Сонячний вітер - Положий Виктор Иванович. Страница 9

З’явилися інші звички й уподобання.

Горбач заходив до приміщення астровокзалу не через службовий хід — не хотів відокремлювати себе від решти людей, хоч причина була, мабуть, інша: поштовхатися серед незнайомих, збагнути непередавану атмосферу чекання далекої дороги, спорідненості відлітаючих, які бачилися між собою, як правило, перший і останній раз; часто саме ці обличчя спливали в пам’яті десь на дванадцятому небі, бо ти їх бачив останніми на Землі, хоч і мимохідь; і незнайомці ставали рідними й близькими, через них єднався з усім родом, бо завжди уявляєш свій багатомільярдноликий рід саме згадуючи обличчя незнайомих людей.

В матовій стіні туману безшумно виник отвір, і Горбач з нічної тиші потрапив у приглушений водоспад звуків; дзюркотів фонтан, долинала звідкись повільна музика, і над всім витав нерозбірливий хаос розмов. Не полюбляв першого, наземного поверху. Тут оформлювали вантаж, звідси виходили на посадку, тут же вешталися зустрічаючі, ніколи не вивітрювався запах квітів, а коли квіти пахнуть весь час, то перестаєш думати про них, — словом, тут було трохи більше, ніж потрібно, метушні, гамору, а це добре лише тоді, коли прилітаєш.

Він піднявся широкими сходами на другий поверх — під купол. Тут була невелика кругла площадка з таким же круглим отвором у центрі, де й були сходи. Навколо отвору стояли крісла, в них сиділи відлітаючі. А деякі гуляли собі. Сфера, що закривала площадку, зсередини була абсолютно прозора, (лише відчувалась її мільйоннотонна вага) і звідси відкривалося безмежне поле ракетодрому, поділене на фосфоресціюючі квадрати і прямокутники. А з протилежного боку — ліс, поля і дорога до астровокзалу.

Звідси добре було видно, як ідуть на посадку або стартують космічні кораблі. І тут стояла тиша. Колись Горбач привіз сюди своїх хлопців. І Марко зробив самостійне відкриття. Він підбігав до отвору, що з’єднував перший поверх з підкуполлям — слухав гудіння: відступав на крок — шум пропадав. Купол замість того, щоб відбивати, крав звуки, конденсуючи їх тільки в об’ємі отвору. То був невидимий стовп звуків. Марко ще пробував його пальцем. Астровокзал видався малому велетенською мушлею, а він був всередині її. В Дубровніку місяцем пізніше Марко скуповував морські мушлі, які тільки траплялися йому на очі, і весь час його можна було бачити, як він їх слухає. І це хвилювало Горбача. Він згадував “дірки”, якими з’єднувалась одна галактика з другою. І “дірки” і “з’єднуваність” в принципі були умовними: спробуй-но визначити якісь межі. Але в певних “прикордонних” областях між галактиками простір часто “жартував” над пілотами: мільярди кілометрів корабель міг проскакувати за невловиму мить, або міг зависати на місці необмежений період часу, і тільки вміння командирів виривало його з полону; а деякі кораблі зникли безслідно разом з екіпажами. Що то було: перетин силових ліній простору, скручення їх у спіраль, деформація простору? Це хвилювало Горбача. В тих “дірках” радіоапаратура збирала всі сигнали космосу, що були ніби сконденсовані в одному місці. Щось диференціювати було важко навіть електроніці. Ясно було тільки, що поміж сигналів є й штучні. Ясно було тільки, що штучні сигнали — не від іншої цивілізації… їх неможливо було запеленгувати. Ті, що посилали їх, могли бути й поряд, але… в іншому вимірі. “Сигнали з того світу”, — похмуро жартував другий пілот Вася Поливанов. Гігантська мушля: астровокзал — мушля, морська мушля… Це хвилювало Горбача. Він дивився на Марка, а бачив себе.

Хвилин десять Горбач ходив між людей. Знайомих не траплялося, і це було добре. Підійшов до довідника-автомата, уявив себе на хвилю пасажиром, таким, як усі тут, натис кнопку, і на екрані побігли слова і цифри, сповіщаючи, коли, куди летить його “Колумб”. Добре, що за пасажирами залишалося право оформлення багажу, реєстрація, чекання, ось оця до кінця не автоматизована “Довідка”, до якої треба підходити самому, натискувати кнопку, читати на зеленкуватому екрані. Горбач навмисне ще б трохи попсував автомат, щоб смикати тумблер саморегулювання, аби життя не видавалося запрограмованим, щоб у ньому було щось непрояснене і тим самим привабливе.

Поряд стала висока жінка років тридцяти. Натисла якусь кнопку, довго й задумливо дивилася на екран. Потім почала натискувати кнопки підряд. Горбач одразу пізнавав людей, які летять не вперше. Ці люди, як і він сам, прагнули не віддаватися емоціям, зберігати свої земні звички, уподобання, характер, навіть похибки, взагалі намагалися бути схожими на всіх, щоб не рвати втаємничених ниток споріднення, бо до їхнього повернення на Землі могло пройти і тридцять, і сорок літ, і більше, і зовсім могли вони не повернутися, а їм хотілося бути такими, як вони є, завжди і скрізь; ці люди були такими на відміну від тих, що летіли вперше, з яких грандіозність завдань, ніби облущувала буденність; вони поставали у повній своїй духовній і фізичній красі, схожі на прекрасні живі пам’ятники, підняті вершиною подвигу. Горбач любив одних і других. Він пройшов через це: через хвилю першого героїзму до його повсякденного виявлення — виконання обов’язку.

І ця красива жінка летіла не вперше, і її також ніхто не проводжав. Дивився, як вона перебирає кнопки. Час було йти. Горбач уже подумки ступив перший крок. Тіло напружилось. Аж в горлі перехопило, так гостро майнула думка: яка незміряна і холодна безодня ляже між двома живими клубочками тепла…

Він швидко збіг на перший поверх, зайшов у приміщення для службовців, набрав шифр, безшумно розсунулася стіна, ступив до кабіни ліфта, стіна зсунулася. Земля залишалася за стіною, він міг не торкатися підлоги, висіти в повітрі, знав, що хвилинна невагомість вмотивована психологами, але хотів вірити, що його тримає в. невагомості відчуття, породжене біля красивої тридцятилітньої жінки, і хотів мати його завжди.

Він так і залишився єдиним пасажиром автобуса до самого аеропорту. Шофер зупинив машину якраз навпроти входу, і він почув шелест шин об асфальт. Осміхнувся сам до себе: дорогою не прислухався, а тут, коли автобус зупинився, раптом зауважив цей звук. Піймав хвіст звуку тоді, коли вже звук зник. Він осміхнувся і з цього.

В Борисполі було прохолодніше, ніж у місті. Над фасадом сочилося світло, схоже на зимовий нерухомий туман. У таксі, на зупинці, горіли зелені вічка, яскраві, ніби Венера в першій половині січня, коли мороз уночі кристалізує небозвід. Раз-по-раз злітали літаки, несучи в собі сотні незнайомих людей, з якими він ніколи не зустрінеться, а життя їхнє довірялося глибокому куполу неба.

Раптом він відзначив, що прибув до аеропорту вночі вдруге в житті. Правда, раз сідав пізньої пори в Талліні. Але то не рахувалося. З моря дув пронизливий вітер, несло сніг по бетону, і він, зійшовши з трапу, скімлився, зіщулився і, окрім білої пелени, у світлі прожекторів не бачив нічого. Коли те було!

А він любив найбільше аеропорти вночі! Перші відвідини вже губилися в дитинстві. Вони, хлопці його віку, працювали літом у колгоспі, заробили екскурсію до Одеси і в дорозі зупинилися на ніч у Борисполі. Керівник групи повіз показати їм недавно відкритий аеропорт, котрий, видається тепер, був завжди.

І ще далеко від. аеропорту він захвилювався. За лісопосадкою починалося поле аеродрому. Рівними лініями, наче відзначаючи ланки на бурякових плантаціях, безконечних, як червневий день, коли помагав матері на проривці (і коли ж те було…), засвітилися червоні ліхтарі. Порожньо було в тому великому полі. Вдалині, на узвишині, в надвечір’ї крутився самотній локатор. Він бачив локатор вперше. Низька руда трава росла у тому полі ніби ще з часів половців. Він відчув, що вона жорстка на дотик, дуже рідко торкалася її коса — бо це був край зони, трава нікому не заважала.

Серед дикої трави губилися злітні смуги, означені крапками ліхтарів. І небачені лайнери бігли по них, наповнюючи простір реактивним (вперше! вперше!) ревінням. І в небі висіли літаки, заходячи на посадку.