Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович. Страница 29

— Що ви відчуваєте?

Старенька здивовано звела очі.

— Тут, у цьому будинку, — уточнив довготелесий.

— Відчуваю музику, — відповіла доглядачка.

Відповідь, схоже, задовольнила відвідувача.

Зате доглядачку вона примусила замислитися. Правильно вона відповіла — відчуваю? Музику слухають, творять. Але відчувати… Адже це не тепло і не холод. Проте доглядачка відчувала її і дійшла висновку, що відповіла юнакові правильно.

Сергій також був задоволений відповіддю доглядачки.

От і зараз він сидить. Ні, він не дрімає, хоча очі його заплющені. Не думає і про суперечку з Тамарою. Сергій слухає.

Ні шамотня машин за вікном, ні ляпотня крапель, що падають на дашок підвіконня, не заважають йому. Він слухає внутрішнім слухом.

Почалося це давно і визначило долю Сергія. У нього велика рідня: дід по матері, Углов Петро Сергійович, геолог і мандрівник; дід по батькові, Іван Володимирович, астроном; дядько, Карпо Анатолійович, конструктор; інший дядько, Михайло Анатолійович, фізик-атомник, ще інший — співробітник посольства. А ще тітки, двоюрідні брати, сестри… Переважно талановита рідня. Різнобічно обдарована. І, мабуть, у дитинстві Сергій мріяв бути схожим на кожного з них. Бував у Петра Сергійовича — відчував себе мандрівником; у Івана Володимировича — астрономом. У інших — конструктором, фізиком. Але то в дитинстві: пора незрілості, наслідування. Потім, коли Сергій закінчив інститут і став працювати за фахом, у нього з’явилися свої турботи, проблеми.

Чому, наприклад, У Михайлівському живеш пушкінськими віршами? Зовсім не тому, що з дитинства знаєш “Край лукомор’я”, “Зимовий ранок”. Вірші приходять самі, напливом, прочитані давно чи почуті випадково, але ніколи потім не перечитувані. У Колтушах думаєш про вищу нервову діяльність, про досліди Павлова. У Казані, в бібліотеці Лобачевського, — про просторову геометрію, хоча вона ніколи не вабила тебе. Після відвідання бібліотеки, пам’ятає Сергій, незнайомий йому толстенький чоловік заговорив зненацька про теорію паралельних ліній. А згодом у автобусі — їхали вони разом — з’ясувалося, що чоловік цей — колгоспний бухгалтер, має освіту дев’ять класів і курси, ім’я Лобачевського чув у житті двічі, може, тричі.

Чому так буває? Сергій, як психолог, намагається у таких випадках розібратися. Ставить досліди над собою.

У квартирі-музеї тихо. Слабке ненав’язливе світло: за вікном погода перемінилася, насунули хмари. Ніхто не грюкне, не човгне підошвою об підлогу. Доглядачка дрімає у вітальні. Розкритий рояль, ноти.

Сергій не захоплюється музикою. Не захоплювався раніше, серед численної рідні музикантів немає. Не можна сказати, що він не розуміється на музиці. Чайковського, Шостаковича знає за звичайними концертами. Скрябіна не знав ніколи. Його музику чув тут, у музеї.

Михайлівське. Колтуші. Потім квартира-музей Скрябіна. Ось так: сидіти, напівзаплющивши очі, слухати. Чуги.

Більше того: коли звучання сягне повноти, тривкості, записати.

Перший запис Сергій зробив більше року тому. Відніс у консерваторію. Викладач Тахов глянув на запис, сказав:

— Скрябін, “Поема екстазу”.

Додав:

— Записано по-варварському. І навіщо?

Сергій у душі тріумфував.

Однак він не заспокоївся на розмові з Таховим. Познайомився з музикантами, яких йому порекомендували друзі.

Музиканти сказали те ж саме:

— “Поема екстазу”.

Сергій продовжував відвідувати квартиру-музей. Продовжував слухати, записувати. Коли виходило щось цілісне, показував своїм новим друзям.

— “Прометей”, — визначив один. Другий сказав: — “Поема вогню”.

Сергій був збентежений. Проте коли дізнався, що “Прометей” і “Поема вогню” — одне й те ж саме, зрозумів, що він на правильному шляху.

Знову ходив і записував. Знову, мабуть, по-варварському. Коли вдруге наштовхнувся на Тахова, той, побачивши запис, не міг стримати усмішки. Але тої ж миті вихопив аркуші з рук Сергія:

— “Містерія!” — Проглянув записи раз і вдруге, уп’явся зіницями в очі Сергія: — Цього у Скрябіна немає! Але повинно бути! Як ви дізналися?..

Сергій спробував забрати аркуші.

— Як ви дізналися?.. — повторив Тахов.

— Скрябін не закінчив “Містерію”. Композитор задумав величний твір. “Поема екстазу”, “Поема вогню” — частина задуманого. Відомий загальний напрямок задуму, є уривки. Те, що ви записали, продовження задуму. Це істинний Скрябін. Однак уже по смерті. Ви чаклун?..

У Сергія від розмови мурашки бігали по спині.

— Хвилину! — Тахов ухопився за олівець, почав копіювати. — Боже! — приказував. — Чи можливо таке?

Сергій не заперечував, нехай копіює. Але поки за столом тривала робота, Сергій прийшов до дуже ясного і певного висновку: після смерті людей надовго, може, назавжди, залишаються і живуть їхні думки й задуми.

Зустріч з Таховим — це вчора. А сьогодні розмова з Тамарою — плутана суперечка. Не слід було про Юпітер, про Плутон. Засмутив Тамару.

Однак і це минулося. Сергій у квартирі-музеї. Тиша, і йому хочеться відпочити. Послухати те, чого не було ніколи, незнане.

А з Тамарою треба помиритися.

По обіді задзвонив телефон:

— Сергію, ми посварилися?

— Ні.

— Я не хочу таких розмов.

— Це робочі розмови.

Мовчання. Про що вона думає? Треба негайно сказати щось просте і примирливе. Але Тамара озивається перша:

— Сергію, я сама.

Це означає, що Тамара хоче в театр, у цирк — побути серед людей.

— Зустрінемося на Цвітному, — відповідає Сергій, — за годину.

Зустрічаються раніше. Хіба не однаково, хто приїде перший?..

Крокують алеєю, молоді й стрункі. Тамарі двадцять чотири роки, Сергію тридцять. Вони знайомі трохи більше року. Тамара працює у Обчислювальному центрі, Сергій — в Інституті прикладної психології. Вони кохають одне одного. Вони сперечаються одне з одним.

Чому це виходить?

Вони молоді.

Вони повні ідей.

Та зараз Тамара тихіша за воду, слухає Сергія. Пообіцяла собі не розпалювати суперечок. Вечір чудовий. Хмари розігнало, буде зоряна ніч.

Сергій оповідає про Лобачевського, про музику Скрябіна:

— “Містерія” увійшла в мене, я чую її акорди, фінал!

— Висновок? — коротко запитує Тамара.

— Думки живуть, існують у реальності. Можливо, це згустки енергії, біоплазма, може, електромагнітні коливання. Проте вони живуть з нами і після нас у приміщеннях, паперах, речах…

Сергій на мить зупиняється і додає:

— Добре, що є музеї. Потрібно якомога більше музеїв.

— Гаразд, — Тамара погоджується з ним. Запитує: — Що може дати така теорія? Практично?

— Чимало. Скільки людей залишають світ з недомовленими словами, ідеями. Скільки втрачено задумів і відкриттів. Дізнаємося, як була б завершена “Людська комедія” Бальзака. Відкриємо для себе заповіт Каліостро. Гоголь нарешті. Зміст другого тому “Мертвих душ”, який він спалив. Ненаписаний третій том!..

Звісно, Сергійко має рацію, хоча й говорить дивовижні речі. Крім того, перед зустріччю Тамара наказувала собі не устрявати в небезпечну полеміку.

Врешті-решт захоплюється і Тамара:

— Фермі, Корольов… У всіх недомовлене, незакінчене. Життя таке коротке!..

Вони проходять Цвітний, повертають назад, знову проходять. Пахне набубнявілою бростю, поталою землею. Це запах весни, надії. Життя попереду видасться нескінченним.

Воно і було нескінченним: схід і захід сонця, весна і літо, усмішка дітей, кохання. Сергій писав дисертацію. Заголовок ще не придумав, але перші сторінки далися легко, на осінь він мав намір закінчити роботу. Як і раніше, навідувався до музею-квартири композитора Скрябіна; бував у консерваторії, прагнув якомога глибше осягнути музику. Укладав плани на майбутнє — їхати в П’ятигорськ, у будинок Лєрмонтова.

Несподівано прибігла Тамара:

— Помер Ліванові..

— Радій Петрович?..

— Так. У себе в кабінеті. Серце…

Сергій знав Ліванова: директор Обчислювального центру, теоретик, праці якого надали значного розвитку вітчизняній техніці.