Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович. Страница 43

Але яке тепер враження справить він на Ельду?

Зустрівшись після операції, вона лише посміхнулась і ніжно поцілувала його в щоку.

Сірано кинуло в жар. Трохи отямившись, він прочитав їй свій сонет:

На тихій праведній планеті

Для мене ти — земний вогонь,

Проміння радісного лету.

Вбираю жар твоїх долонь!

Дитино Мрії і Натхнення,

В словах і думах вільна ти,

П’янка, весняного знамення,

Усмішка хоче зацвісти!

Розвага, сміх, принадний танець.

У рвучких рухах — ураган.

Тривог неясних мить настане:

Твоя жага — кипить вулкан!

І в лаву перетворить промінь

Земний інопланетний камінь.

Ельда принишкла, задумалася, потім знічено сказала:

— Хочу, щоб ти ще повторив…

Вражений Сірано дивився на неї: десь він уже чув ці слова. Трохи подумавши, він пригадав, що їх мовила сільська красуня з трактиру, яка врятувала йому з Тристаном життя.

— Воля твоя, Ельдо.

— А що таке вулкан? — боязко спитала вона.

— Вогнедишні гори. На Землі вони ніби дрімають, а тоді раптом закипають.

— А що означає: “Твоя жага — кипить вулкан”?..

— Це образне порівняння жіночої пристрасті, здатної спопеляти чоловічі серця.

— Я не хочу нікого спопеляти, але відчуваю в собі незнану досі силу… — Ельда враз зашарілася і побігла геть.

У дім Тристана приходили володарі знань, аби просвітити гостя із Землі. Перед Сірано відкривалися дивовижні, невідомі на його планеті явища: таємниці балонів, що світяться без вогню (очевидно, електричних ламп), книг, які шепочуть (звукозапис), екранів-дзеркал із відбиттям на них окремих предметів (телебачення), а головне, таємниці великих і непорушних для всього Всесвіту законів природи. В доступній для сучасників формі мовою XVII століття він написав несподівано для всіх, хто знав лише забіяку-дуелянта, трактат із фізики, торкнувшись у ньому проблем математики.

— Зрозумій, Сірано, — Тристан перекладав пояснення мудрих соляріїв, — наше суспільство може існувати тільки на основі одного з перших законів, що став незаперечною традицією, — самообмеження. Ніхто не споживатиме більше того, що необхідно для підтримання життєздатності організму. Але, на жаль, ця традиція віками поширювалася і на деякі знання. Володарі знань зумисне обмежували себе, не дозволяючи проникнути в галузі, визнані забороненими. Зокрема і досі не бажають розсекречувати таємниць будови речовини. Ясно? Ці небезпечні знання колись поставили нашу планету на край загибелі. Тоді й полетіли з неї перші зоряні переселенці, які прагнули будь-що вціліти. Потім вони здичавіли на вашій Землі. Така небезпека в прийдешніх століттях загрожуватиме і вашій планеті, якщо ви, люди, раніше не подбаєте про її відвернення. Інакше буде дуже кепсько. Мудрі знавці, які говорили з тобою, хочуть переконати: небезпека полягає в спробі вплинути на спадковість не вихованням, умовами життя, прикладом, а втручанням у сам механізм спадковості, хоча це, на перший погляд, обіцяє такі вигоди, як усунення вроджених вад або поліпшення роду. Однак, володіючи такими таємницями, можна штучно виростити неповноцінних соляріїв (або людей), яких легко пригноблювати, позбавивши їхню свідомість усього того, що підносить розумну істоту над рештою світу.

— Подякуй, Тристане, від мого імені володарям знань за цей урок. Ніхто на Землі не почує про те, що може зашкодити майбутньому людства.

— Схвалюємо твоє рішення, Сірано, — сказав Тристан…

Землянина вже ждала Ельда.

— Вибач, — почала вона, — але я хочу спитати, що означає “сини неба входили до дочок людських”? А ще: “І пішло відтоді плем’я гігантів”?

Він жахнувся. Звідки ця юнка знає цитати, які він подумки пригадав першої ж із нею зустрічі?

— Можеш не відповідати, — помітивши його збентеження, мовила Ельда. — Мені розповів про це батько. А до тебе я звернулася з цим, щоб ти вислухав моє бажання.

— Воно для мене — закон, Ельдої

— На Солярії закон — непорушність дії. А ти, Сірано, на нашій планеті, — вона жартівливо посварилася пальцем.

— Я тут щасливий! Тож слухаю тебе, чарівна соляресо!

— Тільки не дивуйся, я хочу перетворити на лаву інопланетний камінь…

— Он як? — брови його зійшлися, і тепер гладенький лоб зморщився.

— Ти не збагнув? — спаленіла Ельда.

— Я просто боюся твоїх слів…

— Чому? Свого часу моя мати стала подругою того, хто прилетів із Землі. А я її донька, — багатозначно мовила вона.

— На Солярії когось чекають?

— Нікого, Ти прилетів!

— Але… Ельдо, я мушу неодмінно повернутися на Землю.

— І я з тобою!..

Ні, Сірано де Бержерак не міг відмовитися од щастя на Солярії, про яке мріяв ще на своїй планеті. І автор не допускає неправди. Тому рішення про те, що на Землю полетять троє, було одностайним і таким природним, як і включення Сірано до суспільства Солярії…

Призначеного дня на знайомій луці, що за солярійський рік набула свіжого різнобарв’я, в корабель, схожий на башту в Альпах, піднялися Тристан і Сірано. За тамтешньою традицією, перед відльотом ніяких урочистостей не проводилося.

Вони з нетерпінням чекали Ельду. І ось вона вийшла з карети, проте була зодягненна не для подорожі — в тонкому напівпрозорому вбранні.

Спинившись біля корабля, вона крикнула:

— Тату-у! Сірано-о! Я не полечу з вами. Зрозумійте мене. Я люблю вас обох! Але обов’язок жінки… Перед майбутньою дитиною…

Ельда — єдина із соляріїв, хто проводжав посланців “Місії Розуму і Серця” в політ до далекої Землі. Мов прикута, стояла вона поодаль і, коли ракета, важко струснувшись, поринула вгору, жалібно дивилася в небо. По її щоках текли сльози. І невідомо — плакала вона від горя чи від щастя.

Того Сірано вже не бачив.

Невдозі з висоти Ельда здалася йому білою цяткою, а потім узагалі розтанула в імлі, що оповила планету.

7. ОСТАННІЙ ОБОВ’ЯЗОК

Як запропонував Сірано, Тристан м’яко посадив зоряний корабель у Новій Франції, на північ від річки Святого Лаврентія. Так назвав її французький мореплавець Картьє. В безлюдному місці, в горах, башту ніхто не міг помітити.

Та їм не вдалося одразу вийти із “зоряного схову”. Дало про себе знати стомлене серце Тристана. Блідий, виснажений, він нерухомо лежав на ложі в круглому приміщенні.

— Друже мій, — звернувся від до Сірано, роблячи паузи між словами. — Сили полишають мене, мовби випив чашу цикути. Але душа спокійна, бо я не помилився, спинивши вибір на тобі, своєму спадкоємцеві. Тепер ти повинен один служити Добру.

— Облиш, учителю! Я вірю: ти житимеш! Що я можу без тебе?

— Не перебільшуй, Сірано, прошу тебе. Ніколи й нікому не називай мого імені, але пам’ятай поради, як пам’ятав їх великий Сократ.

— Хіба ж можна нас порівняти? Він учив людей блага.

— І ти повинен учити. Дотримуйся життєвого кредо вашого великого філософа Декарта: поки мислю — існую.

— Свого часу я захищав його книги від бузувірського вогню.

— Я чув про твій подвиг. Але віднині шпагу доведеться вкласти в піхви назавжди, щоб пером служити Добру.

— А чи зумію? Правда, раніше складав вірші і навіть написав комедію…

— Твоя зброя — сміх. Збагни це. Викривай зло, несправедливість, жорстокість влади.

— І церкви!

— Так… Але тут ти повинен бути особливо обережним. Церковники можуть накласти заборону на твої твори, якщо ти не помістиш їх у кольчугу.

— Яку кольчугу? Я ж завжди бився без неї!

— Тоді ти був, крім дуелянта, жартівником, дотепником. Таким зостанешся і в своїх творах. Ото і є маска, сильніша за метал. Як, до речі, згодилася вона мені, коли я в Англії приховував свою “інопланетну виродливість”.

— А я, навпаки, виставляв її напоказ. І карався, бився за неї, так нічого й не досягнувши…