Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович. Страница 38

Величезний звір стояв на ногах і злегенька ворушив хоботом; Василь — за п’ять кроків від нього — щось простягував велетневі і лагідно, скоромовкою бубонів:

— Машо, Машо, Машулю, Машо!..

Мамонт хитнув хоботом і також, певно, упівголоса хрокнув у бік Василя, так, що той присів на місці, — від несподіванки або ж від страху, Борис не зрозумів. Річ випала у нього з рук і розсипалася на снігу. “Пачка галет!” — усміхнувся Борис і завдав віття собі на плечі.

Підмога надійшла вчасно. І моральна, і матеріальна. Василь не сподівався почути таке від мамонта, а звір, спокійнісінько проковтнувши галети, дивився на нього, ніби просив іще. Борис кинув йому віття; мамонт, обережно вибираючи по дві-три гілочки, заходився вкладати їх у пащу.

Тут тільки Василь отямився остаточно і став розповідати, що сталося.

Він готував сніданок, коли раптом почув за спиною сопіння. Обернувшись, завмер: гора сунула на нього. “Розчавить! — подумав Василь. — Розплющить, як котлету..” Щоб затримати звіра, жбурнув йому перше-ліпше, що трапилося під руку, — алюмінієву миску. Миска впала дном догори. Мамонт зупинився, став перевертати її, досліджувати, що воно за штукенція. Це дало Василеві змогу опам’ятатися. Він ухопив пачку з галетами і спробував заговорити з твариною, яка, облишивши миску, відчула, певно, у собі бажання познайомитися з ним поближче. Що з цього вийшло, Борис бачив і чув.

— Отже, Маша?.. — запитав він, сміючись.

— А дідько знає, як її назвати.

— Так і буде, нехай Маша, — погодився Борис.

Тварина була зайнята кормом, не звертала на людей уваги.

— Цього не вистачить, — сказав Борис. — Ходімо ще.

Ходили двічі, принесли гору гілляччя. Маша їла так само делікатно — відправляла у пащу по дві-три гілочки.

За кілька днів первісний звір і люди призвичаїлися одне до одного. Маша виявилася цілком приємною особою: відсутність страшних бивнів надавала її фізіономії добродушності, навіть сумирності; маленькі очиці позиркували насмішкувато, з хитринкою. І хоча вона полюбляла галети і коржики з муки, випрошувати, набридати людям вважала нижче своєї гідності.

Тисячолітня сплячка позначилася на ній дивним чином: вона мовби забувала минуле, а нове справді відкривала наново. Залишились тільки основні потяги: їсти, пити “і мати почуття стадності. Вона тягнулась до живого, а оскільки живими були Борис і Василь — не відходила од них і від табору, тим більше, що друзі піклувалися про неї, і вона це відчувала. Ясна річ, з часом у ній мусить прокинутися минуле, однак зараз це була найдобріша тварина; наближатися, щоправда, до неї страшнувато: чотири метри заввишки, з двометровим хоботом… Хлопці намагалися також не надокучати Маші. Так між ними встановилося дружнє взаєморозуміння. Коли друзі вирушали до лісу за кормом, Маша супроводжувала їх, обламувала гілки, харчувалася, та варто було їм повернути до стоянки, йшла за ними, як тінь.

Тим часом відрядження закінчувалося, хлопцям слід було подумати про повернення.

— Раптом не піде?.. — запитав Василь, вказуючи на Машу.

— Піде! — запевняв Борис.

І Маша пішла.

Хлопці не квапилися.

Рухалися повільно. Вранці, в обід і надвечір рубали гілки, годували тварину. Маша звикла до догляду і нізащо не хотіла переходити на підніжний корм. На гілках з’явилося листячко, Маша з насолодою плямкала, ласуючи молодником. При цьому змусила поважати себе і свою солідність: хлопці не могли рушати, поки вона повністю не насититься. Якщо пробували йти, Маша ставала у позу і заходжувалася сурмити з такою настирливістю, що на найближчих деревах тремтіло листя. Оскільки ж Маша продовжувала їсти повагом, з почуттям, підбираючи гілочку до гілочки, то процес насичення затягувався на півдня.

Тоді вирішили перехитрити тварину: за дня не зупинялися на обід, і Маша, звикла до того, що годівля настає на привалах, терпляче крокувала слідом, обриваючи на ходу гілки з дерев.

Хлопці жартували:

— Пристосовуйся! Хто не трудиться, той не їсть!

На базу, за дев’ять кілометрів від Середньоколимська, дісталися наприкінці травня, коли там уже видивилися всі очі у чеканні. В селище одразу вирішили не йти. Зупинилися порадитися. Першим піде Василь — попередити про зустріч з дивом. Та варто було Василеві відійти, як Маша стала заклично дудіти навздогін: вона звикла бачити хлопців разом і не хотіла, щоб хтось залишав її. А може, відчувала себе царицею, а хлопців вірними служниками і не хотіла позбутися жодного з них.

Довелося вдатися до обману. Нарубали гору гілок, і, поки Маша поїдала їх, Василь збігав у селище, попередив, щоб там не лякалися: йде мамонт.

З Василем прийшов Павло Андрійович Гаранін. Маша, уздрівши його, застигла від подиву, однак, мабуть, вирішивши, що штаб її служників збільшився і від цього гірше не буде, рушила за трьома у селище. Гаранін, відчуваючи за спиною важке сопіння, щохвилини озирався, дріботів попереду хлопців.

Край селища мамонта і людей зустрічали собаки, накинулися з гавканням, тримаючись, однак, на певній відстані. Проте Маша, опустивши хобот до землі, видала такий настрашливий трубний звук, що Шарики і Лайки розлетілися, як сухе листя, і надалі підходити до мамонта не наважувалися.

Чи треба говорити про подив, який охопив вчений і невчений світ, коли стало відомо, що на Колимській геологічній базі об’явився живий мамонт? Галас здійняла зарубіжна преса. “Не може бути!” — заявила паризька “Фігаро”, перехопивши якимось чином радіоповідомлення з Якутська. “Іще один… “морський змій”…” — з’єхидничала у Лондоні “Таймс”, що набила руку на розвінчанні не здійснених упродовж століть чудес. “А раптом?” — темпераментно запитали газети у Римі.

Згодом до колимської тайги докотилася перша партія допитливих: туристи, палеонтологи, газетярі, фотографи, художники, екскурсанти… Розпочалися обмірювання тварини, охи, ахи. Селище заповнили юрми людей; на площі, на городах з’явилися намети. Люди у строкатих сорочках, у беретах, яких ніколи не бачили на Колимі, штовхалися на вулицях, штурмували крамницю, пхалися у контору, куди треба і куди зовсім не треба.

— Не заважайте працювати! — стали благати геологи.

У відповідь лунало: “Мамонт”, — вимовлене з протягом або в ніс, з усіма, які були мислимі на Землі, акцентами.

— Товариші, панове!.. — відбивалася комісія вчених філії Сибірського відділення Академії наук.

— Мамонт!.. — торочили в один голос і панове, і товариші.

У центрі селища, на площі, нашвидкуруч збили огорожу. Сюди доставили винуватицю урочистостей. Натовп гомонів за огорожею. До тварини допускалися лише члени комісії, фотографи, Борис і Василь. Маша ставилася до усього спокійно, коли поряд були Борис і Василь; тільки не бачачи їх, починала тривожитися, кликала і добивалася свого: друзі приходили, спокій відновлювався.

Проте напливу зацікавлених кінця-краю не було. Ковбойки, берети стали набридати Маші, хлопцям також.

— Так довго тривати не може, — сказав Василь. — Треба щось придумати. Неодмінно придумати.

— Боюсь за Машу, — погодився Борис. — Вона гірше їсть, більше непокоїться. Треба щось робити.

Друзі зажадали обмежити приступ до тварини. Комісія, якій роззявляки остогидли до нудоти, погодилася з їхнім проханням. Туристський табір виселили з площі на галявину, у тайгу, кілометра за півтора від бази. Встановили для відвідувачів два дні на тиждень — середу і неділю.

Борис і Василь робили усе для своєї улюблениці: годували, купали у спечні дні з шланга. Водили її у тайгу. Була небезпека, що Маша втече, у ній прокинуться інстинкти, минуле. Та не тримати ж її увесь час у загорожі!

Інші також були з нею лагідні, навіть балували тварину, однак ніхто краще від Бориса і Василя не відчував — хочеться сказати — її “душу”… Маша прихилилася до хлопців, і вони прихилилися до неї, розуміли її бажання, неспокій, кожну переміну в настрої. Раділи разом з нею і тривожилися.

І затужили разом з нею.

Якщо відкинути галасування і подив, з яким кожен наближався до неї, можна було помітити, яка Маша самотня. Вона була як могила в степу: і сонце над нею, і вітер, а поряд усе-таки нікого. Туга прокидалася у тварині, страх самотності. Борис і Василь відчували у ній переміну, ще не усвідомлювали, що це, та переміна викликала у них тривогу.