У безодні - Уэллс Герберт Джордж. Страница 23

Це була якась незвичайна хребетна тварина, її темно-лілова голова трохи нагадувала голову хамелеона, але в неї був такий високий лоб і такий величезний череп, яких у плазунів не буває. До того ж голова в неї сиділа вертикально, і це робило її навдивовижу схожою на людину.

Двоє великих банькатих очей видавалися з орбіт, як у хамелеона, а під вузькими ніздрями був широченний, з цупкими губами, жаб’ячий рот. Там, де мали бути вуха, виднілися широкі зяброві отвори, і з них тяглися крислаті кущики коралово-червоних ниток, схожі на деревоподібні зябри молодих скатів чи акул.

І все ж таки найбільше вражало не це, мало не людське, обличчя. Невідома істота ступала на двох ногах, її майже кулясте тіло спиралося на триніжок, що складався з двох жаб’ячих лап та довгого товстого хвоста, а передні кінцівки — така сама карикатура на людські руки, як і жаб’ячі лапи, — тримали довгий кістяний держак із мідним наконечником. Істота була двобарвна: голова, руки та ноги лілові, а шкіра, що висіла вільно, як одежа, — перлово-сіра.

Засліплена світлом, істота стояла й не рухалася.

Нарешті цей невідомий мешканець підводної безодні закліпав, розплющив очі й, прикривши їх вільною рукою, роззявив рота і видав гучний, майже розбірливий крик, що проник навіть крізь сталеві стінки й м’яку обшивку кулі. Як можна кричати, не маючи легенів, Елстед не намагався пояснити. Потім та істота рушила геть від смужки світла в таємничий морок, і Елстед скоріше відчув, ніж побачив, що вона простує до нього. Вирішивши, що її приваблює світло, Елстед вимкнув струм. Ще хвиля — і щось м’яко торкнулося сталі, й куля похитнулась.

Потім крик повторився, і йому, здавалося, відповіла далека луна. Ще один поштовх, і куля загойдалася, б’ючись об вал, на який була намотана линва. Стоячи в темряві, Елстед вдивлявся у вічну ніч безодні і згодом побачив удалині ще людиноподібні постаті, які, тьмяно фосфоресціюючи, поспішали до нього.

Елстед, ледве усвідомлюючи, що робить, заходився мацати по стінці своєї хисткої в’язниці, шукаючи вимикача зовнішньої лампи, і ненароком увімкнув внутрішню лампочку. Куля здригнулась, і Елстед упав. Почулися крики, що ніби виражали подив. Елстед звівся на ноги й побачив у нижньому ілюмінаторі дві пари очей, у яких відбивалося світло.

В наступну мить невидимі руки заходилися люто бити по сталевій оболонці кулі, й Елстед почув жахливий у його становищі звук: міцні удари по металевому корпусі годинникового механізму! Тепер він не на жарт перелякався: адже якщо ці страховидла пошкодять механізм, йому звідси вже не вибратися! Не встиг Елстед подумати про це, як кулю знову смикнуло, й підлогу з силою притисло до його ніг. Він вимкнув лампочку всередині й увімкнув яскраве світло зовнішньої лампи. Морське дно й людиноподібні істоти зникли, за ілюмінатором мигнули. кілька рибин, що гналися одна за одною.

Елстед відразу подумав, що ці дивні мешканці морських глибин перервали линву й тепер він утече від них. Він підіймався все швидше й швидше, але потім куля враз зупинилась, і Елстед вдарився головою в м’яку стелю своєї в’язниці. Він був такий вражений що добрих півхвилини не міг нічого втямити.

Потім відчув, як куля поволі обертається, похитується, і йому здалось, ніби її тягнуть кудись убік. Скорчившись біля ілюмінаторів, Елстед зумів повернути кулю ілюмінаторами вниз, але побачив тільки тьмяне світло від лампи, спрямоване в порожнечу, й морок. Йому спало на думку, що він побачить більше, коли вимкне лампу й дасть очам призвичаїтися до темряви.

Так воно й сталося. Через кілька хвилин оксамитовий морок перетворився на прозору млу, і тоді він розгледів постаті, що рухалися внизу, — далекі, туманні, мов зодіакальне світло літнього вечора в Англії. Елстед здогадався, що невідомі створіння відрізали линву й тепер пересуваються по морському дну, тягнучи його за собою.

Згодом попереду, над хвилястою підводною рівниною, він побачив бліду заграву, що простилалася ліворуч і праворуч, скільки йому давав змогу бачити невеликий ілюмінатор. У той бік і тягли кулю, як робітники тягнуть з поля до міста аеростат. Куля пливла дуже повільно, і так само повільно тьмяве сяєво набувало чіткіших обрисів.

Було близько п’ятої години, коли Елстед опинився над світловою зоною і зміг розрізнити щось на зразок облич та споруд, що стояли довкола великої будівлі без даху, яка нагадувала руїни давнього абатства. Внизу ніби лежала розгорнена карта. Всі будинки являли собою стіни без дахів, і оскільки складені вони були, як Елстед роздивився потім, із фосфоресцентних кісток, то здавалося, ніби ці стіни зведені з затонулого місячного сяйва.

У проміжках між цими незвичайними спорудами простягали свої хисткі щупальці й погойдувалися деревоподібні морські лілії, а високі стрункі губки виростали, немов скляні мінарети, із світляної мли цього міста. На відкритих площах Елстед помітив невиразний рух, ніби там юрмилися люди, але він був надто високо, щоб розгледіти в тих юрмах окремі людські постаті.

Потім його почали поволі підтягати вниз, і згодом він дістав змогу роздивитися місто краще. Він побачив, що ряди примарних споруд обрамлені якимись круглими предметами, а потім розгледів на великих відкритих площах кілька підвищень, схожих на засмоктані мулом корпуси суден.

Повільно й неухильно тягли його вниз, і предмети під ним ставали яснішими, виразнішими. Елстед збагнув, що його підтягують до великої будівлі посеред міста; час від часу він пильно вдивлявся в гурт людиноподібних створінь, які смикали за линву. Він із подивом помітив, що снасті одного із суден — це вони становили таку прикметну рису цього міста — всіяні істотами, які позадирали до нього голови й розмахували своїми руками-лапами. Потім за ілюмінаторами нечутно виросли стіни великої будівлі й сховали за собою місто.

Але побачили ви б ті стіни! Вони були з просочених водою балок, сплутаного кабеля, шматків заліза та міді, з людських кісток і черепів! А черепи були розташовані по всій будівлі — зигзагами, спіралями, вигадливими візерунками. Сила-силенна дрібних сріблястих рибок, граючись, ховалися в них і випливали з очних ямок.

Зненацька Елстед почув слабкі крики і звуки, що нагадували гучний поклик мисливського рога. Потім усе це змінилося якимсь дивовижним співом. Куля пропливала повз величезні стрілчасті вікна, в яких Елстед невиразно розгледів гурти цих небачених, схожих на привиди істот, що видивлялися на нього. Нарешті куля опустилася на щось схоже на вівтар посеред будівлі.

Тепер Елстед знову міг добре роздивитися цих дивних мешканців безодні. На свій подив він завважив, що вони падають перед його кулею ницьма — всі, крім одного, вдягненого у своєрідне облачення з лапатої луски і з блискучою діадемою на голові. Цей стояв нерухомо й то розтуляв, то стуляв свій жаб’ячий рот, ніби керував хором.

Елстедові спало на думку ввімкнути свою лампочку знов, і тепер усім мешканцям безодні стало його видно, а самі вони щезли в пітьмі. І вмить спів урвався, почулися безладні крики, й Елстед, прагнучи знов побачити ті чудернацькі створіння, вимкнув світло і зник із їхніх очей. Та спершу він був надто засліплений, щоб роздивитися, що вони роблять, а коли нарешті побачив їх, вони знов стояли навколішки. І так вони схилялися перед ним цілих три години.

Елстед з усіма подробицями розповідав про те незвичайне місто та його мешканців, про місто вічної ночі, де ніколи не бачили сонця, місяця й зірок, зеленої рослинності й живих істот, що дихають повітрям, де не знають ні вогню, ні світла, крім фосфоричного світіння кісток та самих мешканців.

Та хоч яка дивовижна його розповідь, але ще дивовижніше те, що такі великі вчені, як Адамс і Дженкінс, не знайшли в ній нічого неймовірного. Вони цілком допускають гіпотезу, що на великих морських глибинах живуть розумні хребетні.з зябрами, і ми про них нічого не знаємо, одне слово, істоти, що призвичаїлися до низької температури та величезного тиску; тіло в них має таку велику густину, що вони не можуть спливти на поверхню ні живі, ні мертві, — такі самі нащадки великої Тіріоморфи доби Нового Червоного Піщаника, як і ми.