Дьондюранг - Тесленко Олександр Констянтинович. Страница 13

І раптом дощ. Спершу почули, що лопотить над головами по кронах дерев. А потім перші краплі впали — Фоліані на чоло, а Чебрикові на кінчик носа. І раптом несподівано, як на інканських кар’єрах, земля і небо луснули навпіл. Чебрик заплющив очі. Він злякався. Не встиг нічого запитати, але встиг подумати, що все закінчилось, мов казковий фільм — і степ, і коники, і вогонь, і, можливо, навіть його з Фоліаною існування.

— Це грім, — сказала Фоліана. — Електричний розряд між Землею і хмарою. А може бути й між двома хмарами… Коли йде дощ, на Землі часто чути грім.

Краплі падали з неба, просотуючись крізь сито високих крон. Фоліана була така кумедна, її довге, оранжеве волосся прилипло до чола, по ньому стікали струмочки води.

І раптом Фоліана сказала:

— Пора.

І Чебрик зрозумів, що зараз вони підуть назад і полетять на Інкану. Йому стало сумно.

— Тепер ти вже дещо знаєш про Землю?

— Це казкова планета. На ній усе живе, і ця планета…

— Батьківщина твоїх батьків, — продовжила Фоліана.

— Я так багато побачив сьогодні.

— Ти дуже мало побачив, Чебрику.

— Ну, що ти! Я бачив живу траву, живі дерева, я бачив гусінь і трав’яних коників, я чув грім!

По їхніх усміхнених обличчях стікали дощові краплі.

Коли повернулися до інканської квартири, батьки були вже вдома. Вони подарували Чебрику глобус — маленьку Землю. А Фоліана сказала:

— Дуже вчасно. Ми саме почали її вивчати.

А коли батько сказав:

— Ти вже майже дорослий, чи не піти нам з тобою на новий атракціон “Печера несподіванок”, там всілякі кумедні жахи, — Чебрик лише усміхнувся, він не сказав, що минулого тижня вже був у тій печері з Фоліаною.

— А ти гусінь бачив, тату? Ото жах!

Батько голосно сміявся.

— Давно хотів сам показати тобі Землю, і той будинок, в котрому жили мої батьки… Але на роботі так багато справ…

Батько раптом спохмурнів, щось його засмутило чи просто він занурився у спогади.

— Тату, про що ти думаєш?

РУСУЛЯ

Мала прокинулась серед ночі і зіскочила з ліжечка. Вона шукала горщик, але, наштовхнувшись на нього в сутінках, від несподіванки заплакала:

— Бабай! — і обмочила штанці.

То змусило Русулю, старого біокібера, розплющити очі і підвестися до дитини. Вона перевдягла малу Торонку і проспівала тихо пісеньку:

Русуля поклала Торонку до ліжечка і сама знову намагалася заснути. Але марно. Ні Антін Курай, ні його дружина Всеслава Рута не прокинулись від плачу дитини, потомлені денними турботами.

Лікар Антін Курай захопився останні роки альпінізмом. Вчора він брав участь у Всеінканських змаганнях, що відбулися на стіні відомого хмарочоса по вулиці Соло № 567 та на риштуванні Флітського мосту. Антін Курай зайняв перше місце. Вчора він так захоплено розповідав про свою перемогу. І навіть ось зараз серед ночі він щось викрикує, стогне, просить товаришів по команді подати крювіца, аби втриматися на пласких поверхнях риштування.

Минуло вже багато робочих днів відтоді, як біокібер Русуля мусила піти на демонтаж. Відробила своє. Вона б і сама вже давно не проти цього, але ж діти. Чебер і Шафран дуже її полюбили. А минулого року Торонка з’явилася, мала щебетушка. Як тепер залишиш її? Ось прокинулась, з ліжечка зіскочила серед ночі…

В кімнаті панувала така глибока тиша, як в залі гіпноматографа. Антін Курай затих, ніби вибрався на арку Флітського мосту. І Всеслава заснула міцно. Глибока тиша збуджувала, як найголосніший окрик, як найщемкіша музика інканського радо. І Русуля підвелася з ліжка, підійшла до шафи. Вона одягла свою ультрамаринову віраску, але ще не знала навіщо. І лише, коли взула в передпокої блискучі чорні черевики, святкові черевики, то зрозуміла — вона принесе малій Торонці з Далекого Яру живу квітку. Торонка кожного разу так бентежно усміхається, як бачить живі квіти. На Інкані їх знайдеш хіба у Фіївському заповіднику. Або в Далекому Яру, куди не кожен і зайде — глибокі урвища, утворені первинним синтезом цієї штучної планети за мільйони кілометрів від Сонця в астероїдному поясі.

Русуля проминула кабіну швидкісного ліфта, неквапом пішла сходинками, їхнє помешкання було на третьому поверсі. Вона вийшла на безлюдну вулицю. Нічну вулицю. Ніщо не порушувало тиші. Хіба далекий, тільки для біокібера вловимий, рокіт Дзябранського комбінату. Срібні кулі ліхтарів зависли над магістраллю густим пунктиром.

Русуля любила ходити пішки. Можна було викликати маршрутне таксі, можна було навіть дочекатися нічного рейсового геліткорема, але до Далекого Яру лише дві години спокійного ходу. Русуля пішла, захотіла знову відчути приємне відчуття втоми. Ущелина вулиці вивела до площі Соло. А з площі треба повернути праворуч. Пройшовши сто сімдесят другою магістраллю до перехрестя з вулицею Верда, треба повернути ліворуч. А там вже поруч і Далекий Яр. Вдень, коли горить над Інканою оранжева ракета-сонце, не кожному туди вільно заходити. То заповідник. Але серед ночі, коли тільки велика зірка справжнього сонця кволо освітлює химерні контури інканських дерев, тоді ніхто не зупинить ні людину, ні кібера, хто знає стежки в Далекому Яру. Там ростуть жовті живі квіти. Вони мусили розквітнути ще позавчора. Вона знайде їх.

Проходячи повз великий магазин, що на площі Соло, Русуля пригадала, як минулого тижня за подвійне скло вітрини залетів інканський горобець, експериментальний продукт комбінату біокібернетики. Він якось втрапив туди крізь малий отвір кондиціонера. Русуля б і не знала про те, але її зупинили діти:

 — Він там помре, — злякано мовив русявий хлопчина.

— Хто помре?

— Наш інканський горобець, — вигукнула дівчина з рожевими бантами.

Троє дітлахів чекали від Русулі допомоги. Хлопчак у строкатому костюмі й картузі по-дорослому розважливо сказав:

— Він там помре і буде сморід… Він же біокібернетичний, він не металевий і не пластиконовий, — хлопець дивився переможно, сподіваючись, що такі розсудливі слова не можуть не переконати.

Дітям було не зрозуміло, чому заради горобця не можна розбити магазинну вітрину. Адже горобець живий і такий красивий. Хіба його життя нічого не варте? Хай брязне на землю скло, холодні крихкі уламки, звільняючи сіре, дзвінкоголосе створіння.

Горобець залишився за склом. Сама Русуля нічим не могла зарадити, а звертатися до інших з подібним проханням видавалось наївним — заради горобця ніхто б не демонтував вітрину.

Від перехрестя з вулицею Верда повернула ліворуч. Дійшла до останнього будинку, що блимав очима вікон, мов казковий пангріль. Звідси вдень вже було видно Далекий Яр. Залишався останній підземний перехід. Жовта рука на білому трикутнику вказувала шлях до нього.

Русуля стала на шорстку доріжку ескалатора. Хвилювалася. Ось вона вирине з-під землі і побачить Далекий Яр. Нагромадження каменів, химерні живі дерева, жива трава, живий мох. То все з далекої Землі. Прижилось, їх змусили прижитися в цьому заповіднику.

Довго опускалась крутим схилом, нарешті вийшла до невеликої рівної площинки, де помітила малі голівки жовтих квітів. Зірвала лише три. Прикрасила їх широким листям папри. Поволі рушила назад.