Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович. Страница 44

— Чому? Адже ти визволив з ув’язнення Кампанеллу, якого з почестями всиновила б наша планета.

— Я готовий пером розповісти людям про те, що відаю про Солярію, чиїм іменем Кампанелла назвав свою працю “Місто Сонця”.

— Він змалював ідеальний життєвий устрій. Тобі ж доведеться діяти інакше, — викривай земну потворність. Хай у книгах люди пізнають самі себе і ті безглузді стосунки, що склалися на Землі.

— Я для контрасту спробую написати про чудеса Солярії.

— Остерігайся, друже. Ніхто тобі не повірить, а то ще й обізвуть брехуном або божевільним. А книги заборонять, мудрі поради взагалі відкинуть… Подай-но мені, будь ласка, лікувальну крупинку, сил не вистачає.

За годину Тристанові стало трохи легше, і Сірано знов жадібно всотував його мудрі настанови, аби в майбутньому відчувати поруч свого Демонія.

— Як бути, щоб ти не зажив слави брехуна? Пересип відомі тобі “чудеса” щасливої Солярії нісенітними викрутасами. Хай читачі відчувають: всі ці “вигадки” однаково смішні й безглузді. Та через сотні літ, зрівнявшись своїми знаннями із соляріями, люди зуміють розібратися, де ти жартував, а де пророкував. І все ж треба їм переконливо показати, що вже тепер жити так не можна.

— Жартувати і “ховати перли в каміння”?

— Так, так! Але те каміння має летіти у визначену ціль, крушити несправедливість, злочинство.

— Я буду поетом у герцога д’Ашперона і неодмінно напишу трагедію, щоб допомогти нашій загальній справі. І ніколи не служитиму чванству кардинала Рішельє.

— Повністю підтримую тебе… А тепер залиш мене, хочеться спати.

Та солярій Тристан, Демоній Сократа і Сірано де Бержерака, заснув і більше не прокинувся…

Згорьований, заціпенілий від болючої безвиході і самотності, Сірано стояв над його тілом, розмірковуючи про свій останній обов’язок перед учителем, котрий віддав життя людям чужої планети.

І тоді його осяяла несподівана ідея.

Цього разу “летюча башта” здійнялася з гірської ущелини не тому, що бузувіри забажали насолодитися аутодафе.

Сірано стояв віддалік, на схилі, і бачив, як вогняний стовп штовхав її ввись. Туга стискала серце, так ніби в безмежну даль помчала не ракета, а часточка його самого.

Незадовго до того він, навчений своїм учителем, проробив потрібні маніпуляції з приладами, щоб гігантська башта з мертвим Тристаном зникла в міжзоряному просторі. Поступово вляглися розкоти грому в горах, вона розтанула в голубизні неба.

Сірано знесилено став на коліна, обхопив долонями голову і гірко заплакав.

Сонце сідало за гори, і Сірано, врешті підвівшись на ноги, обернувся: біля скелі, мовби кам’яна, завмерла постать індіанця із схрещеними на грудях руками, зодягненного в шкіряні штани і куртку, з торочками по швах, узутого в мокасини. На поясі висіли колчан зі стрілами, томагавк, а з-за спини виглядав лук.

Сірано враз став у позу, ніби зготувався відбивати напад, але індіанець дивився на нього з холодною незворушністю. Тоді він зняв свою шпагу, поклав до ніг і простяг до індіанця руки.

— Франція! Квебек! — вигукнув Сірано, сподіваючись, що він у Новій Франції і аборигенові знайомі ці слова.

Індіанець мовчав. Тоді Сірано лагідно всміхнувся.

Очевидно, з усіх видів спілкування людей щира усмішка — найзрозуміліший і найдійовіший засіб передачі думок і прагнень, здатний долати будь-які бар’єри. Туземець відповів по-французькому:

— Чаклун… Абат… Вогнище…

Сірано зрозумів: індіанець спостерігав запуск “башти”. Тому-то й називає його “чаклуном”, якого чекає спалення. Невже й сюди дійшли звичаї служителів католицької церкви?

Пересилюючи запаморочення, Сірано приклав до серця долоню.

— Квебек… Франція… Друг… — м’яко вимовив він.

Рука аборигена повільно поповзла до томагавка. Сірано враз напружився, пригадуючи прийоми боротьби без зброї.

Але сталося непередбачене: індіанець зняв томагавк і поклав на землю поряд зі шпагою Сірано. Збагнувши, що той мирно прийняв його, Бержерак знесилено сів на землю…

Він не пам’ятав, як опинився у вігвамі племені, що мешкало в сусідньому каньйоні. Знеможений, довго не підводився з постелі. Не пройшли безслідно фантастична мандрівка на Солярію, горе, перенесене від смерті Тристана. Спершу зовсім не сприймав зворушливого догляду за собою сім’ї Ведмежого Кігтя. Все плем’я рятувало “чарівника”, який відправив у небо круглу скелю і віддав надто багато сил, викликавши в горах грім без дощу.

Щирі жителі вігвама бачили, як марить гість, промовляючи незрозумілі слова. Проте не здогадувалися, що в його пам’яті проносяться картини пережитого на іншій планеті. Навіть сам Сірано, потроху отямлюючись, не міг провести грань між реальним і тим, що ввижалося під час хвороби.

Він болісно намагався відновити ланцюг подій: шалена погоня дорогами Франції, в альпійській ущелині; сходження вгору під кулями гвардійців, яке підірвало стомлене серце вчителя; кругле приміщення з вікнами, що не виходять назовні; аутодафе, з полум’я якого злітає ракета Тристана, що її Сірано запропонував посадити в Новій Франції; неймовірні відвідини Солярії і, нарешті, приземлення “башти”, немилосердна втрата дорогого порадника.

Таж чи все це було насправді? Чи йому просто приверзлося?

А спогади напливали й напливали. Він згадав мудру Ольду і ніжну Ельду, таку милу його серцю. Але чому Ольда не зцілила серця свого чоловіка? Як вона відпустила його на Землю? Відпустила на вічну загибель…

Сірано поступово одужував. Як ранньої весни тепло сповнює землю, так сили поверталися до нього. І він дедалі глибше проймався бажанням щиро подякувати своїм рятівникам-індіанцям, які у скруту дали йому притулок.

І така нагода трапилася. Якось із невдалого полювання принесли зраненого, ледве живого Ведмежого Кігтя. Сірано подумки повторив прийоми, які Кампанелла, перебуваючи в неволі, виклав у медичному трактаті. А потому, не вагаючись, віддав індіанцеві свою кров, переливши її в його жили так, як це робив вічний в’язень, коли рятував Сірано.

Той благородний вчинок ще більше прихилив індіанців до “чаклуна”, зміцнив його добру славу. До нього приходили зі своїми невідкладними потребами мешканці вігвамів і були вдоволеними від спілкування. Сірано прожив у них кілька місяців, знайомлячись з їхнім нехитрим побутом. Йому здавалося, що він має справу Із здичавілими за мільйони літ соляріями, які зберегли не досягнення колишньої цивілізації, а тверді устої справедливого первісного суспільства.

Ці діти тепер земної цивілізації значно ближчі до казкових соляріїв, ніж його європейські родичі, які вбивають один одного за золото, владу, іновірство.

Індіанці не знали власності, яку ціною чужої крові захищали можновладці в усіх європейських державах. Правда, на відміну од соляріїв, аборигени полювали, але здобич ставала спільною для всього племені.

Дітей виховували жінки, прищеплюючи почуття гідності, взаємовиручки, відданості кожного громаді.

Потім хлопчиків навчали володіти зброєю, прийомів полювання чи оборони від будь-яких нападів, а дівчаток — жіночого ремесла: як чинити шкури, шити одяг, готувати їжу чи підтримувати вогнище і, звичайно, доглядати дітей.

Все це неабияк захоплювало Сірано. Він звикся з їхнім життям, але дедалі більше усвідомлював: рано чи пізно треба дякувати індіанцям за гостинність. Одного разу він обережно запитав, де знаходиться Квебек і як туди добратися.

Найстарший індіанець з обличчям оливкового кольору привів його до краю ущелини і вказав рукою.

— Ка-на-да! — раптом вимовив по-французькому. — Там! [24]

Вдячні аборигени дали Сірано провідника, який вивів його до Квебека. Важким видався той гірський шлях. В індіанців не було коней, довелося розраховувати лише на власні ноги і витримку.

Переселенці, що жили в убогих халупах столиці Нової Франції, переважно скуповували в місцевого населення шкури звірів. Тут Сірано зустрів і французів.

Проте його поношений камзол викликав підозріння, і він попервах сказав, що корабель, на якому плив, зазнав аварії, тому довелося майже через усю країну добиратися до річки Святого Лаврентія. Йому вірили й не вірили. Та коли він згадав про радника губернатора мсьє Ноде, ставлення до нього трохи змінилося.