Сонячний вітер - Положий Виктор Иванович. Страница 11
І все ж це буде найвища стеля, про яку тільки можна мріяти. І тут дзвінок з директорату нагадав усім, що до відльоту залишається трохи менше години.
— Що ж, — сказав директор, — я не вперше проводжаю вас і ваш екіпаж…
“Але востаннє — твердо подумав Горбач. — І від цього нікуди не дінешся, я можу, саме я — бо вибір був великий, — видовбати ще одну сходинку. Звичайно, знайшлися б і інші, але це мій час. Більшого я вже зробити не зможу”.
… — як охарактеризувати ваше завдання? Протнувши простір, ви вийдете десь на межі галактик, поблизу “дірки” Опта. І входите в неї… виславши попереду розвідку — авторакету, щоб уникнути “ям”…маєте скинути в “ями” часу і простору модернізовані радіомаяки… Крок в антисвіт?.. Одна авторакета має перетнути антисвіт, а ви знову згортаєте простір і чекаєте її в можливій точці виходу. Одне. Ви за третім стрибком вийдете на межу метагалактики… І що далі? Час і простір там, можливо, згортаються чи течуть в протилежному напрямку? Межа часу і простору? Край розбігання галактик? Де край?..
…Московський інженерно-фізичний інститут, МІФІ. Чому не просто інститут фізики? Московський МІФ. “Сучасний міф, — говорив батько. — Тобі не здається, що міф цей розвіється? В тобі самому?”
Коли він зрозумів, що космос для нього закритий, першою думкою було знайти місце якомога ближче до нього. МІФІ підходив. І оця суперечка з батьком відбувалася в глибокому дворику інституту, коли він уже витягнув папку з документами, а портфель передав батькові.
— Не ходи зі мною. Там черга години на три. З усього Союзу вундеркінди приїхали. Он де кіно “Уран”. І кафе там. Поїж, у кіно сходи, — сказав він батькові.
Його не пригнічувало, що більшість вступаючих закінчили фізико-математичні школи. Він був спокійний, бо знав, що під час екзамену потрібно трохи везіння, а більше — натхнення, математичного натхнення. Щоб воно було — весь час потрібно підкладати в нього дров, не давати дрімати голові. Він цього не робив, бо хотів надто багато знати про все. Але знав, коли натхнення буде на екзамені — ніхто йому не складе конкуренції, він зробить, що треба.
Натхнення не прийшло. Не розв’язав жодної задачі. Здивовано дивився на світлі аркуші паперу. Тут же забрав документи і відчув страшенне полегшення…
Буває,
що підводить
і найдосконаліша техніка.
Одного разу, уже звернувши
з натоптаного Чумацького Шляху
в напрямі
до околиць Галактики,
на периферії якої
і наша Сонячна система,
і, власне, вже наближаючись до Землі,
раптом помітив:
прилади корабля показали,
що бортові системи
працюють ненормально.
Посадка була екстреною
і не в призначеному районі.
Та все обійшлось благополучно.
М’яко.
Тільки налякав корів.
Та,
Коли я зіскочив на землю
(з маленької літери),
вони вже мирно стригли
травицю побіля стабілізаторів,
а одна навіть,
червона, з рогами, загнутими німбом,
терлась об ще не остигле
охвістя.
Я побачив
розлогу балку
з жовтуватим струмком,
бідненькі будівлі
колгоспних ферм
вдалині,
сільце збоку
(як потім дізнався з газет -
на тридцять три двори),
а до мене підійшов пастушок,
як з картин пейзажистів:
вигорілий чубчик,
благенька сорочка, штани закасані,
ноги босі.
Він ввічливо привітався
і відігнав корів од корабля,
а на червону аж замахнувся
палицею.
Потім сказав,
що коли я не пущу
корів у шкоду,
він збігає за бригадиром,
дідом Степаном,
той запряже лінійку,
поїде на центральне
дворище,
а звідти подзвонять
у район,
а районне начальство
вже скаже,
що робити
з ракетою і мною,
інакше мені довго
доведеться морочитись,
бо люди зараз
на скиртуванні
і сюди не прибіжать.
“Знаєш, тезко, -
сказав я йому, -
моє начальство
вже знає все.
І не треба
турбувати діда Степана,
у нього клопоту досить -
навіть з тією ж
таблицею множення.
Давай відпочинемо краще”.
І ми сіли на траву
в тіні стабілізатора.
Він витягнув
зелену пляшку
з молоком,
двоє яєць,
сіль, і хліб,
і цукор,
зав’язані у вузлик.
А я пригостив його
їжею з тюбиків,
якими він
безмежно зацікавився,
і сказав,
що ось настане осінь,
він допоможе матері
трусити буряки,
а мати йому дасть
карбованця,
і якби в магазині
трапились такі тюбики,
він би всього його витратив,
але в магазині
тільки й можна купити
пряників.
Такий це хороший був хлопчина.
Ось у дядька Сашка,
казав,
трактор “Універсал” теж гонористий.
Стане посеред поля -
і не заводиться.
Тоді дядько Сашко
копне його чоботом
і спить півгодини в борозні.
А потім
крутоне ручку -
і “Універсал” заводиться,
Так що й з моїм кораблем,
може, подібне сталося.
І справді,
коли я копнув черевиком
стабілізатор,
двигун запустився,
вся апаратура запрацювала,
як слід.
І я, звичайно, злетів
без сторонньої допомоги,
взяв курс на космодром.
А на гачку в торбинці
поколихувалися
зелена пляшка з джерельною водою,
хліб і сіль -
на випадок,
коли корабель
знову зіб’ється
з ритму.
“Колумб” продовжував розгін, поступово наближаючись до субсвітової швидкості, а Горбач пережив стан, досі невідомий йому і незвичний. Порівнював себе колишнього і теперішнього. Далебі, зараз він не був схожий на того пілота, що з початком роботи двигунів ставав зосередженим до краю і чітким у рішеннях, реагував на найменшу зміну ситуацій — від цього залежало успішне подолання простору, швидке повернення додому. І простір, і час укладалися в більш-менш звичні рамки.
Почував нині себе схвильованим і спокійним водночас. Поліванов навіть міг би сказати — напіврозмагніченим, але цього разу товариш би дещо помилився. Горбач так само чітко виконував роботу. Він тільки дивився на неї зараз по-іншому. І це почалося ще на Землі, коли зрозумів, що це його останній політ.
Настав той час, коли людині випадає зробити найбільше у своєму житті і вже далі, навіть якби він не покинув астронавтики, він не дозволить йому замахнутись на щось вище, ніж те, що має зробити тепер.
Завдання, запрограмоване в блоках кібернетичних машин, усно отримане в директораті (данина етикету) укладалося, як мета, всього в кілька слів: наскільки людство, як єдиний організм, може розвиватися в просторі й часі і що може чекати нас попереду.
Скоро вони на власному досвіді пересвідчаться, чи справді Простір і Час обмежені розбіганням Галактик і, коли так, то підтвердиться теорія, що після “розбігання” почнеться процес стискування, врешті, вся матерія зіб’ється в шмат надгустої речовини, доки новий вибух знов не розкидає матерії туманностями, галактиками, зорями, планетами… розумом. І цей вічний процес руху матерії давно вже аксіома, умови буття. Але ніхто не знає, і не знатиме Горбач з товаришами, які і дані вони не зібрали, чи всі цикли схожі — бодай в основному — один на одного.
Коли схожі, то і я, саме я, вже повторювався безліч разів, тільки те й роблю, що повторююсь, а це може означати лише одне — в миті я вічний.
Уявлялося, що він серед усіх існуючих і веде розмову. Давайте уявимо, думав Горбач, давайте уявимо, що ми підійшли до періоду, коли почалося збігання Галактики (цей період настає раз на кілька десятків мільярдів років — років звичних, земних…). Що ми станемо робити, знаючи, що нас чекає?