Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович. Страница 46

- Мабуть, студенти, - каже Ліда. - Вона он, бачите, скинула кеди й боса сидить.

Справді, є в них щось студентське, тримаються зовсім вільно.

Куди вони їдуть? Теж мчать до Мадонни? Чи просто пустились у білий світ, щоб забутись, захмеліти у швидкостях, втекти від буднів, від якихось незлагод житейських? Не скажеш, що за чимось вони женуться чи від когось втікають. Чи, може, це втеча від самих себе?

- Така славна пара, - спозиркує на них Заболотний. - Жаль, якщо знищать себе наркотиками.

Справді, крім їхньої сигарети та кави, для них зараз тут не існує ніхто і ніщо, цілком байдуже їм, були тут чи не були ми, найближчі їхні сусіди по цін випадковій кав'ярні. Та й решта всі, що в цій «корчмі» придорожній тонізують себе гарячою кавою та холодними соками, - вони теж заглиблені кожен у свої думи та клопоти, до юних молодят нікому діла нема. Не виявляють присутні ніякої цікавості до нашої мандрівної трійці також. Це, ясна річ, цілковито нас влаштовує, зайнятих якраз млинцями з кленовим медом, та й чому, власне, мали б ми сподіватись тут на чиюсь увагу, крім службової уваги кельнерок. Кожен тут сам по собі, всі ми тільки подорожні, тільки волею випадку зведеш в цій стандартній придорожній «корчмі». Так одне мимо одного й пролетимо на своїх скажених швидкостях, весь час віддалені між собою, пролетимо, не пробуючи навіть зменшити цю обопільну віддаленість, не задумуючись над тим, що як-не-як, а всі ж ви таки випурхнули з однієї, з Адамової колиски… Щось повинно ж би ріднити вас бодай перед лицем безмежжя, перед холоднечею тих далеких галактик, в чиї таємниці вам, здається, скоро буде проникнути легше, ніж у галактику чиєїсь душі, повитої в смутки за сусіднім столиком…

В кав'ярні охайно, зручно, обслуговують вас без метуш-кі, але швидко, без запобігливості, але уважно.

Після гонитви й напруги траси тут можна відпустити нерви, ти опинився, хай хоч ненадовго, в атмосфері спокою, де ніяких стресів, де панує інший, уповільнений ритм життя. Сюди ледь долинає гуркіт трайлерів, що пролітають десь там, по трасі.

Юні кельнерки вбрані в уніформу, що, видно, їм приємна, - червоні шапочки, білі блузки та чорненькі міні-спіднички, - дівчатка так легко снують поміж столиками, кидають привітні погляди на Заболотного, вони його, певне, помилково вважають за когось іншого, може, за популярного кіноактора, що грає у вестернах. Ставний, у шляхетній сивині, з тонкими рисами інтелігентного обличчя, він, безперечно, когось дівчаткам нагадує, бо тільки випаде вільна хвилька, вони, збігшись гуртиком, уже пострілюють оченятами в бік нашого столика, розглядають Заболотного зацікавлено, і не встигне виникнути в маленькім нашім товаристві якесь бажання, як юні міс уже тут, весело щебечуть біля Заболотного: о'кей, сер, сенк'ю, сер, чого сер та його друзі ще воліли б? Милі, елегантні створіння в червоних шапочках та бездоганно напрасованих міні-спідничках, вони охоче затримуються біля нашого столика, Заболотний, всміхаючись, привітно жартує з приводу їхніх червоних шапочок та сірого вовка з хайвею, і кельнеркам це явно подобається, одна з них, осмілівши, запитує, чи справді він фільмовий, той, що з вестернів, чи вона програла подружці парі. Хмарігна смутку набігав на обличчя мого друга.

- .Не з вестернів я, дівчатка, - каже він у сумовитім роздумі. - Друг мщ та я, ми з ним, вважайте, з тих фільмів, яких вам ніколи й ніде не побачити…

- О, це ж цікаво! - На їхніх обличчях подив.

- Ви англосакс? - нахилившись через плече подружки, простодушно допитується одна з кельнерок, високоросла діва.

- Ні, не вгадали.

- То ж хто ви? - дівчатка ще більш заінтриговані. - Звідки ви? З якої країни?

- З Країни Веселих Дощів… - каже Заболотний серйозно, старанно вимовляючи по-англійськи кожне слово. - З Солов'їної Республіки… З регіону Пасльонів та Глинищ… Мені це навіть важко перекласти.

Тон його мови зовсім серйозний.

Дівчатка зачудовано й непорозуміло переглядаються.

- Це десь далеко?

- Далі, ніж Гавайські острови.

- О?

- Далі, ніж Полінезія…

- О?

- Це в зовсім іншому часовому поясі. Стрілки ваших годинничків туди ніяк не перевести… Час там, дівчата, не летить, а лине, пливе… Червонобокі яблука там родять просто на стовпчиках… - Ніхто б не сказав, що Заболотний дівчаток розігрує, бо все це мовиться з почуттям, з ледь усміхненим смутком. - Люди там ходять у бджоляних кольчугах і вміють ночами літати, а трави сповнені райських пахощів… Звідти, принаймні для нас ось із ним, усі шляхи, усі драй ви свій початок беруть, а куди проляжуть - жодна циганка не скаже…

Одначе - пора! Заболотний першим рішуче підводиться, сенк'ю вам, дівчатка, ми справді вам вдячні, а тепер ідемо, щоб знову продовжити шалений свій гін. Б'юїк наш стоїть уже наладнований для подальшої їзди: пального залито в бак належну кількість галонів, гума перевірена, - хлопці з бензоколонки знають своє діло. Тямковиті, зичливі, зроблять усе до пуття і без нагадувань, ще й усміхнуться вам па дорогу:

- О'кей! Приїжджайте ще!

Заболотний за звичкою й тут не проминув нагоди перекинутися кількома фразами з одним із юнаків, котрий витираючи скло в нашій машині, похвалився, що дід його' походженням теж із Юкрейн, колись давно у пошуках кращої долі помандрував за океан, працював з братами на тутешніх шахтах, а батько будував якраз оцю швидкісну трасу, де синові дісталося місце біля бензоколонки. «Отже, й вам ця дорога, вважайте, не зовсім чужа» - жартує наш співрозмовник, котрий надалі запам'ятається нам як «хлопець із Юкрейн». Коли ж Заболотний поцікавився, що саме цьому придорожньому хлопцеві відомо про його далеку Юкрейн, юнак схмурив лоба туго-думно, а потім, враз прояснівши, відповів чутим ще, либонь, у дитинстві, нібито люди там дуже співучі і що, крім хліборобства, вони здавна кохаються в бджолах.

- Це вже знання неабиякі, - посміхнувшись. Заболотний по-дружньому поплескує нового знайомого по плечу. - До речі, можеш своїм друзям - вони, здається, італійці? - сказати, що й перший у світі рамковий вулик був винайдений на Україні. Модель виявилась така вдала, що бджоли й інших порід одразу прийняли її, завдяки чому рамкові вулики поширились по всій планеті… А це ж чогось варто?

- О, йєс…

Оскільки б'юїк наш повністю впорано, то, щоб звільнити місце для іншої машини, нашого трудягу відігнано вбік, отже, стоїть він тепер, нікому не заважаючи, осторонь на моріжку, що весь у плямах мазуту, стоптаний та перечавлений шинами, - прим'ята травиця аж рудизною взялась, наче припалилась від того лиснючого мазуту.

Можна б уже рушати, але Ліда просить зачекати хвилинку, вона ніяк не надивиться на вовтузню двох веселих собачок, що їх якась родина саме випустила з машини провітритись.

- А глянь-но сюди! - кличе мене Заболотний, нахилившись над чимось схвильовано. - Впізнаєш? Аж не віриться…

- Споришець!

- Хто міг сподіватися, що зустрінемось, та аж де…

- Лідо! - кличе Заболотний і нашу супутницю. - Дивись: оце ж і є він, спориш, трава із трав… Він тобі щось каже?

- Поки що нічого, - відгукується вона, неохоче рушаючи до нас.

Нахилившись, ми удвох, ніби якусь рідкість природи, розглядаємо цю скромну, в мазуті закучерявлену травичку, не боячись видатись Ліді смішними. Бо таки ж зустріч: справжній споришець-кучерявчик стелиться в нас біля ніг - пробивсь, проріс крізь усю планету! Гай-гай, де ми з тобою здибались, друже… Поіронізувати б над власною сентиментальністю, але ми зараз не здатні на це. То-птана-перетоптана, незавидна якась травичка, а враз воскрешає для нас цілий світ, безліч картин та облич проглядають із нашого стернистого степу: Надька з дитям, і Роман, і замурзані веселі наші ровесники, що стількох їх уже нема і навіть сліди погубились - кого куди розметало життя! Може, комусь із них, залеглому перед атакою, теж на очі потрапив такий споришець в останню хвилину, іншому ця споришина, може, за колючим дротом являлась, проростаючи крізь щілини в камінні на сірому плацу смерті, а ще котрийсь зворушено розглядав її, чудом уцілілу, на стрижених газонах далеких столиць… І тепер ось знайоме зіллячко стелиться нам, ніби з дитинства прозирає крізь мдзут на цьому іржавому крайсвітньо-му моріжку…