Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович. Страница 28

— Ліссі мені геть нічого не зробив, — продовжував Гаррі. — Я не повинен був кусати Ліссі!.. Тепер я думаю над цим, і мене забирає страх. Я стаю твариною. От і зараз не можу пригадати ім’я своєї доньки… Поверніть мені моє тіло, Глене. Я гину!..

— Гаррі… — Жах скував Глена до того, що він ледве повертав язиком. — У тебе немає тіла, Гаррі, воно загинуло. Асистенти погано зробили шви… — Глен відчував, що не слід зупинятися на жахливих подробицях, та вже не міг замовкнути, його підстьобував страх, який передавався від чудовиська, що ворушило плавцями і не зводило з нього пустих, як дірки, очей. — Гангрена довершила справу, Гаррі, у тебе немає тіла… Немає тіла! — повторив Глен, заворожений порожнечею і жахом у очах дельфіна.

Чотири години спинний плавець Гаррі розтинав воду океанаріуму. Басейн був круглий, і Гленові, який увесь цей час залишався на березі, здавалося, що Гаррі закручує невидиму спіраль і якоїсь миті спіраль розімкнеться, станеться щось непоправне.

— Гаррі! Гаррі! — кликав він по гідрофону, та відповіддю була лише біла спінена смужка, що там і тут мелькала на поверхні.

Глен був у відчаї: може, викликати Баттлі? А що Баттлі міг зробити?

Та ось Гленові здалося, що рух по колу зненацька порушився. Гаррі наближався до нього. Глен підвівся з лави, сподіваючись поговорити з ним. Однак дельфін, наблизившись до Глена, різко перемінив напрямок. На очах додаючи у швидкості, він перетнув океанаріум по діаметру, як куля вирвався з води і, перестрибнувши через сітку, зник в океані.

Глен завмер з трубкою гідрофона у руці. Пошпурив трубку на землю. Плавець з’явився над водою раз, вдруге, віддаляючись від берега. Глен біг по колу океанаріуму — біг, не усвідомлюючи, що він біжить, не знаючи, що чинитиме потім. Решітка вольєри виходила на суходіл обабіч океанаріуму. Глен з розгону вдарився об неї, впав. Болю він не відчув, але, поки підводився із землі, машинально струшуючи пісок з рукавів сорочки, збагнув непоправність того, що сталося: вони з Баттлі — убивці. Вони убили Гаррі, і жодними словами, жодними виправданнями про цілі вищої науки не спростувати цього факту. Нехай буде проклята наука, що вбиває людей! Глен стояв, учепившись в решітку, серце готове було вирватися у нього з грудей. “Будь проклята! Будь проклята!..” — повторював він, дивлячись в океан очима, сповненими відчаю і болю.

Плавець ще раз з’явився на обрії і зник.

Гаррі плив, енергійно працюючи усім тілом: плавцями, шкірою, хвостом. Здається, він почав розуміти те, що від нього вимагали у дослідах. Його шкіра вібрувала, на ній виникали тисячі мікрохвиль, які відштовхували, зморщували воду у її товщі, змушували ковзати уздовж тіла, однак не просто ковзати, а котитися круглими крапельками, — Гаррі ковзав у воді, як на кульках.

Тут він запитав себе, чому не розумів цього раніше, а збагнув лише тепер? Відповісти на запитання йому було страшно. Ось уже кілька днів він відкриває у собі щось нове, незрозуміле і втрачає колишнє, людське. Від самого ранку він не може згадати назву вулиці, на якій живе в Окленді. Це страшно, як те, що він забув ім’я дочки. Номер будинку сто п’ятий, а назви вулиці він не пам’ятає.

3 тривогою він прислухається до себе. Чи він іще Гаррі? Але ж колишнього Гаррі немає. І ніколи не буде…

Не треба думати про це. Усе продумано, коли він кружляв в океанаріумі. Тепер необхідно піти.

Океан знову лежав перед ним незнаним світом, знову чекав на нього, і Гаррі мчав йому назустріч.

Яка дивовижна легкість рухів!.. І яка гама довкола фарб, звуків, холоду і тепла!.. Так, так, краще думати про це — тисяча відтінків холоду і тепла… Глибина, близькість берега, течії, плями хмар на поверхні — усе це відчуваєш у воді. Відчуваєш кожен сонячний зайчик… Як же називається вулиця, де він живе? Жив?.. А номер будинку сто п’ятий. Сто п’ятий?..

Берег зник. Залишилися сонце і океан. І глибина. Важка глибина унизу. Чи, може, це нове, незбагненне почуття? Ні, важка глибина. Вона втягує у себе… Я втомився, говорить собі Гаррі, я смертельно втомився. Від дослідів і від довгого плавання. І від Глена… Це Баттлі послав його сказати мені, що Гаррі помер. Померло все: ім’я дочки, назва вулиці, номер будинку. Скоро помре свідомість. Залишиться жити дельфін — морська зубаста тварюка. Жертиме рибу, ганятиметься за самицями. Баттлі і Глен убили Гаррі Пальмана, щоб дізнатися таємницю плавання дельфіна. Таємниця залишиться, а його, Гаррі, не стане. Його вже немає. Маленький острівець свідомості у мозку зубастого звіра розтає, ніби шматочок воску на гарячій плиті… Скільки йому ще бути людиною? Годину, може, хвилину?.. Яке в нього ім’я? Гар?..

Важким сплеском хвоста Гаррі повертає униз, в глибину. Йому вистачить хвилини — аби тільки не менше… А в глибину падати легко: вона втягує його, як вкинутий у воду цвях. Повільно згущується пітьма. Мов прес, розчавлює тіло тиск. Як довго дельфін здатен затримувати подих?.. Темрява зімкнулася над Гаррі. Вода стиснула його, як шар вугілля. І чомусь немає страху. Униз і ще вниз, вниз…

Коли тиск став нестерпним, коли він упхав плавці в тіло і вдавив очі в орбіти, Гаррі розціпив щелепи і скільки було сили вдихнув у себе водяний струмінь. Він навіть не відчув болю, лише різкий поштовх усередині. І ось він уже падає в глибину з перешматованими легенями…

ВІДКРИТТЯ

— Я не про те, — зауважив Сергій. — Не про числа і доведення. Числами можна виміряти вагу Юпітера і Плутона, відстань до Полярної зірки. Числа — це точність і сухість. За ними кількість.

— Не розумію тебе, — призналася Тамара.

— Чого простішого: тричі по три — дев’ять. Таблиця. Я віддав би перевагу іншому: дев’ятеро людей — дев’ятеро особистостей, доль…

— І що?

— Сутність речі.

— У речей є складові..

— Молекули, атоми? — засміявся Сергій.

— Ти не знаєш, чого хочеш! — розсердилася Тамара.

— Знаю!

Сергій одійшов від столу. У вікна лабораторії вривалося сонце. У сквері за вікнами порядкувала весна: дихала на грудки снігу — з’являлися ручаї, торкалася дерев — здувалися і бубнявіли бруньки.

— Знаю, — повторив Сергій. — І не заперечую точність науки. А тільки настрій — якою міркою його виміряєш?

— Скепсис… — невдоволено мовила Тамара.

— І скепсис також виміряй.

— Ти як не свій, Сергійку.

Мабуть, вона має рацію. Сергій зняв халат. Кивнув Тамарі, вийшов з кімнати.

Про що, власне, суперечка, розмірковував він, йдучи коридором. Тамара — фахівець, математик. Сергій кохає її. А от числа і цифри Сергій не любить. Нехай вони хороші, числа, корисні. Усе це Сергій усвідомлює, однак числа не любить. Може, тому, що у нього фах, далекий від математики? Психологія. Навіть парапсихологія, хоча “пара” викликає у багатьох подив і посмішку. Тамара ні, не сміється. Однак Тамара і психологію хотіла б перекласти на мову математики.

У вестибюлі Сергій вдягнувся. Зійшов сходами і підкликав таксі.

— У музей Скрябіна, — сказав водієві, сідаючи поруч з ним.

У будинку-музеї композитора Скрябіна Сергій походив кімнатами. Посидів на софі. Йому необхідно було посидіти на софі. У музеї нікого не було. Тут коли-не-коли з’являються відвідувачі. І добре, що так, думав Сергій. Йому необхідно було посидіти на самоті. На стареньку доглядачку можна не зважати. Вона добре знає Сергія, адже він тут не вперше. Проте Сергій для неї не зовсім зрозумілий. Інші прийдуть, оглянуть рояль, портрети, речі минулого століття й підуть. Назавжди. Цей високий, довготелесий молодик приходить у музей часто. Нічого не оглядає. Точніше, він уже обдивився все. Сяде на софу і сидить годину, другу. Мовчить. Навіть заплющить очі. Може, у нього якесь нещастя? Може, він хворий?

Одного разу він звернувся до доглядачки із запитанням: