаду хочуть принизити. А підрядчики в свою чергу затялись, не хотіли поступитись ані копійкою і якраз у день підняття, зібравши свої інструменти, похилили на Козельськ, сказавши озерянам на прощання: «Ви за нами ще й туди прибіжите, бо, крім нас, ніхто вам на ту цибулину картуза не надіне». Оскільки ж день визначено було заздалегідь і по всій окрузі пішла яса, то людей з такої пагоди зібралося тьма-тьмуща, більше, ніж па ярмарку, з усіх усюд посходились в Озера подивитись на це печуване диво вознесіїїпя. А тут, виявляється, нема кому: з тими здирпями в останню мить глека розбито, а місцеві - той боїться, тому не під силу, того жінка не пускає, а тому духу забракло: кому охота ризикувати життям?

Ось тут і настала уроча Олексипа година. Згадали про всі його відважні ярмаркові бійки та баламутство, то ж чи не виручив би н.еіі отряха і озерян своєю безстрашністю? Жіноцтво оточило Олексу, стало умовляти та вблагувати, пособи людям, бо ж ти той, хто нічого не боїться, і молодої жінки тобі не кидати, а мати он сама тобі дозволяє, хоч і сльози ллє! І вблагали. Повело озерян-ське жіноцтво Олексу-баламута в найближчу хату, і незабаром вийшов він звідти оновлений, мов наречений чий-небудь, у чистій-пречистій сорочії,!, і чуб на ньому розчесаний, і тут всі ніби роздивились на цього Олексу, що він же й собою нічого, дарма що губа перервана, високий та ясночолий, рваною своєю усмішкою обдаровує людей, і в очах горять іскри сонця, іскри мужності та відваги перед небезпекою, - а що більше красить юнака, як мужність? У такій пречисто-білій сорочці Олексу мовби ніколи й не бачили, раніше все йому манишка була забризкана кров'ю, а ця яскравіє чистими квітами, таку сорочку вишивають не для роботи, хоч цього дня на Олексу лягла, може, найважча з робіт. Ось уже його, наче молодого на весіллі, перев'язують жінки рушником, аж до землі довгим, вишиваним, з найтоншого, на липневих сонцях вибіленого полотна. Однак перев'язують хлопця не для шани та красування, міцним рушником тим ув'язано Олексі за спину й величезний хрест, ковалями куте залізо, що ваги йому буде, либонь, пудів сто. Наостанку мати Олексина підносить синові до уст маленьку іконку з богоматір'ю на ній - благословляє всіма попами виклятого юнака перед його дорогою в небеса.

Олекса, наче опоений якимось трунком, стояв урочистий та задуманий перед тією височінню, що її належало здолати. Не озираючись, ждав, доки за спиною чиїсь дівочі руки лагідно поправляють па ньому вишиваний рушник, яким уподовж хребта туго прикручено, вузлом завузловапо стопудове, позолотою вкрите залізо, той кутий озерянами хрест, що за плечима сторчма стоїть, вищий за Олексу. І ми, малі, бувши там, намагаючись крізь натовп дівчат протиснутись до Олекси найближче, в якусь хвилю помітили, що герой наш шукає когось поглядом серед людей, помітили, як раптом щось радісне йому промайнуло по зблідлому і якомусь святковому обличчю, не інакше, побачив, кого шукав, - без сумніву, Надьчине смагляве лице змигнуло йому навстріч, змигнуло й зникло серед дівчат у стрічках та вінках! Та, видно, це враз додало йому сили і певності, зміцнило дух відваги, бо аж випроставсь паш Олекса і, ледь усміхнувшись до людей, рушив: була не була!…

- Каскадер, а все тому, що Надьку любив, - втрутилось у наші роздуми дівча, а ми лиш здивовано перезирнулись і промовчали.

Мабуть, так ваговите й значливе рушають тепер космонавти до своїх ракет, закуті в скафандри, як рушав тоді він під вагою своєї залізної ноші, такої нелюдськи тяжкої, що аж земля вгиналась під Олексою при кожному його повільному, обережному кроці.

Довжелезна драбина вже чекала його, приставлена до цегляної стіни, а де перша драбина кінчалась, там ждала сміливця ув'язана канатами друга, а за нею - уступами - третя, четверта, і так до самого купола, до найвищого вершечка.

Завмерли люди, ніхто не дихав на майдані, всі стежили за тією людиною, перев'язаною рушником, яка зі схрещеним залізом за плечима щабель по щаблю підіймалась вище та вище, туди, де тільки небо сяяло блакиттю, сяяла височінь. Хто знає, може, й трепетна мрія майбутнього льотчика якраз тієї миті саме тут з чиєїсь дитячої душі вперше проглянула в небо, запрагнувши крил? Дедалі меншим ставав той наш безстрашний Олекса, що з баламута став майстром сьогодні, і всі ми відчували, як йому щораз важче дається кожен щабель, і кому знати, чи не пошкодував він, що згодився взяти на себе таку ношу, залізну, страшну, хоча ж і не кожному випадає звершувати в житті, ось так на виднолюдді, свій майстровий соколиний труд!… Вже Олекси нам ніби й не видно, вже тільки птахом у небі біліє його сорочка, та в'ється чистий рушник, та розтопленим снопом золота іскриться в сонячному промінні те, що юнак возносить до самого вістря націленого в небо шпиля. А хвиля по хвилі вже ніби й сам він тане-розтає у сліпучім промінні, якимось мерехтінням стає наш Олекса-майстер, і вже здається нам, що ніби саме лише проміння золотим снопом вихриться від тієї людини, що від нас, перестрашених на землі, даленіє, у небі зника… «Була не була!…»

А потім - не знаем, що сталось… Тільки Олекса вже долі, в пилюці лежить, все тим же рушником перев'язаний. Горілиць розпроставсь па своїм згубнім залізі, що аж у землю вгрузло. Люди обступили його, а ми, дрібнота, крізь частокіл ніг теж прозираємо на його обличчя, а воно, таке бліде, таке біле, біліше за те горюче вапно, що, вибухаючи десь тут, пляшки розривало… І такий вродливий лежить він, паш Олекса, ніколи таким не бачили його. Крапельки поту росою блищать на високім чолі, брови, як намальовані, чорніють на смертельній блідизні такого спокійного-спокійного обличчя. Розпластаний у пилюці, повержений, але тепер чимось ніби значніший, він з-під приплющених вій так умиротворено дивився кудись у високість, де озерянське небо зосталось тепер без нього порожнє, лише із сонця золотим снопом. А нам, дітворі, страшно, нам аж морозно стає, хоч спека палила над Озерами і в тисняві можна було зомліти. І все ж, затис-нуті серед лісу чобіт та босих ніг, ми, малі, очей не могли від Олекси відвести. Дивно, але те, що сталось, чомусь не сприймалось як Олексина поразка, падіння десь звідти ніяк не принизило для нас Олексу, більше того, це трагічне падіння якось аж піднесло його в наших очах… Ні, не баламут, а Майстер на землі перед нами лежить! Уже ні розбишацтва, ні буйнощів, тільки спокій великий та трудова втома завмерли в отій долоні, що спочиває в пилюці, де й козельська ікона валяється припорошена, зі страху випавши в когось із рук… Не вберегла, не захистила й вона!