Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович. Страница 30

- Ану, козаче, сміливіше підходь, - звертається господар до найменшого, - частуйся, щоб швидше ріс!…

За мить уже всі ми лизькаємо свої щільпички, пересміхаємось. З тим медом па губах ми й виберемось у степ, у голубі сніги!…

Однак спершу перегріємось, як радить нам Надька. Теплом від комина віє. Годинник з гирею цокає на стіні.

- Прийшов, хлопці, Новий рік - побільшає день на заячий скік, - каже господар підбадьорливо. - Спасибі ж вам, що не минули нашої хати…

- Ми й на той рік прийдемо!

- Приходьте, не забувайте…

З усього видно, що сім'я ждала колядників, і якби ми не пробились сьогодні до них через сніги, не заколядували цим трьом душам ось тут на світанні, то, напевне, наша відсутність, наша нез'ява в їхньому степовому безлюдді була б сприйнята як недобрий знак. А тепер і вони раді, що їх не забуто, і ми теж висипаємо з Романової хати ватагою, щасливо збудженою, нам приємно тиснутись плечем до плеча коло своєї зліпленої з кольорового паперу звізди, що вся, мов квітка, наповнена світлом від прилаштованої всередині свічечки, котра й на вітрі не гасне. Душі паші повняться теж чимось гарним, повняться, як ота паперова зірка, світлом, і ось так знову ми плечем до плеча, мов брати, далі шугаємо по снігах у синій досвіток нашого синього степу.

- Мабуть, то були останні на світі колядники, - каже Заболотний, - та й пастушата, певне, останні… Якраз нам випало завершувати цілу епоху на тих тернівщанських степах, в літах уповільнених швидкостей. Ніколи більше цього не знатиме людство… Гуртик хлоп'ят шугає в снігах, вогник звізди несуть над собою, радість людям розносять… Пішли і не вернуться.

- Шкодуєш?

- Річ не в тім… Крім того, якщо брати всебічно… Кому-кому, а пасльоновим дітям добре знати, як там у будні було. Постійне приниження злиднями, чоботята одні на трьох, а зими довгі-предовгі, котрийсь і школу змушений кинути, відбуває тривале ув'язнення па печі. В хаті сирість, цвіль, сперте повітря. А влітку своє: стерні перед тобою стирчать, наче залізні, ноги весь час кровоточать… Але ж не журилися, правда? Прийде весна, лагідним, легітним повітрям тебе обвіє: живи! рости! Поезія дитинства, вона ж таки була, був світ, сповнений росяності, радісних барв, залитий вранішнім світлом… Яка буря почуттів вирувала в дитячому серці, коли вперше, під чиїмось вікном чи на чиємусь порозі ставши, маєш тоненьким своїм голоском провістити: світ новий народився. А ті наші виходи із звіздою по хуторах, вони ж відвагою рівнялися виходові мореплавців, що пускаються на своїх вітрилах у безвість… Лячно, звичайно, опинитися в степу серед темряви, де можна заблудитись, де тільки й чути здаля гавкотню злющих собак хутірських, але гайда, гайда!… Зате ж, буває, й віддяка дістанеться: стоїть ось Романова сім'я, справді ощасливлена вашим житом-пшеницею, бурхливою щедрістю дитячих душ… Поздоровили, нащедрували людям найкращої долі - чому б і не збутися їй? Хто ж думав тоді, що все так круто повернеться…

Я знаю - це він про дальшу долю тих людей. Про одну з тих нещадностей, що й дітей не минали, залишаючи познаки в душі на все життя.

- Сильпе ж то зілля, - зітхає Заболотний після мовчання.

- Не зіллям би я те назвав, - відгукуюся до нього.

- Про що ви? - поглядає Ліда на нас тороплено, ніби спросоння.

- Та все про те ж… Про одну таку штуковину, що її тепер не всі й визнають, - роздумливо каже Заболотний. - Голосом сумління, Лідо, це звалось колись.

- Феномен, властивий лише людині, та й то далеко не кожній, - кажу я. - Йдеться, Лідо, про совість…

І далі чус дівча, як двоє дорослих мимрять щось на цю тему. Що є речі, від яких не втечеш. Що сумління людське, виявляється, схоже на вулик, його теж можна розтривожити. Сидить собі тихо десь там у щільниках душі - і раптом… Ліда заінтриговано поглядав на нас - то на мене, то на Заболотного, - наче вирішила будь-що добу-тисн ясності, вона здивована нашими недомовками. - Совість… зілля… А при чому тут ви?

- При тому, Лідо, - посуворівши, каже Заболотний, - що найменша похибка в житті, вона не минає безслідно, рано чи пізно, а людині відгукнеться… Через астрономічні відстані літ, десь у крайсвіті, на якому-небудь, скажімо, хайвеї, а раптом дожене, нагадає: ось і я… - І після мовчання якось незвичайно глухо звертається до мене: - Досі мене пече той Надьчин погляд… Пригадуєш, там, біля сільради, коли вона вже сиділа на санях, споряджених у далеку дорогу…

Бачу і я той погляд. Під час великої перерви вибігли ми з школи на толоку. Так і є. Людно й тривожно. Валка саней налаштованих, знаєм куди, і на останніх із них Надька з своєю Настусею… Сльоза на розпашілій щоці, і такий зболений погляд, звернений до нас, школярів: «Оце ви мені таку долю нащедрували, хлопці?»

Які бурі пронеслись над життям лиш одного покоління! Бурі, що навіть дітей не щадили. Чи, може, справді була неминучість, що нам її визначила наша сувора, зовсім не сентиментальна доба? Коли про щось у цьому дусі ми починаєм розмірковувати вголос із Заболотним, ніби зне-хітьма перекидаючись словом про той ураганний вітер, - буває ж такий, що й телеграфні стовпи валить, і живі дерева з корінням вириває з землі, - Ліда, що досі, здається, слухала нас співчутливо, зараз, відвівши погляд, знов припала до бокового скла, їй наче стало ніяково за нас… Чого, здавалось би, цій безневинній нашій супутниці ніяковіти? Чи і її вседосяжній уяві та вигостреній на хайвеях аж надто зрячій інтуїції виявилось доступним побачити те, що одного хуртовинного дня, коли світу не видно, так зримо поставало в образах наших тодішніх дитячих фантасмагорій… Як Надьчині рушники, зірвавшись зі стін, самі собою, зовсім мов птахи, вилітають крізь навстіж відчинені двері і, війнувши червоними крилами всіх своїх солов'їв та жар-птиць, зникають одразу вгорі, па наших очах зникають у хмарах! Може, й десь там літають табунами розполоханих червоних та чорних Надьчиних птиць? Того дня все дотеперішнє ставало не-вішігашіим. Сама собою, без нікого розчинилася скриня й миттю стала порожня. Щось у печі заквилило дитячим голоском… А зіжмаканий квітчастий обрус, оголивши лаву, вже на долівці пручається, мов живий, під обмерзлими чиїмись чобітьми в личаках, - то па ньому, нічого не помітивши, тупцяється Мина Омелькович, що, розкарячений серед хати, саме нахильці вишнівку із бутля п'є. Одна мить - і повилітало все, оголилися стіни, а знадвору в парозпаш відчинені двері вітром та снігом бурхає аж на нас, тороплено знічених біля печі школярчат, зима вивітрює останнє тепло з Романової оселі, і хата одразу робиться пусткою, а той вітер надвірний, що в хату поривами б'є, тебе й зараз морозить, - була в ньому ніби якась непристойність, може, то був вітер кривди й сваволі, вітер гріха?

Глава XII

Але все це станеться згодом, поки що ж наближення бурі ні в чому не почувається: поки що в Тернівщині все як і досі було.

Хоча ні. А Фондові землі?

Мабуть-таки, хтось почув погуки хлоп'ячої долі, німі волання самотності, коли ми десь там, кожен собі поокре-мо, пасли корівок по межах, де цілий день ти - один, як палець. Товаришів за житами не видно, безлюддя й тиша довкола, дрімають пагорби, звузивши світ, нікого не догукнеш.

Не інакше, як хтось почув наші дитячі жалі, поспівчував, бо раптом:

- Завтра їдемо на Фондові землі! Ось там, хлопці, вам буде роздолля…

Що за Фондові землі? Тільки розмови дорослих досі можна було чути про них, ніхто з нас, хлопчаків, ще тих земель не сягав. Але образ їхній ми вже маємо в собі: то - як рай! Отже, завтра ми рушаємо в рай, в країну райську проляже наша дорога.

І все це сталось тому, що з певного часу в Тернівщині виникло так зване машинно-тракторне товариство. Не соз, ні, дядьки наші чомусь неохочі до цього слова, а тітки й зовсім його не люблять, бо ж у созі буде «одна ковдра на всіх», інша річ - тракторне товариство, це звучить якось аж гордовито. Об'єдналося поки що кільканадцять тернівщанських родин, але то сила, то здебільшого колишні фронтовики, люди, що з машинами мали справу, не тільки з ралом дерев'яним… Дядько Семен Шарий, родич Заболотного, скажімо, на фронті опинився серед механіків, є й карточка, де він сфотографований у шкірянці біля свого броньовика. Зважаючи на це, в нашому новоутвореному товаристві йому доручено разом із латишем відати кінною молотаркою. Бо хоч товариство й зветься ліашинно-тракторне, однак трактора в нас поки що нема, єдиний па всю округу «фордзон» є тільки в комуні, в тій самій, що робить тачанки та сіє гречки. Тернівщипі ж свого часу дісталася з папської економії кінна молотарка, що нею дядько Семен та Ян Янович спершу обмолотять тернівщанські токи, а потім уже вирушать, згідно з угодами, на довколишні хутори, до більших стогів, добуваючи, крім усього, ще й престиж та славу своєму тернівщап-ському товариству. Оце ж вам і голодранці! Взявшись дружно, без лементу та гвалту відремонтували занехаяну молотарку і тепер втирають носа зарозумілим хутірським очкурам, які вважали, що тільки вони вміють господарювати! Декотрі з тих очкурів не соромляться навіть з мо-горичами підступати до слобідських, наших механіків, по-лакузницькому запобігаючи ласки перед дядьком Семеном та його товаришами, бо кожен з хуторян зацікавлений, щоб до нього першого потягли па кінній тязі свою махиню ці тернівщанські «майже комунари». Діставши від банку кредит, товариство невдовзі придбало ще й віялку, трієр і новісіньку, щойно з заводу «Червона зірка», січкарню, завідувати якою випало Мині Омельковичу, хоча домігся він цієї посади не без труднощів, його й до товариства прийнято було вельми неохоче, не з одного боку заходив, допитуючись: «Як би до вас устряти?» Люди ставлення свого не ховали, відверто мовилось про його ледачість, тож довелось Мині таки добре упрохувати, щоб його зводили прийняти до гурту. Пообіцяв, що не ухилятиметься і що згоден він і січку різати, і віялку хоч порожню крутити, аби тільки бути зі всіма…