Сонячний вітер - Положий Виктор Иванович. Страница 3

— Здрастуй, — привіталися батьки.

— Приїхали вже твої батьки, Діку? — лагідно запитала мати.

— Так точно, їхній гелікоптер стоїть за огорожею на лузі. Зараз збирають мої речі, розмовляють з вихователями, заповнюється моя картка, мене відпустили на триста п’ятдесят секунд, аби попрощався, — випалив Дік одним подихом.

— У тебе добрі легені, — усміхнувся Маратів батько.

— Стараюсь, — вклонився Дік.

— Бачиш, Єво, їм ніяк не можна бути разом.

— Більшість так і вирішила, — сказав Дік. — А от роботів ніхто нічого і не спитав…

Батько заходив по кімнаті.

— Хлопці! — нарешті він заговорив рішуче й аж запально. — Я розумію, ви трішечки ображені, що вас запроторили сюди і у вас закономірно виробилось бажання перечити. Ви вважаєте нас сухарями — тільки за те, що ми завжди маємо ясну голову, але нам треба завше мати ясну голову, бо ніхто за нас не зміряє масштабів і складності роботи. Швидкість зміни уявлень і пристосування — необхідність…

— Даруйте, у мене залишилось сто вісімдесят чотири секунди, — сказав Дік.

— Хай прощаються, — зітхнула мати.

— Ти там тримайся, — сказав Марат.

— А ти тут тримайся, — сказав Дік.

Вони обнялися, і Дік побрів до дверей. Біля дверей Дік обернувся.

— Зв’язок на тій же хвилі. Зброя закопана в квадраті С. Сигнал — час “х”, — сказав Дік, смикнув двері і зник.

Батьки перезирнулися.

— Ви що… — мати підвелася і не могла знайти відповідного слова. — Що ви задумали?

— Взяти владу в свої руки, — спокійно сказав Марат.

— У кого?!

Поїхав Дік, поїхали батьки, впала ніч і у вікно тягло приємним холодком. Роса густо вкрила темне листя, виступила на асфальті, на траві за огорожею, на холодному тілі корабля прибульців, і Маратові здавалося, що ніч прийшла надто рано як на літній час, і сьогодні вона темніша ніби, ніж завше.

Він підійшов до розчиненого вікна і вперше відчув порожнечу ночі. До нього долинув далекий гавкіт со. бак, безмежно розсунувся простір; цокали копита, і Марат піймав мелодію дзвоника самотніх подорожніх. І коли опинився за огорожею, помітив, що ніч розсунулася, ніби він освітив її зсередини, і що ніч, мабуть, є ніччю тільки в чотирьох стінах, а зорі й планети світять завжди. Потім він помітив, яка випала густа роса, бо зачвакало в черевиках, потім провів пальцем по холодному металу корабля прибульців, і краплі роси з’єдналися у велику краплю, і та крапля хутко обірвалася.

— Завтра буде гарна погода, — сказав Марат.

— Так, завтра буде гарна погода, — сказав чи то батько, чи брат Аї, що слідкував, як роботи вантажать якісь контейнери, а прожектор аж із верхньої частини корабля освітлював їм майданчик. — А ти чого не спиш?

— Не хочеться, — сказав Марат. — Ви скоро відлітаєте?

— Годин через три.

— Ая зайнята?

— Ні, вона не зайнята. Вона зсередині. І чи то батько, чи то брат сказав щось роботу, і робот відповів йому щось на знак згоди, зник в отворі стабілізатора, і Марат уявно простежив, як ліфт підіймає робота у верхню частину корабля.

— Ти не зайнята? — спитав Марат, коли Ая зіскочила на землю.

— Ні, не зайнята, — відповіла Ая. — А ти втік?

— Втік. Ви скоро відлітаєте?

— Годин через три.

— Тобі треба щось робити?

— Я вже все закінчила і ці три години у мене вільні.

На галявині валялося чимало сухого гілляччя, його легко було позбирати до купи, і скоро в небо полетіли іскри.

— Я не знала, що це так гарно. Можна було б щовечора палити вогнища.

— Можна було б. Але я теж не знав, що ти прилетіла.

— Погано. Ми б раніше познайомились і багато б одне одному розказали.

Марат поклав на землю куртку, і вони сіли поряд навпроти вогню. Ламали хмиз і кидали у вогонь.

— Тобі зручно? — спитав Марат.

— Мені добре.

— Правда, вогонь схожий на восьминога?

— Щупальцями, так?

— Щупальцями…

— Дивно. Вогонь живе із своєї смерті. Горить, бо вбиває себе. Чим більше, тим швидше.

— Колись у негоду розводили вогнища, щоб подорожні не збилися з шляху.

— А для космічного корабля потрібне ціле сонце.

— його важко розпалити.

Іскри вже майже не летіли. Вогонь горів спокійно, без натуги, а вони рівномірно підкладали дрова, щоб усе так і залишалося. Ніч погустішала і принишкла. Прожектор світив не в цей бік, і корабель вирізьблювався у його світлі чіткою монументальною скульптурою.

— У вас таке саме небо? — спитав Марат.

— У нас голубіше.

— І так само багато зірок?

— Інколи навіть більше.

— Ти часто дивилася на вечірнє небо?

— Я ще не дивилася. Мала була, коли відлітали.

— Я просто забув…

— Всього не запам’ятаєш…

— Просто мені хотілося, щоб ти це бачила на власні очі, як і я.

— Я ще побачу.

— Нам тоді вже буде…

— Все одно я дивитимусь на небо над головою.

“Наша звична атмосфера в цьому випадку стає на заваді, через неї отой купол над нами не існує в незмінності. Узимку, коли повітря холодне і стає ніби кришталевою оболонкою, зорі світять ясними, але неприступно-холодними очима — і під тими поглядами щулишся і відчуваєш власне безкрилля; щоб весною, коли повітря рухається теплим потоком і дух забиває запах вологої землі, зорі вибухали, як бруньки верболозу; щоб улітку, після жаркого дня, зорі відпочивали, як утомлені пляжники.

В першу половину осені, в безмісячні ночі, небо стає моїм. Воно в цю пору глибоке темрявою. Я вдивляюся в небо — і на дні провалля з’являються нові зорі, менших величин. Потім усе зливається в білу пляму. Це не від нерухомості, просто зорі, як краплі води, злилися. В мене гарний зір, і я назбирую багато крапель.

Я вдивляюся в білу пляму, в цей конус, повернений до мене основою, а вершина його темнувата. Конус втягує мене своєю порожнечею; я знаю, що за вершиною його побачив би теж конус — і так до безконечності, і я не вірю, що там ніхто мене не ладе”, — думав Марат, спостерігаючи віддалік старт.

Той корабель мав особливі стартові двигуни. Він безшумно відірвався від землі й повільно поплив у небо. І Марат знав, що до тих пір, поки не заревуть двигуни прискорення, Ая може бачити, як зменшується багаття на Землі, мов у давні часи вогник маяка для вітрильника, що покинув гавань.

ШАБЛЯ ПРИБУЛЬЦЯ

Замуарів степ, зацвів, навально вийшла з пазухи весни зелена повінь, залила простори від Азова до Дону; високе небо відмилось до візантійської лазурі; засвітився жовто шафран, розпускалися пуп’янки зір уночі; можна було чекати татар.

Десь вони вже обминали десятою дорогою козацькі засіки, пости. За поселенням Хвилевим в балкових низинах парубчаки шаблювали лозу, аж пальці німіли на, стертих руків’ях старої, що перейшла в спадок, зброї.

— Андрію, сміх, та й годі! Де ти такого ятагана доп’яв? — Панько Зуб аж присідав довкола сімнадцятилітнього хлопця. — І в нас таких нема, і в турків, і в татар нема, і в царському війську таких не бачив. Чи не сам зробив?

— Не сам зробив, знайшов…

— Ну, не печи раків! Чи не сокіл ясний тобі на поріг приніс?

— Не знаю…

— Вийми, та вийми-бо, дай потриматись. Гм, це ж треба — і не гнеться. У кулаці ніби важка, а махаєш — легка, а донизу опустиш — кінець ніби свинцем наливається… А по якому-то вона викута? Іч, яка незамашна.

Андрієві хотілося, щоб трісла під ним земля і сховала його від Зубових кпинів та насмішкуватих поглядів товариства. Бо Панько таки знається на зброї. Увесь нею помальований, а замість лівої руки — обрубок.