Сонячний вітер - Положий Виктор Иванович. Страница 4

— Чи ти кращої не міг дістати?

— Грошей нема.

— А батькова шабля?

— В Азовському… разом з батьком.

Зуб присмирів. І врешті махнув рукою.

— Ать, на лозу й така здасться. А в січі вже потрудись, добудь справжню.

Хлопці люто накинулись на лозу, бо всі сільські чоловіки були десь на далеких степових засіках чи в походи помандрували, а татари — гості сподівані.

Хоч на нього ніхто тепер не звертав уваги, Андрій Рубін відійшов убік від зеленого бойовиська, але все ж ніяк не наважувався пустити в діло свою знахідку, вона так і сіріла скромно у нього в руці. Похнюпившись, торкнув кінчиком зеленаві пагони, і два чи три, ніби перетяті невидимою силою, лягли йому до ніг. Андрій насторожено розглядав тонкі зрізи, а потім пригнувся, пустив шаблею, як косою, над землею і полоснув кущ. Шабля проминула лозу, наче її не було, а лоза якусь мить ще трусилася, лоскотала повітря, а тоді разом лягла, рівно, з тихим шелестом, як трава.

Андрій косив лозу, накинувшись на неї з незбагненним заповзяттям, та йому здавалося, що це сон, бо ж тільки вві сні можна рубати верболіз, як повітря, і тільки коли замліла рука, спина, м’язи на шиї, помітив, що позад нього лежать валки, правиця забризкана соком, а провів пальцем по шаблі — суха.

— Оце відгострив хтось…

Йому забаглося побачити, чи глибоко ввійде лезо у тіло поваленої верби. Забулися насмішки, він з веселою хвацькістю цокнув по стовбуру. І коли верба розпалась надвоє Андрій завмер.

— І чого ти пристав? Одчепись, кажу!

— Оленятко…

— Я — Олена. Не вигадуй казна-що.

— Для мене — оленятко.

— Ох, знов тієї ж…

— То вийдеш сьогодні… сюди… ввечері…

— Ні! Віддай відро, бо у воду штовхну!

— Ха, де це бачено, щоб дівка козака подужала?

— Ти? Ти козак? — Аж хвиля засміялася. — Ти ж шаблею дрова рубаєш, а з хлопцями ні з ким не б’єшся, бо боїшся. Рубай хмиз, обгороджуй ним хату, щоб узимку тепло було. Тюхтій ти, а не козак!

— Я… тюхтій?! Ну, хай налетить татарва, то побачимо, хто тюхтій.

З Дону вискакували маленькі рибки, широко роззявляли роти, видать, сміялися. Андрій спересердя плюнув у воду.

“Наврочив! Таки наврочив! Язика б мені вкоротити!” Довкола стріляло, гукало, сонні щоки неба наливалися кров’ю, тільки у дворі ще темно, кінь хропе, Андрій ледве осідлав його. Глупа ніч розірвана надвоє; сон так раптово втік з тіла, що на шкірі залишились вогняні сліди.

Мати вже відчинила ворота, схилилася до стовпа, злилася з ним; дихнуло небо жаром, і кінь поніс вулицею, мимо розтривожених вуликів осель, мимо частоколу верб. Вулиця — ущелина, кінь мчить у заграву, де палають крайні хати, на стіні заграви вималювались чорні вершники, гостроверхі шапки, близько…

На спинах татар танцювало світло від хат, смолоскипи над головами показали розпашілі обличчя, Андрій не зумів стримати коня і зопалу врізався у потік, звівся на стременах і скажено завертів шаблею навколо себе. Вона окреслювала червоні кола, бо відсвічувала пожежу; ніби зависали в повітрі уламки ятаганів, аркан звився, втратив хвіст і зник у верховітті верб; шабля часто потрапляла в тінь: пронизувала чуже тіло. Майже не зустрічаючи опору.

І нападники крикнули: “Шайтан!”

Вони розвертали коней, штовхаючи один одного, і Андрієві хотілося вибити їх до одного, але коні без вершників заважали прорватися йому в середину; нарешті він побачив спини татар, рвонув у погоню, але радості перемоги не вистачило, щоб наздогнати їх.

Він повернув на іншу околицю.

Смерті легше добути козакові, ніж слави, — щоб зажити слави, не раз треба перемогти костомаху.

Тож коли односельці привезли Андрія Рубіна на заставу Янгир, піднявши хлопця в славі до вершин, як на Хвилеве, то між козаками він загубився, як макове зерня.

Даремно хвилевці виставляли скрізь напоказ свого земляка, товариство потихеньку посміювалось у вуса, аж поки один не витримав та не вихопив шаблю з піхов:

— Ану, ставай, пуцвірку, скажи й ти що-небудь.

Андрій одразу ж зноровив креснути по козаковій шаблі, і вона розлетілася надвоє, навіть без дзенькоту, і супротивник тільки здивовано розглядав уламок у руці.

Більше ніхто не захотів мірятися з Андрієм: хоч там і що — зелений ще. Тільки, вже тихцем, вигострювали шаблі до неможливого. Однак ішли в похід — захопили з собою і хлопця. Мали на оці гниленьку фортецю у понизові Волги, хай подивиться, як колошкають нечистих.

Ходили вони під нічними мурами та стиха лаялись, бо випадало підіймати ґвалт та брати кам’яницю на “гур-ра”, а інакше годі було потрапити всередину. Стали порадитися, а Андрій устромив шаблю в мур і відчув, що пронизав його наскрізь; не товстий виявився мур, це було тимчасове укріплення. Вирізав шаблею дірку в стіні, козаки влізли й почали свято.

Мала вже опуститися з неба слава… Повіяв вітер, розігнав сутінки, почервоніли краї темних хмар; звідти вона мала вилетіти, із зеленкуватої ополонки, де на дні ще — зорі.

Вітер дужчав, виросли на човнах зелені вітрила — з дому ж таки привезені, полинули човни втору по Волзі, а товариство сторонилось Андрія, скоса поглядаючи на його шаблю, то ж хлопець тримався земляків.

У Хвилевому Андрія першим привітав піп, сказавши, що, той, треба освятити шаблю, бо, той, усім новачкам треба святити шаблі, якщо вони вже конечно і беззастережно беруться до зброї, аби до скону боротися з поганцями. Урочиста церемонія була, козаки стали півколом оддалік, але на обличчях їхніх лежала не урочистість, а очікування. А в поповій промові все змішалось: і урочистість, і очікування, і стривоженність, бо коли шабля від сатани, треба вигнати з неї нечисту силу…

Вітер зміцнів, приніс клич Степана Разіна, і задонщина помолоділа в битвах. Освячена шабля не втратила своїх якостей, тож владарював нею не сатанинський, а божий дух, і Андрія обрали на сотника з небезпідставною надією, що царевому війську будуть непереливки.

Сотня воювала далеко від основних загонів.

Сотня підіймала народ.

Шабля творила чудо.

Андрій Рубін першим врізався в лави ворожої кінноти, роз’єднував на дві частини, а прогалина всмоктувала товариство. Коні бігали без вершників, приходила перемога, п’янка, як воля. Під командиром царського війська упав кінь, бився тепер офіцер, стоячи на землі; ось залишився сам, і Андрій натрапив на нього.

Впала тиша, сходилися козаки, вели на поводах коней, офіцер чекав, щоб дорого продати життя.

Андрій скочив з коня.

— Чи не зволить пан скласти зброю?

Офіцер осміхнувся, бо питання було зайве. Однині цей клаптик поля, чітко окреслений спішеними козаками, мав стати для одного з них одром.

Вони зійшлися, і офіцер одразу залишився з уламком металу в руках.

— Дайте йому іншу шаблю, — гукнув Андрій до козаків.

Він ще горів боєм.

— Марна річ. Так ми всі лишимося без шабель.

Андрій зрозумів, одразу прийшла тиша і до нього, і стало все на свої місця.

Офіцер узяв шаблю поміж трупів своїх, Андрій узяв чужу, незвичну.

Потім він бачив, як офіцерові підвели коня, як віддалялися обличчя товаришів, але це вже було потім; як нестерпно запекло під серцем, як його підхопила на крила вічність.

Так загинув на полі честі Андрій Рубін, і в голови йому по праву поклали шаблю прибульця.