Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович. Страница 33

Дурне перепеля, ніхто ж тобі не загрожує…

- Не бійся їх, - каже Надька доньці, згодом підходячи до нас з мискою червоних, блискучих вишень. - Куштуйте, хлопці. А ти їх не лякайся, Настусю. Як підеш до школи, вони тебе ще й боронитимуть. Будете ж, хлопці, боронити її?

- Будемо, будемо, - відповідаємо хором, твердо переконані в правдивості своєї обіцянки.

- Тепер у вас, кажуть, буде новий учитель? - зацікавлюється Надька.

Так, буде, з Кам'янського приїхав, охоче розповідаємо їй, зараз школу щіткою вибілює, а з осені візьметься за нас. Худий такий, чорнявий та меткий… При школі, в сусідстві з Андрієм Галактіоновичем, оселивсь. Книжок із собою привіз цілі вузли, та ще на чому - на велосипеді! Вперше таке нікельоване рогате диво бачить Тернівщина. Хто добре вчитиметься, того новий учитель обіцяє на велосипеді покатати…

- Яспо тобі, Настусю? - весело звертається Надька до своєї донечки. - Цієї осені й тебе запишу до школи, щоправда, годочків тобі ще не набігло.

- А ви набавте, - радить котрийсь знавець із нашої пастушачої ватаги, може, навіть окозамилювач майбутній.

- Ні, обманювати не будемо, - відказує Винпиківпа, може, й так приймуть. Та ще як гарненько попросимо, правда ж, Настуню? Ти згодна? Підемо записуватись?

Дівча помітно світлішає на виду, стримано киває матері: згодне воно. Але ж таке мале що, пуп'янок, а не людина. Одначе дідусь її, Роман, мабуть, бачить дівчатко це вже великим, бо коли він виходить із садка на наш гомін, ще здаля на ходу знімаючи з голови пасічницький каптур із сіткою, то найперше кидає лагідний погляд на свою улюбленичку.

- Буде тому щастя, в кого жінка Настя, - каже господар, і нам, хлопчакам, подобається цей його жарт.

Та раптом дівча нахмурюється, як звіреня: щось нагледіло… Ага, Мина Омелькович іде, кудись па Вигурівщину Чимчикує чи, може, й далі, на Козельськ. І, мабуть, теж спрагу відчув, бо завертає просто сюди, до Ромапового колодязя. Латаний-перелатаний, наближається з торбою, наче старцюга з ярмарку, можливо, що, йдучи до району, Мина навмисне вирядився в таке дрантя, бо ж бідність свою він охоче виставляє напоказ, вважає її ніби паспортом, вищістю, перевагою, ледве чи не заслугою! «Дурень, хто злиднів соромиться, - час від часу просвіщає Мина громаду. - То колись було, а під сучасний мент злидні твої - це сила!…» Сіро-бурий картуз ще, певне, царських часів, сидить на голові в Мини кандибобиром, шия, ніби в циркового борця, круто втягнута в плечі, - всі знають: Мина хоч ростом і не вдався, а силу в руках мас таку, що й бугая звалить.

- Ну, як тут бджолиний отаман? Все багатіє? - каже Мина замість здоровкання і, підступивши до колодязя, кинувши торбу, довго п'є з цебра. Потім, розмашисте втершись рукавом, обведе садок пильним прицінливим поглядом і - до господаря:

- Яблук даєш нарвати?

- Ще зелені.

- А меду?

- Ще молодий.

- Бачите, який скупиндя! Серед зими льоду не випросиш! - апелює Мина до нас, босоногих, а тоді знову давай доскіпуватись до Винника: - Признайся, вони й з моєї дерези тобі взяток носять?

- З дерези найбільше, - без усмішки відказує господар.

- А то ні? - хмуриться Мина. - 3 кожного соняха, з усіх бур'янів тягнуть до тебе. Недавно були три вулики, а це вже он більше дюжини… Ще й Мамая того посадив. - Намальований па одному з вуликів козак-бандурист чомусь особливо лютив Мину Омельковича. - Хитра мармиза, вгадай, що віп думає, той колдун… Це все вій бджіл твоїх намовляє, щоб більше носили? Бо дуже вони в тебе роботящі.

- Ледачих серед бджіл нема.

- А ще, кажеш, без найманої праці обходишся? І це ти не ікс-плуататор? Не визискувач? Хто батраків заводить, а па тебе, святенького, бджоли батрачать - хіба тут велика різниця?

- Як на мене - велика.

- Та ще ж і податку з пасіки ніякого? Хитро задумано, одначе й ми не сліпі. Я ось розповім у районі, як у нас уміють тут маскуватись, як деякі людці, бджолині отамани, натягують на себе Мамаеву машкару. Перед усім зльотом войовничих безвірників викрию - хай знають про наших святих та тихих…

Мина Омелькович відомий у нас як «сількор Око», найохочіше він дописує до газети, що так і зветься «Войовничий безвірник», хоча в Тернівщину ця газета потрапляє лиш вряди-годи, коли Мина Омелькович сам її принесе, щоб потім під крамницею крутити з неї товстенні свої цигарки, заодно пригощаючи кожного, в кого нема для курива фабричного тоненького паперу «Прогрес», який продається лише з кременчуцькою махоркою разом.

Погрози та нахвалки Мини Омельковича про те, як він викриватиме в районі бджолиного отамана, «ікс-плуата-тора», спершу викликають у Надьки насмішкувату міну, однак по якійсь хвилі лице їй захмарюється тривожною задумою.

- Чого ви такий злий на всіх, Мино Омельковичу? - раптом звертається вона до нього, пригортаючи дитя до пелени. - Разом з нашим татом колись по заробітках ходили, а тепер… Ну що ви з ним не поділили? Небо оте?

- З такими, як батько твій, мені й на небі буде тісно! - відповідає Мина погрозливо. - Даватиму й на тім світі їм духопелу! Сторчака летітимуть із небес на грішну землю! Пойняла? Ти, Надько, вчена, скажеш: середняк твій батько. Це сьогодні, в даний мент, середняк, а завтра віп хто? Сьогодні на нього бджоли роблять, а завтра віп і джмелів приручить та пожене, щоб носили йому з усього світу багатства. І все задарма! Знає, кого приручити!…

- Приручай і ти, - стримано зауважує господар. - Хіба нема де вулика поставити? Землі ж нам революція порівну дала, а що ти з нею зробив? Кукіль розвів!?

- Хай і кукіль, твоє яке діло? Може, я навмисне збагачуватись не хочу? Ось моє все! - Мина підхоплює торбу. - В багачі не пнусь! А ти домудруєшся тут. Доберемось і до таких! Потрусимо!

- Не лякай, Мино. Перед законом ми рівні.

- Нічого собі рівня… В мене в кармані блоха на аркані, а ти? В медах купаєшся! Розживсь на чужих гречках! Скоро хату, мабуть, залізом укриєш?

- Вкривай і ти.

- Свою чи вкрию, а твою розкрию! І ніякі грамоти тебе не врятують!…

Це Мина має на увазі ту грамоту, що її за підписом самого Петровського Винник Роман одержав позаторік на окружній виставці за свої досягнення в садівництві та бджолярстві.

Мовчить господар. Іншим разом назвав би Мину «свистуном»: тобі, мовляв, що не дай, усе просвистиш, - а зараз мовчить, поринув у задуму. І ми стоїмо знічені, почуваємось ні в сих ні в тих.

- Буде тут, буде ділові - покрикує Мина, поглядаючи підбадьорливо на нас, хлопчаків. - Які не є, а діждемось свого менту! Новий учитель ось до вас, хлопці, прибув, па місце того тюхтія. Але… Може, хоч цей навчить, як нам з опортуністами боротись!… І сількор Око ще своє слово скаже. Це тут з нього посміховисько роблять, а там, у районі, голос його силу має. Ще візьмемо за душу всіх, хто на дурняк наживається. Горлянку не одному передавимо! Не раді будуть ні садкам, ні ставкам, ні своїй «святій худібці»…

- Заздрість тебе, Мино, засліплює, - каже господар сумовито.

- Хто з нас та чим засліплений - завтрашній день покаже, - відповідає Мина впевнено. - Завтра може виявитись, що сількор Око якраз бачить далі за всіх вас уперед!… Таке бачить, що Мамаєві твоєму й не снилося!…

Доки Мина розбалакує, дівча Надьчине злякано до матері тулиться, ховається за спідницю, бо, видно, цей дядько з таким крикливим голосом неабияк її пастрагпує, степову й без того дикувату дитину. Коли Мина розійдеться ось так, що аж білками сердито поблискує, тоді й нам, хлопчакам, його трохи боязко, тоді віриться навіть, що Мина свого часу був здатен когось там у повіті гирею вбити. Подейкували в Тернівщині, що в розпал громадянської, коли буржуїв-крамарів у Козельську трусили, заскочив нібито Мина ще з кількома до котрогось тамтешнього крамаря вночі, підняв переляканого з постелі: «Золото на стіл! Махновцям на лопаті з вікна подавав, а від нас ховаєш?» Оскільки ж той ділитися статками не захотів чи, можливо, раніше з нього все золото витрусили, - Мина, вигнавши сім'ю в другу хату, посадив упер-тюха навпроти себе в кутку й цілу ніч кидав гирями в нього, хоч золото на столі так і не з'явилось… Сам Мина щораз уникає мови про ті чортзна-колишні гирі, навіть сердиться, якщо хто пробує розпитувати, а дружина його, яскравої вроди молодиця, запевняє, що вибрехано це на Мину, не було такого, не міг він людину, хоч і крамаря, самосудом карати. Може, й так воно, а ось як розлютиться, знесамовитіє Мина Омелькович, накібчиться на когось, аж посірівши від люті, то можна і в ті його скажені гирі повірити…