Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович. Страница 16

— Здоровий, нормальний хлопчик! — запевняли ті. — Барабанні перетинки в порядку, євстахієві труби чисті. Немає жодної причини скаржитися.

Батько, акцизний чиновник, скуб мене за вуха за кожен карбованець, марне витрачений на лікарів.

— Паршивець, — докоряв мені, — не хочеш учитися — будеш вантажником!

Учився я погано, шум у вухах заважав мені зосередитися. Квіти ненавидів лютою ненавистю, не пропускав нагоди розтоптати клумбу, потолочити трояндові кущі. За це мені також перепадало, мене мали за дикуна, злого хлопчиська… Проте у тринадцять років я звик до шуму, намагаючись нічим не відрізнятися од ровесників. Дурницями ніколи було займатися, почалася революція, громадянська війна. Працював я вантажником, батько був правий, і слюсарем на заводі, і лаборантом у дослідному інституті. Вчився заочно, в п’ятдесят років закінчив політехнічний інститут. Займався винахідництвом. І досі не кинув цю справу. Зіркофон, — Бєльський кивнув на прилад, який тримав у руках, — мій винахід. Окуляри, — торкнувся рукою окулярів з подвійними скельцями, — також мій винахід.

— Що це за окуляри? — запитав я.

— Щоб бачити передачі з зірок.

— На квітах?..

Бєльський кивнув ствердно.

— А мені… можна глянути? — запитав я, затамовуючи подих і хвилюючись, як хлопчик, якого уперше взяли до цирку. — Невже можна бачити?..

Те, що я чув про прилад, який Бєльський називав зіркофоном, могло бути містифікацією, а зіркофон — транзистором. На музиці я розуміюсь погано, мало яку передачу, розмову міг прийняти транзистор. Розповіді Бєльського можна вірити, можна не вірити, говорив він про речі фантастичні. Скільки фантастики друкується у журналах! Може, він десь прочитав про зірки та про кольори і видає це за своє. Проте якщо можна побачити — це інша річ. Зір не обмане. Я вхопився за цю думку, як потопаючий за соломинку; мені хотілося, аби все, про що розповідав Бєльський, не було містифікацією.

— Можна?.. — запитував я.

Бєльський зняв окуляри, для цього йому довелося зняти і знову надіти капелюх.

— Можна, — сказав він, — не завжди. Проте у нас щасливий збіг. Бачите цей луг? — вказав він на лужок, густо порослий жовтцем. — Ці ромашки? — На краю лугу, там, де було сухіше, білим простирадлом стелилися ромашки. — Це все одно що телевізійний екран, — говорив Бєльський. — Кожна квітка приймає частку зображення. Якщо квітів багато і вони ростуть поспіль, можна побачити зображення. — Борис Андрійович подав мені окуляри.

Я взяв їх, підвівся з каменя і рушив до галявини з жовтцем.

— Не підходьте близько, — попередив Бєльський. — Передачі з зірок, як і по телевізору, слід дивитися на відстані.

Я зупинився і надів окуляри.

Я побачив місто. Далеке місто у тумані — як невиразний ескіз, як марево над пустелею. Я бачив обриси будівель, квартали, ніби розглядав місто з пагорба чи з вежі. Я бачив вулиці, парки. Місто жило — щось вулицями рухалося, переміщувалось, можливо, машини, можливо, юрми людей. Місто було величезне, дальні його околиці потопали у перспективі, ніби в курній імлі. Рух був на віадуках над вулицями, на алеях парків і на дахах будинків. Мені здавалося, я чую шуми міста: стукотіння коліс, гул моторів. Чим більше я вдивлявся, тим більше деталей я виявляв: ось кругла будівля, можливо, цирк; ось овальна — іподром або стадіон. Ось блищить басейн… Щось піднялося над містом — трикутник, літаюче крило, ось іще одне і ще. Пунктирна лінія предметів у польоті рухалась над будинками, над площами, перші з них уже сховалися за обрієм. Я зняв окуляри і запитав:

— Що це?

Бєльський стенув плечима:

— У Галактиці сто мільярдів зірок…

Я знову надів окуляри і подивився на край галявини, що білів ромашками. Тепер я бачив океан і міст, що величезною дугою провисав над його поверхнею. Дуга обривалася там, де закінчувалися ромашки, і міст, здавалося, висів у синяві повітря і води. Міст був металевий, легкий, ажурний і зовсім пустий. Марно вдивлявся я у білу смужку шосе, прокладеного посередині мосту, дорога була безлюдна.

— Бачу міст, — сказав я.

— На мосту нічого? — запитав Бєльський.

— Пусто.

— От і я, — сказав Бєльський, — скільки не дивлюся на ромашки, ніколи на мосту нічого не буває.

Він пройшов далі і наблизив до ромашок мікрофон свого приладу. Я почув знайомий гомін хвиль.

— Дихання моря…

— Вслухайтесь, — порадив Бєльський.

У плюскоті хвиль я розрізнив тихий скрадливий шепіт — фрази, періоди, строфи… А міст був пустий. У вухах звучало, шепотіло, мовби океан був живий і розмовляв сам із собою.

— Дивовижно! — Я передав окуляри Борису Андрійовичу.

Він мовчки склав їх і сховав до кишені.

— Дивовижно! — повторив я. — Ви кому-не-будь розповідали про це? Взяли патент на винахід?

Бєльський зиркнув на мене короткозорими довірливими очима, — слово честі, мені подобався цей відкритий, трохи розгублений погляд старого.

— Патенту не взяв, — заговорив він. — Я винайшов зіркофон недавно. Їжджу ось, слухаю. Освоюю… — усміхнувся він. Певно, слово здавалось йому прозаїчним, незручним. — Щойно був у Казахстані, — продовжив він, — слухав тюльпани… А працюю над іншою моделлю — стереофонічним зіркофоном. Закінчу модель, подам заявку. Тільки… — знову осміхнувся Бєльський, — боюсь одного.

— Чого? — запитав я.

— Раптом скажуть, що це дурниця, абстрактна тема?.. Адже жовтець і ромашки — звичайнісінькі бур’яни.

Так, так, я бачив, що він побоюється байдужості, нерозуміння, побоюється, що його можуть прилюдно висміяти, як висміювали в дитинстві і навіть шмагали, безуспішно возячи від лікаря до лікаря.

— А чому не займатися абстрактними темами? — тим часом розвивав він свою думку. — Необхідно досліджувати все. Досвід відкриттів переконує нас: і хмари треба вивчати, і гриби, і політ метеликів. Вивчали плісняву — відкрили пеніцилін; милувалися крилами бабки — і знайшли спосіб нейтралізувати руйнівний вплив флатера…

Сонце опустилося за скелі. На галявині стало прохолодніше, похмуріше. Сутінки побігли схилами, заповнюючи долину синім і фіалковим світлом. Ми з Бєльським рушили стежкою.

Моєю мрією було потримати у руках його дивовижний зіркофон. Ми вже спустилися з гори наполовину, коли мені вдалося заволодіти приладом. Альпійський мак і рододендрон усе ще були у моїй руці. Я підніс прилад до віночків маку і знову почув музику — ті ж два голоси, високий і низький, що, зливаючись, вели неземну мелодію. Здавалось, від музики ллється аромат, ледь гіркуватий, як від мигдалю, бентежний і тужливий.

— Борисе Андрійовичу, — звернувся я до старого, — вам зрозуміла мова передач?

— Музика, — відповів він. — Частіше від усього це музика, а її можна зрозуміти. Музикою легко передати радість, надію, заклик, відчай. Усе це є в зоряних мелодіях.

Бєльський примовк, уповільнив ходу.

— Одного не можу збагнути, — сказав він, — про що промовляють тюльпани?

— Чому тюльпани? — запитав я.

— А ось послухайте. У мене є запис… — Бєльський дістав з кишені картонну коробку, подлубався у ній, вийняв обривок стрічки. — Дайте лишень на хвилину. — Взяв з моїх рук зіркофон. Клацання — стрічка вставлена. — Слухайте.

З динаміка полинули шелестіння, шепіт, невимовно далекий, таємничий. Здавалося, це шарудіння дощу по дахові: можна було простежити сплески окремих струменів, дзвеніння краплин. Однак це було і не перше, і не друге. Звучав живий голос, і ті ж сплески можна було уподібнити до зітхань і пауз між фразами. Минали секунди, хвилини, шепіт не вщухав — так само дзвеніли краплини, чулися зітхання і шепіт таємничої передачі.

— Це Міцар, — пояснив Бєльський. — Подвійна зірка у сузір’ї Воза.

Можливо, уперше за всю розмову з Бєльським я відчув фантастичність зустрічі з цією дивовижною людиною. До цього моя увага була поглинута зіркофоном, дивами, які показував і про які розповідав Бєльський. Звідки він, хто він, цей старий? Чому ніхто не знає про нього, про його відкриття? Що він робить на цьому гірському курорті?.. Я обернувся до Бєльського: