Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович. Страница 35

- Більше не будеш?

- Не буду.

- По партах ногами не ходитимеш?

- Ні.

- Ну, то біжи.

І тихо всміхнеться вслід.

Як і Роман-степовий, Андрій Галактіонович теж має стосунок до бджіл, троє вуликів його стоять у садку, край шкільного подвір'я. Деколи до нього навідується і Ромап-степовий, головний «бджолиний отаман», разом вони тоді радяться, схилившись над вуликом, обмірковують щось своє, бджолярське, і тоді їх нікому сторонньому не зрозуміти: справді, мов двоє мудреців-ворожбитів, що бесідують своєю, тільки їм доступною мовою. Іноді приєднається до їхнього товариства мандрівний художник, заверне, йдучи десь із Козельська в довгій хламиді-плащі й пом'ятому, з опущеними крисами капелюсі, що завжди на ньому ніби з-під дощу, навіть якщо буде це і в найбільшу спеку.

- 'Все шукаєте вічні барви?- привітно скаже до нього Андрій Галактіонович. - Ніяк не даються до рук? А вони, може, таяться в якомусь звичайному бур'янці, що ми по ньому щодня ходимо…

Художника Андрій Галактіонович називає «поетом місячних ночей», вважає, що гість його колись умів, як мало хто, передавати місячне світло, а зараз, на жаль, йому ніяк не вдається повторити своє ж власне досягнення…

На відміну від Андрія Галактіоновича щойно прибулий до нас учитель Микола Васильович людина, видно, зовсім інших нахилів. Власне, про нового вчителя ми ще мало що знаємо, за винятком того, що він любить співати, чим і встиг одразу сподобатись тернівщанам. Є ж такі люди: тільки вечір, так уже й тягне його до співу, вже полинув над Тернівщиною голос його від школи, де він, ставши біля відчиненого вікна й не запалюючи лампи, сам собі виводить чистим тенором якусь не тернівщанську, раніш у нас зовсім не чуту пісню, що всю душу тобі доймае, надто ж коли це буде місячно і ніч світитиме така ясна, що всі наші верби, левади сріблитимуться внизу по балках - навіть можна впізнати, де чия. Для Миколи Васильовича то вже не верби, то вже «зелена діброво, порадь, порадь мене, молодого!» А як музиканти Бондаренки вдарять на всі бубни увечері на толоці чи на далекім кутку біля Мини, вчитель і там з'явиться, слухає їхню музику приязно й зацікавлено, хоча до танцю й не йде, коли бойковиті дівчата жартома, буває, закличуть його до козачка…

Вдень новий наш учитель постає перед Тернівщиною в зовсім незвичній ролі: пов'язавшись фартухом, розводить у школі білої глини, бере велику рогожану щітку й, ніби змагаючись з торпівщапськими молодицями, весело шма-рує, вибілює нам шкільні класи, щоб веселіші були на осінь (хоча де ще та осінь!). Вибілюючи класи, вчитель іноді наспівує, вдасться ж отака невгамовна, охоча до співу душа… Відбуде зміну свою робочу, а під вечір, як сонце схилиться на захід, сідає Микола Васильович на свій безмірно заворожливий для нас велосипед, і тоді тільки спиці мигтять - поїхав наш учитель у степ на прогулянку, верхи на двох сонцях покотив! І хоч різні дороги ведуть із Тернівщини, однак опиняється вчитель якраз на тій польовій, що в'ється побіля Романового хутірця… Одного -разу, коли ми пасли на стернях поблизу, видно було нам віддалеки, як під колодязним журавлем велосипед зупинився і Микола Васильович про щось став розмовляти з Надькою, - може, якраз вона упрохувала його записати дівча своє до школи? Може, навіть і без жарту не обійшлося, бо по тому, як наша степовичка, взявшись за навислу над колодязем вервечку, весело похитувалась та вигиналася постаттю, навіть здалеку можна було вгадати, що Надька сміється! А тоді ми бачили щось і зовсім неймовірне: Надьчина майбутня школярочка, та дикувата Настуся, раптом опинилася верхи на велосипеді - то вчитель сам прилаштував її біля керма, взяв, щоб покатати! Ще й не вчилося, а вже йому така честь. І нема чого тепер Надьці непокоїтись, що не приймуть її малої до школи за неповністю літ… Так з дівченям на велосипеді й виїхав на вечірню доріжку серед полів Микола Васильович, виїхав та й покотив і покотив полями. Аж до Вигурівської могили й назад прокатав малу Винниківну на тих своїх двох нікельованих сонцях, а Надька, чекаючи, доки вони наблизяться, весь час стояла краії шляху, і нам чомусь думалося, просто вгадувалося якось, що вона, молода мати, в ці хвилини нарешті почувається щасливою - така гарна й безтривожна стоїть, у вільній поставі, в золоті вечірнього сонця вся…

Після того до третіх півнів чула Тернівщина, як учитель ще завзятіше виспівує в школі, чогось йому там не спиться, то примовкне, то знову лункий свій голос подасть - щось йому наша зелена діброва ніяк не дорадить, зачаровані місячні верби ніяк на сон його не вкладуть.

Наступного ж дня надвечір спиці знову миготять у степ, та все тією доріжкою, що нобіля Надьчиного колодязного журавля.

Глава XIV

На відміну від своїх батьків, людей веселих і компанійських, ця Ліда Дударевич - серйозне, може, аж надто серйозне дівча. Сірі очі старші за неї, часто сповнені за-йуму, допитливості чи якогось докору. «Типове дитя віку акселерації», - жартівливо каже про донечку сам Дударевич, котрого не вперше доля зводить із Заболотним на довгій дипломатичній дорозі. Тож і Ліда для Заболотних уже як своя. В товаристві Софії Іванівни вона перебуває, здається, навіть частіше, ніж біля рідної матері, викликаючи цим з боку матусі іноді легкі ревнощі. А втім, Ліда не є Щодо цього винятком, бо й діти з інших дипломатичних родин також горнуться до Заболотної, яка не вважає це для себе тягарем, вона вже звикла до ролі підмінної матері й добровільної терплячої виховательки, надто ж призвичаїлася до цього, коли їй довелося після дорожньої травми тривалий час відсиджуватися вдома. Якщо котромусь подружжю випадає, скажімо, йти на дипломатичний прийом, а дитину нема з ким залишити, то мале скоріш усього опиниться у квартирі Заболотних, яка нагадує в такі вечори імпровізований дитсадок, де старшою виступає сама Соня-сан, а її найпершою помічницею буде Ліда Дударевич, котру малеча слухається беззаперечно. Дударевичі, звіь чайно, розуміють, що їхня одиначка, як і кожна сучасна дитина, потребує уваги, родинної ласки і що час від часу треба було б знімати з неї оцю її надмірну серйозність повертати свою школярку в безжурний світ дитинства, і з цією метою батько щедро постачає своїй улюблениці різні чудернацькі іграшки, до яких дівча, на батькову прикрість, не виявляє особливої цікавості, ставиться до них як людина, що вже переросла цей примітивний цяцьковий світ. Тож, щоб якось Ліду зацікавити, Дударевич придбав їй іграшку підвищеної складності - портативний японський комп'ютер, що здатен, однак, виконувати й зовсім не іграшкові програми. Річ виявилась такою зручною й дотепною, що частіше, ніж Ліда, цією іграшкою бавиться на дозвіллі сам Дударевич.

Дударевич па добрий десяток років молодший за свого колегу Заболотного і на цій підставі вважає себе дипломатом більш сучасним і, отже, й службове перспективнішим одначе коли йдеться про підвищення по службі, виходить чомусь так, що Заболотний бодай трохи, але опиняється попереду, дарма що не докладає до цього ніяких зусиль, чим особливо дивує Дударевича. До свого просування по службовій драбині Дударевич ставиться дуже зацікавлено і трохи навіть цинічно, він не приховує пі перед Заболотним, ні перед іншими колегами, що головним для нього в житті є зробити «здорову кар'єру», по можливості швидше видобутись на вищий, ніж дотепер, щабель в розумінні рангу, і що таке прагнення, зрештою, стимулює його ділові якості, отже, й церемонитись тут нема чого. Він і від старших колег не приховує, що надто йому довго доводиться чекати присвоєння вищого рангу, якого він давно заслуговує, і просто не вірить, що Заболотний може до таких речей ставитись спокійно, «по-філософському»…

- Хороший допінг, оформлений відповідним наказом, нашому братові ніколи не зашкодить, - так вважає Дударевич.

Взаємини між ним і Заболотним досить складні. То вони майже близько товаришують, то раптом віддаляються один від одного, ні-ні, та й повіє між ними відчутний холодок, який, однак, не позначається на ставленні Ліди до родини Заболотних, па її досить стабільних до них симпатіях, що дає підставу Заболотному іноді пожартувати: